ЗЛОЧИН І ГРІХ

3 вересня 2017, 14:55 | Блоги | Блог Зиновія Свереди | 1 |   | Код для блогу |  | 

Коли говоримо про термін “гріх”, то часто синонімом є слово “злочин”: злочин проти самого себе, проти ближнього, суспільства та проти Бога. Переважно гріх є все те, що руйнує найбільший дар людині, а саме дар життя.

І навпаки, коли говоримо про злочин як термін, то часто дане слово  теж має характеристики гріха: недотримання етики та закону як норм обговорених суспільних відносин, що так чи інакше приводить до втрат в тій чи іншій формі. І злочин, і гріх несуть самі в собі руїну, нестабільність та занепад.

Протидії для даних термінів ми розуміємо так: закон проти злочину чи правопорушення, а проти гріха дотримання заповідей, канонів та догм.

Хоча тут можна подумати: чи завжди закон є позитивом та є гарантом добробуту та процвітання чи може нести закон небезпеку людям?

І теж:  коли канони чи догми зупиняють людський розвиток та доводять до деградації? Чи те, що ми розуміємо під терміном “релігійний канон чи догма”: чи завжди нас прямує до добра і чи має спільне з реальною духовністю? Бо ж 99 % усіх вірних тої чи іншої релігії взагалі не знає догм своєї ж конфесії, а живуть, розвиваються, народжують дітей.

Хоча, якщо тверезо проаналізувати, то більшість релігійних лідерів, філософів чи мислителів того чи іншого напрямку взагалі дискутують чи сперечаються про речі, про які взагалі нічого ніхто доказати до кінця не може. Бо Бог є і буде таємницею для нас.

Тому, коли та в якій ситуації сам закон стає злочином, чи гріхом той чи інший канон?

Коротко проаналізуємо:

Переважно стабільність суспільного ладу та устрою ми асоціюємо з дотриманням закону як такого. Це дуже добре, коли закон має кілька передумов: базується на здоровому глузді, науці та мудрості людей, є обговорений у суспільстві є нормою, яка визначає  в суспільстві пріоритети  спільного блага за принципом  на індивідуальному рівні “не роби іншим того, що не бажаєш собі ж”. Коли люди бачать прозорість та ефективність даного закону, та влада поважає думку людей, і закон часто будує основу для успішного розвитку суспільства.

Дуже важливим для закону є не лише самі ідеали, але і організограма участі людей у владі: важливо, коли місцеві громади формують активний народ. Але є декілька моментів: народ здійснює реалізацію закону через інституції, вибір керівників держави чи народу робиться напівсвідомо чи на основі не завжди об’єктивної інформації або тих фактів, що про себе подають самі ж кандидати.

Проте маємо кілька недоліків: не раз той, хто отримав владу, не бажає служіння, а панування. Але не лише особистого, але й передати цей дар влади для своїх нащадків. Тоді часто і деформують не тільки зміст влади, але й саму місію релігії. Часто владоможці приймають закони, при яких нормальна людина з етичними цінностями та науковим світоглядом є диваком або “інакомислячим”, який заслуговує на переслідування та покару згідно існуючого “закону”.

Більшість установ та інституцій – це результат світогляду їхніх засновників та їхніх світоглядних переконань. Це не є погано чи добре, а просто природньо. Але з часом, коли вони перебирають на себе місію бути “джерелом істини та закону”, то більше захищають права та статус засновників, аніж принципи суспільного добра людей, тому що їхньої думки і не чути там. Крім того, дані сформовані інституції не завжди бажають включити в себе людей з творчим та інноваційним мисленням, а виштовхують їх із себе. Це стає їхньою основною фатальною помилкою: з одного боку, вони хочуть наказувати лише та мати сліпих виконавців, а, з іншого, просто не мають відповідної інтелектуальної спроможності та потенціалу розбудувати інституцію чи організацію відповідно до викликів та умов часу, та стають маргінальними та непотрібними людям, бо не відповідають їхнім практичним інтересам. Це торкається і релігійних течій.Тому виживають тільки ті системи чи установи, де дають розвинутися людям та максимально сприяти реалізації талантів, які будуть працювати для добра усіх, та будуть підсилювати своїх же керівників та наставників. Багато організацій, що засновані і відомими людьми, але не є відкритими, спершу стають все більш консервативними, а, згодом, і "законсервовані" самі в собі, тому що бояться повного програмного перезавантаження. Навіть часткова реформа не є ефективною, тому що все приводить до сповільнення та деформації самої ж роботи: основне управління так чи інакше знаходиться в руках старих кадрів, що не сприймуть нових ідей та підходів. Тому "стабільність" веде до поступового стабільного занепаду, а часткова реформа до нового виду хаосу та девальвації інноваційних ідей. Ці ситуації можна розв’язати лише мудро не критикою всіх і все, а процесом "демократизації", тобто запропонувати старій і новій команді представити їхній план розвитку організацій чи інституцій. Таким чином, забравши монополію на рішення у самої ж команди, що має важелі управління та утворивши систему публічної звітності.

