Сучасна духовна освіта: досвід УПЦ

з 4 жовтня 2011 10:30 до 11 жовтня 2011 16:30

Гість веб-конференції — Володимир БУРЕГА, проректор з науково-богословської роботи Київської духовної академії УПЦ, доцент, кандидат богослов'я, кандидат історичних наук

Провідна тема: Сучасна духовна освіта: досвід УПЦ

  • Запитання від Тарасій

  • Пане Володимире, яка тенденція з покликаннями до семінарій УПЦ сьогодні? З яким багажем знань йдуть абітурієнти? Які їх очікування від семінарії?
    Наразі можу сказати про Київську семінарію. Останніми роками в нас завжди є непоганий конкурс. Традиційно ми щорічно набираємо на стаціонар в семінарію одну групу (30-35 чоловік). Позаминулий рік на ці 30-35 місць було подано близько 120 заяв. Тому Вчена рада навіть вирішила збільшити набір та прийняти близько 60 чоловік, яких розбили на дві групи. Однак сьогодні ми обмежені площею гуртожитку і набрати більше однієї групи не можемо, бо просто не вистачить місця для розселення студентів. Отже на стаціонарі Київської семінарії останні роки ми маємо конкурс не менше 3 чоловік на місце. Це контрастує, зокрема, з ситуацією в Росії. Там останнім часом спостерігається падіння конкурсу в семінаріях. В середині 1990-х років, коли я поступав до Московської семінарії, конкурс там наближався до 5 чоловік на місце. Останніми роками там не завжди набирається і 2 чоловіки на місце.
    Отже проблем з пастирським покликанням наразі в Українській Православній Церкві не спостерігається. Статистика свідчить, що і кількісний зріст громад УПЦ не зупиняється.
    Що ж до абітурієнтів, то сьогодні до нас приходять дуже різні люди. Найчисленніша група – це випускники середньої школи, що з дитинства виховувались в церковному середовищі та бажають прийняти священний сан. Вони орієнтовані на освоєння, перш за все, практичних пастирських дисциплін, та не намагаються заглиблюватися в складні богословські питання. Менша частина – це люди з вищою освітою, що мають солідний багаж знань та не задовольняються простим освоєнням практичних навичок церковного служіння.
    Середня школа, нажаль, дає нам абітурієнтів з невисоким рівнем загальної культури. Трапляються випадки, що студенти не знають елементарних речей. Ми змушені виправляти ці прогалини, викладаючи в семінарії кілька дисциплін загальноосвітнього характеру. Це теж певна ознака часу. В першій половині 1990-х до семінарії здебільшого йшли дорослі люди, які практично не мали досвіду попереднього життя в Церкві. Був досить великий відсоток неофітів, новонавернених, що прийшли в Церкву на хвилі, так би мовити, "богоіcкательства". Сьогодні такі люди теж є серед абітурієнтів, але їх відсоток значно менше ніж 15-17 років тому.
  • Запитання від Ihor

  • Знаю багатьох християн, зокрема католиків, які стали по-інакшому ставитися до інших конфесій, завдяки викладам екуменізму. Скажіть, будь-ласка, чи передбачає програма у вищих духовних і богословських закладах Православної Церкви певних курсів про екуменізм та про толеранцію до інших віровизнань, як також і про працю над об'єднанням всіх християн у майбутньому?
    В духовних семінаріях Української Православної Церкви сьогодні викладається предмет порівняльне богослов’я, який передбачає вивчення історії та віровчення інших християнських конфесій (це, перш за все, католицизм та церкви Реформації: лютеранство, кальвінізм, англіканство). Крім того, програма цього предмету включає огляд історії та сучасного стану екуменічного руху та вивчення офіційних документів Православної Церкви, присвячених відносинам з іншими християнськими конфесіями. В Київській семінарії цей предмет доручено викладати мені. Свою головну мету як викладач цього курсу я бачу в тому, щоб, перш за все, дати студентам об’єктивну інформацію про віровчення та сучасний стан вказаних конфесій та позбавити наших вихованців тих міфів про католиків та протестантів, що і сьогодні активно циркулюють в православному середовищі. При цьому важливо донести до студента аргументовану позицію Православної Церкви з існуючих спірних питань, а таких є немало.
  • Запитання від Ігор

  • Хотілося б почути кілька слів про навчання на заочному секторі КДА для осіб у священному сані. Чи відбулися якісь зміни у цій галузі за останні кілька років?
    Заочний сектор в духовній школі – це значною мірою вимушене явище. Оскільки студент семінарії має не тільки отримати знання, але й пройти певний шлях виховання, заочна форма навчання в семінаріях завжди сприймалася як виключення. Звісно, до революції в семінаріях не існувало секторів заочного навчання. Однак як в радянський, так і в пострадянській період ситуація в Церкві змінилася. Ми маємо значну кількість парафіяльного духовенства, що не отримало духовної освіти. Особливо протягом останніх 15-20 років бурхливий кількісний зріст парафій Української Православної Церкви змушував єпархіальних архієреїв рукопокладати осіб, які, хоч і не навчалися в семінаріях, але все ж мали щире бажання служити Церкві. І надати цим людям (які вже звершують пастирське служіння на парафіях УПЦ) певний рівень освіти шляхом навчання на заочному секторі – це стратегічне питання для Церкви. Студенти заочного сектору – це майже на 90 відсотків особи у священному сані. На заочне відділення Київської семінарії особи в священному сані приймаються взагалі без іспитів, тому що ці люди вже є священиками і ми маємо дбати про їх освітній рівень. Коли я приймаю іспити на заочному секторі, часом просто дивуюся, що до семінарії інколи приходять священики, які вже багато років звершують своє служіння та мають не аби який пастирський досвід, але з різних причин не мали можливості вчитися в семінарії. За моїми власними спостереженнями та за досвідом читання лекцій та прийняття іспитів на заочному секторі Київської семінарії, ситуація тут за останні три роки поліпшилася, хоча вона все ще далека від ідеальної. Сьогодні також обговорюється перспектива створення «курсів підвищення кваліфікації» навіть для тих священників, які мають семінарську освіту. Звісно, постійне самовдосконалення має бути невід’ємною складовою пастирського служіння.
  • Запитання від Дмитро

  • Чи не планує УПЦ публікувати в Інтернет лекції професорів КДА та інших навчальних закладів - в текстовому вигляді чи навіть аудіо чи відео? Гадаю, це було б цікаво багатьом людям, що не мають змогу навчатися в семінаріях. До того ж Інтернет-публікації цілком можуть бути в "сирому" вигляді, без належного оформлення, яке вимагається для академічних статей.
    Саме для тих, хто не має змоги навчатися в духовній школі, при Київській семінарії діють богословські курси, які може відвідувати будь хто. Не можу погодитися з Вами в тому, що "Інтернет-публікації цілком можуть бути в "сирому" вигляді, без належного оформлення". Особисто я до всякої публікації, навіть публіцистичного (а не наукового) характеру звик ставитися серйозно, хоча звісно оформлення публікацій в наукових виданнях та публікацій у всесвітній мережі суттєво відрізняються. Електронний варіант своїх лекцій я завжди надаю студентам для полегшення процесу підготовки до заліку та іспитів, тому не дивно, що ці тексти вже гуляють в інтернеті. Згоден з Вами, що перспективним може бути проект аудіо- та відео трансляцій лекцій провідних викладачів духовних шкіл. Мені доводилось приймати участь в подібних проектах в Росії. Однак, все ж жодна аудіо- чи відео-трансляція, чи просто текстова роздруківка лекції, на моє глибоке переконання, не може замінити живого спілкування з викладачем.
  • Запитання від sai