Бо не раз достатньо “приватизувати” дані інституції та інформаційний простір, як вдало можна змістити акцент влади з народу на дані інституції. Крім того, деформувати саму місію закону: не заради суспільного добра, а лобіювати інтереси вузьких кланів та груп, що захопили владу. Тому будь-який протест чи недотримання закону, буде вважатися протиправним, злочинним та правопорушенням згідно тих юридичних приписів, яку офіційно пролобіювали собі ж ті вузькі клани. Таким чином формуються передумови для більших чи менших диктатур, або навіть і демагогій великих капіталів.  Ті диктатури мають кілька характеристик: імітація політичної конкуренції (для них не є стільки важливим побороти один одного, бо переважно вони утворюють “договорняки”, оскільки безвідповідально жити за рахунок народу та розпилювати бюджет без покарання є набагато важливіше, аніж втратити кілька відсотків у парламенті), мас-медійна маніпуляція моральними цінностями, фінансування силових структур та зменшення витрат на освіту та культуру. Ефективним засобом стає популізм – розказувати казки, які не мають жодних логічних наукових чи соціальних фактів та передумов. Свою економічну стратегію формують на субкультурі споживання.

Дотриматися таких юридичних законів для етичної людини стає майже неможливим. Що  і є ціллю криміналізації суспільства: тобто, будь-які здорові речі і методи трактувати як маргінальні та примітивні, а злочини, корупцію та монополії владних осіб як необхідність сучасного буття. І ці ідеали мають промоцію всюди: від фільмів до імітації політичної боротьби. Першим актуальним кроком є бойкот та реорганізація нових громад та культури асоціативності, всередині яких відроджувати первинну місію закону. Змінити систему, яка "узаконила" несправедливість", без реальної боротьби, руїни та нестабільності, є майже неможливим, тому що мова йде не лише про перепис деяких законів, але і про усунення когорти людей, які звикли трактувати владу у своїх інтересах та паразитувати за рахунок людей, що працюють. В іншому випадку, "глупими" будуть виглядати реформатори, науковці та інноватори, які пропонують нові шляхи розвитку та добробуту.

Хоча не раз і релігія, а, вірніше, привелійовані єрархічні структури допомагають затвердити такий несправедливий лад: є окремі релігійні течії, які стали майже на рівень державного будівництва.

Візьмемо кілька буцім-то різних держав: азійські пост-комуністичні чи так-звані модерно-комуністичні лади та арабські держави. Там комунізм на рівні релігії, а там релігія на рівні державної ідеї. В обох державних ладах є принцип протекціоналізму: якщо європеєць бажає заснувати підприємство, то повинен 51 % акцій віддати місцевому громадянину. Тобто, ти працюй, але половину доходу буде споживати той, хто навіть і не допоможе у праці, але користується своїм положенням громадянина або релігійним каноном. Проблема одна: якщо це принцип справедливості чи як релігійний канон, то чому ж той самий громадянин цього не бажає у Європі, тобто віддавати половину доходу якомусь європейцю? Етичний закон не передбачає лицемірства, а якщо він є як переконання, то людина мала б це виконувати всюди.  Бо там, де немає реальної свободи, а є засилля каст, то немає розвитку. Є багато держав, які, завдяки нафті чи ресурсам, мають високий побутовий рівень життя для своїх окремих груп громадян, але мінімум науковців, які є лауреатами премії Нобель та відіграли визначну роль для всього людства. Ті держави, що узаконюють право на добробут каст та окремих етнічних груп, а не ставлять акцент на свободі підприємництва, мало-що експортують у світ, крім сировини і ресурсів, а імпортують для себе інновації, технології та все якісне з вільних соціально-економічних устроїв: від комп’ютерів, автомобілів, літаків до мобільних телефонів. Я вже не кажу про друк літератури чи наукових винаходів.