  • Пане Володимире, ситуація в КДАіС більш-менш зрозуміла, а в регіонах? Наприклад, як Ви вважаєте, те, що відбулося в Луганську - це чудо Боже чи прояв кризи духовної освіти в УПЦ? Адже Луганське духовне училище за 5 років стало богословським університетом з правом присвоєння ступеня доктора богослів"я!!! При цьому серед світських кандидатів наук є тільки один - економічних, який викладає історію української культури....
    Наразі мені не відома ситуація в Луганському богословському університеті. Я не маю інформації про склад викладацької корпорації та про науковий рівень викладачів цього навчального закладу. Хоча особисто для мене досить дивним було рішення про створення університету на базі духовного училища…
  • Запитання від Тарасій

  • Скажіть будь ласка, а чи є нормальною ситуація, коли священик не має жодної відповідної освіти, а лише потім, після років служіння, він починає заочно (!) вчитися? Чи це не є бомба сповільненої дії? Чи робився аналіз, чи не в таких священиків прихожани стають прихильниками сучасного довколаправославного сектанства, яке бореться з кодами, закликає до покаяння за вбивство царя-батюшкі і т.п.?
    Відповідаючи на попереднє питання про заочну форму навчання в семінарії, я зазначив, що заочне відділення – це явище вимушене. В 1990-ті роки, коли почався бурхливий процес відкриття нових парафій, в священний сан рукопокладали багатьох кандидатів, що не мали духовної освіти. Крім того, в той час і система духовної освіти лише починала відроджуватися після радянського періоду. На 1988 рік (коли святкували 1000-ліття Хрещення Київської Русі) на весь Радянський Союз діяло лише три православні семінарії: в Москві, Петербурзі та Одесі. В 1990-ті роки запит на кандидатів в духовенство випереджав реальні можливості духовних шкіл. Я вже згадував, що в ті роки конкурс в провідних духовних семінаріях сягав 5-6 чоловік на місце. Семінарії фізично не могли прийняти на стаціонар усіх бажаючих. Тому чимало священників прийняли сан, не отримавши спеціальної духовної освіти. Це становить сьогодні серйозну проблему для Церкви. Дійсно, саме брак освіти народжує те, що Ви звете «довколоправославним сектантством». І одним з засобів вирішення цієї проблеми як раз і є заочна форма навчання. 2011 року Архієрейський Собор Руської Православної Церкви прийняв рішення про те, що рукопокладати в священний сан віднині дозволяється лише кандидатів, що мають повну семінарську освіту. Студент стаціонарного відділення семінарії може бути рукопокладений в священницький сан не раніше, як після закінчення трьох курсів семінарії (повний курс навчання в семінарії становить 4 роки).
  • Запитання від Олександра

  • Ректор семінарії УГКЦ в інтерв'ю на РІСУ сказав, що у них є трудність з одруженими вступниками до семінарії. А як у Вашій семінарії, приймають одружених?
    Дійсно, існують певні труднощі з прийняттям на стаціонар семінарії одружених абітурієнтів. Справа в тому, що студенти семінарії мають проживати в гуртожитку та підкорятися внутрішньому розпорядку дня семінарії, який в себе включає не лише відвідування аудиторних занять, але й ранкові та вечірні молитви, богослужбову практику, різні господарчі послухи (зокрема чергування на кухні, прибирання семінарської території, тощо). Фактично семінарія є навчальним закладом закритого типу, де вихованці мають не тільки навчатися, а і жити. Це традиційний підхід до семінарського виховання, який зберігається і в Православній, і в Католицькій Церкві. Тому одруженому абітурієнту складно інтегруватися в семінарське життя. Фактично вступ до семінарії одруженого абітурієнта означає його згоду на мешкання в семінарії окремо від своєї родини. Звісно, це становить проблему і тому одружені чоловіки дуже рідко ідуть на стаціонарне навчання в семінарію. І для семінарії вступ таких абітурієнтів є винятком. Хоча, я пам’ятаю, що зі мною в семінарії навчалося кілька одружених студентів. Однак для них це було досить складне випробування. Як правило, після одного-двох років навчання та перебування в гуртожитку, вони отримували дозвіл жити з родиною в місті, хоча це не знімало з них обов’язку нести всі послухи в семінарії.
  • Запитання від Ігор Савчук

  • Отже виходить так, що щойно тепер сказали, що більше не рукополагаємо неграмотних священиків. А що всі ці роки була така велика необхідність їх святити? А що робити з єпископами, чи не час розібратися з їх освітою?
    Протягом останніх 20-ти років потреба в священиках в УПЦ була постійно. При цьому Церква не завжди мала можливість забезпечити усіх кандидатів семінарською освітою. Тому і не заборонялася висвята кандидатів без семінарського диплому. Але, по-перше, відсутність диплома далеко не завжди означає «неграмотність». А, по-друге, ця практика вже в минулому. І сьогодні Церква намагається подолати негативні наслідки цієї практики. Я завжди вважав і вважаю, що семінарська освіта є незамінимою школою для майбутніх пастирів. І хто цю школу не пройшов, той багато втратив.
    Щодо єпископів, то як в Статуті Руської Православної Церкви, так і в Статуті про управління Української Православної Церкви завжди існувала норма про те, що кандидати в архієрейський сан обов’язково повинні мати богословську освіту (Статут РПЦ Х, 10; Статут про управління УПЦ VII, 10). Тому і в РПЦ, і в УПЦ в єпископи завжди обиралися кандидати, що відповідали вказаній нормі. Зазвичай від кандидата в єпископи вимагають документ про вищу богословську освіту (духовну академію). Бажаним також є наявність вченого ступеню з богослов’я.
    Не зовсім розумію, яким чином Ви пропонуєте «розібратися з їх освітою»?
  • Запитання від Закарпатець

  • Яе розв'язався конфлікт з кількома публічно зафіксованими прикладами плагіату в Ужгородській православній академії? Вони регулярно повідомляють, що в них така активність, такі поважні гості, а тут ось такий скандал. Чи не планує УПЦ ввести свій варіант ВАКу, щоби перевіряти дипломи докторів богословія, які видають її навчальні заклади?
    На сайті «Релігія в Україні» було оприлюднено офіційний лист, який архімандрит Віктор (Бедь) надіслав до редакції у відповідь на мій відкритий лист. У своїй відповіді отець Віктор підтвердив, що отримав поштовим відправленням оригінал мого листа та передав його на розгляд архімандриту Арсенію (Бочкарю) та ієромонаху Ігорю (Богдану) «для усунення допущених недоліків при підготовці статті “Поетапне здійснення приєднання Київської Митрополії до Московського патріархату”». Наразі це єдина офіційна реакція керівництва Ужгородської академії на мій лист.
    Щодо перевірки докторських дипломів, то тут я б поставив питання ширше. Сьогодні в нас взагалі не існує механізму перевірки якості духовної освіти. Якщо йти європейським шляхом, то така перевірка має здійснюватися незалежними асоціаціями експертів, чий фах не підлягає сумніву. Створення структур, подібних ВАКу – це все ж пострадянський варіант вирішення проблеми. Органи, подібні нашому ВАКу, існують лише в постсоціалістичних країнах. Діяльність ВАКів викликає сьогодні численні нарікання не лише в Україні, а і в інших країнах.
    В європейській вищій (в тому числі і теологічній) освіті для контролю якості, створюються незалежні від Міністерства освіти (та взагалі від державних органів) структури, куди запрошуються відомі професори провідних університетів, яким і доручається перевірка якості освітніх послуг. Перевірки (чи то переатестації) навчальних закладів відбуваються з певною періодичністю. Європейські університети, за якими визнається широка автономія, самі надають вчені ступені і після цього жоден вищий орган вже не має підтверджувати такі рішення. Однак асоціації, що контролюють якість освіти, можуть провести перевірку університету (чи окремого факультету) і у разі виявлення недоліків, навчальний заклад може просто позбутися ліцензії.
    Можливо, нам слід орієнтуватися на подібний варіант. Наскільки мені відомо, останнім часом проводились консультації на міжнародному рівні з метою створення подібної міжнародної асоціації, до якої увійшли б провідні православні вчені з різних країн світу, яка б і займалася контролем якості богословської освіти.
  • Запитання від sai

  • Як Ви ставитесь до відкриття богословських факультетів при державних університетах, випускники який могли б отримувати священний сан? Чи готова УПЦ співпрацювати з такими вишами, зокрема скоротивши деякі відсталі духовні училища і семінарії в регіонах, а зекономлені кошти спрямувавши на отримання стипендій студентам богословських факультетів? Якщо Православні Церкви цього не зроблять, то здійснити набір на спеціальність "теологія" буде неможливо, бо держзамовлення ніхто не дасть, а платити абітурієнти не захочуть, бо в семінаріях навчання переважно безкоштовне. Наприклад, цього року на платну магістерську програму з теології в Острозькій академії (єдиний в Україні державний виш, який видає диплом державного зразка з теології) вдалося набрати тільки 8 студентів з 10 можливих. За таких умов відкривати стаціонарний бакалаврат не має сенсу.
    Поставлене Вами питання, зачіпає цілий пласт різних проблем. Я особисто тільки підтримую створення теологічних факультетів при державних університетах. Але на сьогодні головна проблема – це фактична відсутність в українському суспільстві ніші для «професійних теологів». І це зумовлено не тільки пострадянською ментальністю. Справа в тому, що принаймні на тій частині території сучасної України, що входила до складу Російської імперії, не було традиції існування богословських факультетів при університетах. Тут богословська освіта реалізовувалась виключно в межах системи духовних навчальних закладів (семінарій та академій). У той час, як в Європі навпаки, вищу теологічну освіту завжди здобували в виключно університетах. Тому в Європі (і не тільки в Західній, а й, зокрема, в Чехії, Польщі, Словаччині, Сербії, Румунії, Болгарії тощо) богословські факультети є органічною частиною державних університетів. При цьому всі ці факультети, хоч вони діють і в державній системі освіти, контролюються (в різних країнах дещо по-різному) конкретними конфесіями. Тому і факультети ці зазвичай звуться «католицькими», «православними», «євангелічними» тощо. Зокрема, в Карловому університеті в Празі діє аж три теологічних факультети, що контролюються різними конфесіями. Тому навчання на теологічному факультеті має для студентів і певні «канонічні» наслідки. Зокрема, випускник католицького богословського факультету отримує право на прийняття священного сану.
    В Україні (зокрема по відношенню до УПЦ) діє зовсім інша традиція. Канонічні наслідки має навчання в духовних школах. А взаємини теологічних факультетів з певними конфесіями залишаються не зовсім зрозумілими. Простіше кажучи, лишається невирішеним питання, куди будуть працевлаштовуватися випускники цих факультетів? В державному класифікаторі професій, наскільки мені відомо, професія «теолог» відсутня. Тому тут, по-перше, виникає проблема встановлення взаємин між традиційною системою духовної освіти та теологічними факультетами, що тільки починають створюватися. По-друге, слід з’ясувати характер відносин цих факультетів з конфесіями. По-третє, з’ясувати соціальний статус «теологів». Коли і у держави, і в університету, і у Церкви будуть зрозумілі відповіді на ці питання, тоді проясниться і майбутнє теологічної освіти в Україні.
    До речі, Архієрейський Собор Руської Православної Церкви 2011 року визначив, що у священицький сан можуть поставлятися не тільки випускники семінарій, але й особи, що закінчили «богословский факультет Православного Свято-Тихоновского гуманитарного университета или иного высшего учебного заведения Русской Православной Церкви». Це означає, що віднині закінчення богословських вишів, які офіційно входять до системи Учбового комітету РПЦ, також має «канонічні наслідки». Однак проблема співвідношення в таких вишах конфесійного та світського елементів все ще залишається не вирішенною до кінця.