Дані лади побудовані на догмах і аксіомах, щоб не піддавати сумніву панування окремих каст чи груп. Одні з них - це класи колишніх завойовників та колонізаторів. Парадокс не тільки в тому, що більшості догм людина навіть і не знає і ніколи ними не цікавиться, особливо, коли йдеться про релігійні догми. Але й у тому, не дозволяється їх обговорити. Тобто, немає дискусії та свободи висловлення. Бо, коли людська особа звикає "не думати", не раз завдяки традиціям і звичаям, або покладанням на "авторитетів", то це стає джерелом людської глупоти, яка і несе усі лиха та катастрофи людству. Недарма митрополит Андрей Шептицький постійно молився і прохав від Бога мудрості для всіх. Чим людина освіченіша та вищого культурного розвитку, то вона потребує функції влади як гаранта її прав і свобод, тому що здатна нести відповідальність за себе і за інших, та свідомо дотримуватися норм суспільства. Чим людина більш залякана і менш освічена, то потребує різних державних програм та установ, інституцій та організацій, які б мали робити те, що є в змозі даної людини. Але в даному випадку людина все більше працює, але падає її рівень життя, тому що плодами її праці користується номенклатура, яка з’їдає суспільний дохід.

Тому в розумних мірках хаос та нестабільність є потрібною частиною нашою життя, тому що є необхідною передумовою для творчості людини. Інновації та нові технології, що покращують побут та життя, створюють турболентність при швидкості, перевіряють на доцільність та міцність тих чи інших принципів та суспільних механізмів, без яких неможливо змінити так-звану еліту та примусити її для служіння людям. Без природнього відсотку безробіття неможливо впровадити інновації (ковалі та конюхи залишалися без роботи, коли з’явилися автомобілі, чи скорочувалися штати бухгалтерів на заводах, коли прийшла ера комп’ютерів). Але в будь-якій системі виграє той, хто працює постійно над собою та розуміє дух часу: ніколи не втомлюватися вчитися та працювати над собою. Бо розвиток - це не накопичення дібр чи послуг, а вдосконалення людини та суспільства, щоденної якості життя та буття.

Тому, бажаємо того чи ні, але демократичні системи в Європі та Америці, що побудовані на науці, освіті та християнських цінностях та, незважаючи на усі виклики часу, бюрократію та недосконалості, є найбільш сприятливими для процвітання та добробуту людей. Нам потрібно все більше цінувати переваги дії закону, що стверджує права та свободи людей, який не дозволяє нікому поставити догми та ствердити окремі касти для панування. Нам потрібно все більше цінувати і християнство, що дало основу системи цінностей та світогляду, що існує до сих пір. Є багато людей, що мігрують до Європи та бажають жити по-європейськи, але не розділяють цінності християнських свобод та демократичних прав, на яких побудовані державні устрої тут. Бо світогляд та переконання їхніх політичних керівників чи релігійних лідерів довели до того, що самі ж люди, які там живуть, доведені до ідейного, освітнього та морального банкрутства та  покидають їхню батьківщину. Бо сама по собі міграція - це постійний процес у світі. І проблема не у ній: справжня проблема, це коли мігрант хоче в іншій системі цінностей та відносин насаджувати принципи своєї ж збанкрутілої системи, яка його самого ж довела до банкрутства та бідності, і, як результат, міграції. Невизнання цінностей демократії та вільного підприємницького ладу веде до нових конфліктів з людьми, які не бажають асиміляції та адаптації, а, на практиці, взаємоповаги. 

Тому поважаймо ж християнство за його принципи та закони, тому що вони дали нам той лад, в якому ми зараз живемо. Бо в нашому світогляді ми бажаємо дотримання права і закону. Це основа демократії та прав людини. 

 

Зіновій Свереда,

президент Українського Кооперативного Альянсу.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
1коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • igorshevchuk | 16 вересня 2017, 13:19
    Коментувати коментар

    Поезія для богослів’я – як загрунтування для ікони 1 Вільні думкою, бачите: ієрархи – чернеці, консервативне начало і конструктивний елемент Церкви, не творчий, він потрібен, він звершує відбір з містичних відкриттів творчим авторам від Бога в Церкві, оновлюючи хід Церкви в конкретній тяглості часу, оновлюючи саму традицію, показуючи антиномічність, чи, інакше кажучи, діалектику розвитку новизни і традиції. Це надихає Церкві бути правдиво живою: відповідати на виклики часу та історії, невідкладно виконувати найперше завдання – есхатологічне спасіння віруючих. Друге: ієрархи, як стримуюче начало Церкви, забезпечують стримання від тимчасових віянь і коливань світських чи соціальних, від впливів таких на душі віруючих. Церква спасає в наявній культурі, не відкидаючи культури, проте і не поневолюючись конкретною культурою, щоб бути самою собою в одвічних догматах Церкви. Містичне богослів’я і відкриття конкретних авторів взаємнообумовлюються з Церковним досвідом і догматичністю свідомості. Ми, творчі люди, приймаємо дійсність і той факт, що справжнє богослів’я є від молитви і розп’яття на хресті. Цим уподібнюємось Ісусу Христу. Ті, що розп’ялись для світу цього, похоті і гордості житейської. Богослів’я можливе тільки в Церкві Христовій, і воно, як і все в Церкві звершується тільки Духом Святим. Творчість Духа у вивіреному художньому слові є підготовкою для богослів’я з Духа Святого. Св. Василій Великий в бесіді з молоддю ствердив, що слово в художній поезії – як підґрунтя для ікони. Тручаємо, поети, самі себе до слова, до слова в правді зваженого. До діалогічності. Тільки тручання до вищого – до Небесного, сильнішого за людину – це вже діалог… Це вже виміри в художності, життя в Ісусі Христі, який є Шлях, і Життя, і Істина, жива Особистість.. Бо є творчість художня, і життя має буть – в творчості, що підносить в діалог до правди Божої. Це є соборність! «Собор» – 31-а моя книга вибраних поем і псалмів, і акафістів. Святі, – що про них і присвячені їм поезії, – в більшості ще до розділу Церкви Христової. Я цільний, не розділений відповідно як і вони, що благословили відкрити себе у Церкві. Звідси відповідні художні образи. Та й всяка роздільність Церков на землі – не сягає Небесної Церкви! Тож вперед! 2. Слава і успіх – і гордість Ось безкінечно розвиваючий позитив. Правду чи будь-яку критику людський гордий дух і в голові розум не терплять, душа роздратовується. Гордість розуму так себе виявляє. Людина взнає через те, що вона розумом горда, а «розум надуває», це погано, бо хворою вона є, — людина страждає. Виявляється, що вона не знає того й того, з цього ще більш страждає, і це ще не все. Вона зостається без плодів, бо гордість засліплює, однаково чи композитора, чи поета, чи керівника держави; людина страждає ще більш від неплідності, і, як сліпа, захилена гордістю, все більш не знаходить виходу геніального, чи просто правильного. Вона, як не дурна, знає — як це страшно й смішно водночас бачиться збоку! І гордість –прямо розриває душу людську стражданнями. Стражданнями взагалі-то нікчемними, але для людини насправді дуже руйнівними. Вона ображає від цього ближніх (навіть Бога, не відаючи про те чи здогадуючись), тому страждання наростають. Майже весь світ отак беззмістовно страждає, без плодів, без виходу. Слово може подати вихід, бо зцілює. Де вихід? Волю підкорити Богові. «Велінню Божому, о муза, будь слухняна», — на ділі. Не як російський поет у неповноті. От коли гордість повстане — на Христа!! Як скажеш правду: і Пушкін, і Шевченко – однобокі. Стус – це виказав, я – в післястудентські роки. Пройде багато часу, багато болісних борінь у людині, як торкнеться оце особисто тебе... Мало — засіятись словом Христовим. Найважливіше — щоб проріс в серці Христос. Значно веселіше — коли вже вкоренивсь Христос-Бог! В кому ж, підготувавши те, що трохи знає і не знає людина, вкоренивсь дуже сильно Христос-Спаситель у серці, та так, що і розум змінив на Свій, волю навчив благодаттю вправлятися у Божу волю насправді — тільки для такої щасливої людини і не страшні, і не дуже зачіпають світові правди, як і сильні критики. Самі здогадуєтесь (о! хтось те відчуває), це в такій зціленій душі — Центр і сильна домінанта — Христос-Спас, тому є плоди (за плодами — не заперечите); нема нікчемних наведених страждань, є бажання принижуючої (!) критичної зауваги: вона смиряє, виявляє слабкі місця людини (природньо застарілої!), людина мудро використовує ці зауваги і виявлення слабкостей в собі — навіть від бісів. До речі, і це виявляє недуховних, світських людей, нецерковних. Вони бояться бісів, навіть говорити про них бояться, бо зайняли їхню, бісівську територію. Дійсно віруючі в Христа не бояться їх і — нічого, бо Сам Христос поступово дарує перемоги Своїм віруючим над світом і нечистими. З практики мовлю. Та ще в спадок мають чи не всі – скрізь розцерковлену культуру і розкультурену Церкву. Хто навчить проти гордості і бісів, які навчили тепер чи не весь світ і керують цим світом? Можу говорити тільки за себе, ви побачите за плодами, що, за вирахуванням єдності творчої Христової культури і Церкви в житті моєму, спостерігається в світі загальне: незбагачення позитивними данностями творчої інтелігенції і Христової Церкви — взаємне гниття і часткова загибель частин. Частин, що мають бути неповторно зціленими у Христі Ісусі, Слові. 02.10.2012, 06.02. – 16.06.2016

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти