Що думає і чим живе намісник Патріарха, митрополит Епіфаній?

19 липня 2013, 11:25 | Блоги | Блог Юрія Дорошенка | 0 |   | Код для блогу |  | 

Намісник патріарха, Митрополит Переяслав-Хмельницький і Білоцерківській Епіфаній (Думенко):

«Коли князь Володимир Хрестив Русь, Москви не було».

Митрополит Епіфаній (Думенко) несподівано навіть для деяких релігійних оглядачів став фактично другою за посадою особою в Українській православній церкві Київського патріархату – на помісному соборі (відбувся 27 червня цього року). Церква запровадила посаду патріаршого намісника і ним був визначений митрополит Переяслав-Хмельницький і Білоцерківський Епіфаній. Молодий, енергійний, освічений, виважений, він залишається загадкою для багатьох. Перше ексклюзивне інтерв’ю у новому статусі він погодився дати саме «Україні молодій». Наша розмова про його бачення розвитку міжконфесійних і державно-церковних відносин, про особисте та багато ще про що.

- Ваше високопреосвященство, не так давно відбувся Помісний собор Української православної церкви Київського патріархату. Наскільки несподіваним стало його рішення про призначення вас Патріаршим намісником? Наскільки розширилося коло ваших обов’язків?

- На соборі мова не йшла безпосередньо про мою кандидатуру. Там розглядалося питання про внесення змін і доповнень до статуту Церкви. Завдяки цьому запроваджувалася посада Патріаршого намісника, який після смерті Патріарха за посадою стає місцеблюстителем Патріаршого престолу. Статут тепер передбачає, що Патріаршим намісником є митрополит Переяслав-Хмельницький і Білоцерківський, тобто архієрей, який посідає кафедру в Київській області. Вже потім, відповідно до рішення Архієрейського собору указом Патріарха мене було возведено у сан митрополита і призначено Патріаршим намісником.

У зв’язку з цим доводилося чути думку, що нібито були порушені церковні традиції. Але саму посаду визначив архієрейський і затвердив помісний собор, тому це є соборне рішення, а не одноособове. Зізнаюся, для мене воно було несподіванкою…

Важливо, що сам Святійший патріарх Філарет запропонував такі зміни. Це відповідальна посада, але вона не надає прав загальноцерковного керівництва. Лише у випадку смерті патріарха намісник стає місцеблюстителем, тобто виконує патріарші обов'язки і не одноособово, а разом із Синодом.

А зараз намісник фактично є лише помічником Святійшого в управлінні парафіями на Київщині.

Звісно, що обов’язки збільшилися. Раніше Переяслав-Хмельницька єпархія була невеликою – охоплювала лише лівобережну Київщину та мала  сто парафій, а нині - майже 500. Це одна з найбільших єпархій Київського патріархату.

- У пресі було багато коментарів про те, що Патріарх Філарет пішов на запровадження посади свого намісника у зв’язку з різким погіршенням здоров’я. Дехто намагався все подати так, що він трохи не помирати зібрався… Як би Ви, людина наближена до Святійшого, прокоментували це?

- Звісно, що це не так. Хочу заспокоїти усіх: Святійший нині в доброму здоров’ї. Зміни в статуті Церкви не викликані тим, що він хворіє та йому через це треба помічника. Як сказав сам Святійший на Помісному соборі: його вік справді є досить поважним, але він буде керувати Церквою та єпархією, як і керував, скільки дозволить Господь Бог. Всі бачили, як Святійший проводив собор – він перебуває у добрій формі. Дай Бог кожному в такому віці подібного здоров'я.

Патріарх дійсно потребує помічника, через велике навантаження, але не того, хто керуватиме замість нього. Жодних церковних повноважень Патріарх не передає своєму наміснику. Природно, що виникало багато з цього приводу запитань, наприклад, чи має право намісник втручатися у життя інших єпархій? Звісно, що ні.

- Ще одне запитання, навколо якого існує багато інсинуацій. Говориться, що у випадку смерті предстоятеля УПЦ КП, Церква не зможе обирати собі Патріарха, аж до об’єднання з УПЦ МП, бо у статуті не прописаний термін скликання собору, який має обрати нового главу УПЦ КП. Дехто вже поспішив прокоментувати: УПЦ КП відмовляється від свого патріаршого статусу…

- Звісно, що ні! Київський патріархат залишиться Церквою з патріаршим статусом. Ми лише закладаємо механізм для об’єднання з УПЦ МП (всією, чи лише її частиною). Тому й у статуті не визначили чіткий строк для собору, який обиратиме нового предстоятеля. Святійший Філарет про це говорив так: ми встановимо чіткі межі – а раптом почнеться переговорний процес? Якщо є терміни, то Церква їх повинна дотриматися та обрати Патріарха, а тоді у випадку вдалих переговорів, невже доведеться проводити ще один собор, щоб обирати вже єдиного главу Церкви? А якщо загальноприйнятна кандидатура з’явиться з лона УПЦ МП, то обраному главі УПЦ КП доведеться знімати патріарший куколь і уступати главі, на якого вкаже воля об’єднавчого собору. Святійший патріарх вважає, що краще провести всі переговори та одразу обрати єдиного Патріарха.

Наголошую ще раз: це не означає, що ми відмовляємося від патріаршого статусу Церкви. Говорилося так: якщо процес вказує на те, що об'єднання можливе, - треба йти на об’єднання, а тому не обирати одразу Патріарха. Якщо ж побачимо, що такого бажання з боку УПЦ Московського патріархату немає, то проводимо Помісний собор, обираємо Патріарха та продовжуємо розбудову Української православної церкви Київського патріархату, як помісної православної Церкви українського народу.

- Собор УПЦ Київського патріархату задекларував бажання до єдності. Натомість, як ми нині бачимо, в середовищі УПЦ МП йде зворотний процес - проти сил, які були помірковані, не страждали хворобою російського шовінізму, стояли за початок певного діалогу з УПЦ КП, чиниться величезний тиск. Так уже тиснуть на митрополита УПЦ МП Володимира (Сабодана) через його секретаря архієпископа Олександра (Драбинка). Його звинуватили у причетності до нібито викрадення черниць й ізолювали під цим приводом від світу. Як ви оцінюєте ці події та чи знайомі особисто з владикою Олександром?

- Звичайно, нам небайдуже те, що відбувається в середині УПЦ МП. Ми ж розглядаємо їх як братів, що рано чи пізно будуть із нами в єдиній помісній Церкві. Київський патріархат звернувся з цього приводу навіть безпосередньо до Президента України та керівництва держави з проханням захистити митрополита Володимира від шантажу та провокацій.

Усім уже зрозуміло, що напередодні святкування ювілею 1025-річчя Хрещення Руси-України негативні тенденції у житті УПЦ МП посилилися. Багато хто чув про так звану справу викрадення двох монахинь Покровського монастиря. Ігуменя цієї обителі мала тісні контакти із якоюсь шахрайкою, яку ніхто вже нібито і не шукає. Натомість в промосковських мас-медіа виливається ціла лавина бруду проти митрополита та його особистого секретаря. Тут ми бачимо неприховане намагання усунути митрополита Володимира від керівництва Церквою. На тих людей, які берегли митрополита Володимира весь цей час (а ми знаємо, що здоров’я глави УПЦ МП потребує серйозної підтримки та турботи), спершу виливалося багато брехні, звинуватили у різних гріхах, а тепер уже вдаються до відвертих провокацій. Тут не треба бути великим фахівцем у справах релігії, щоб сказати звідки вітер дує. Коментатори, які першими включилися в інформаційну атаку, сидять у Москві або фінансуються звідти. Головна думка їхніх матеріалів така: бачите, що діється в УПЦ МП, який там непорядок? Цьому треба негайно покласти край. Як? Звісно, через централізацію керування, через обмеження автономії, а може й зміну предстоятеля. При цьому заангажовані на «Русскій мір» коментатори дискредитують не лише конкретних осіб, але і поняття автокефалії в цілому. Мені видається, що все це відбувається також і тому, що у Москві розуміють – прагнення до єдиної помісної Української православної церкви є незворотним. Тому і вдаються до таких кричущих дій. Але кожна дія має протидію. Тому я не виключаю, що така атака Москви лише підштовхне багатьох архієреїв, священиків УПЦ МП до того, щоб зробити вибір на користь автокефалії. І на Помісному соборі ми послали сигнал нашим братам, що ми готові до об’єднання.

Що ж до знайомства з владикою Олександром, можу сказати, що хоч ми і перетиналася на офіційних державних заходах, але особисто не знайомі.

- Багато хто пов’язує ці майже детективні події в УПЦ МП із відзначенням 1025-річчя Хрещення Руси-України, а точніше – черговим приїздом Патріарха Кирила (Гундяєва) до Києва. Він поставив умову «зачистки УПЦ МП від автокефалістів». З усього видно, що нинішня влада більш радо опікуватиметься під час святкування саме московським гостем. Як за таких умов відзначатиме свято Київський патріархат?

- Ми розрізняємо святкування на церковному рівні та святкування на державному рівні. На церковному рівні ми відзначаємо історичну подію Хрещення щороку.

А на державному рівні це свято звершується вперше з 2008 року. І саме щодо державного святкування є певні непорозуміння, бо Москва не лише тисне на Церкву, але й на Українську державу. Їй не вигідно, щоб ми в Україні разом відзначали цей ювілей. Усе робиться, щоб було навпаки – щоб українці з різних патріархатів через свято пересварилися. Ви, певно, знаєте, що російські акценти у відзначенні робляться не на Києві, де відбулося Хрещення, а на Москві, якої тоді ще й не було. Російська православна церква запрошує предстоятелів православних церков до білокам’яної. Програма складена так, щоб урочистості в Києві пройшли як другорядні після московських.

Основним державним заходом у нас будуть урочистості в Палаці «Україна», але там не буде ні Патріарха Кирила (Гундяєва), ні інших іноземних гостей з православного світу. Вони у той момент будуть на зустрічі з президентом Росії Володимиром Путіним. Патріарх Кирил, ніби як барин до холопів, приїде до нас під вечір. Цим він дуже хоче показати що відіграє керівну та ключову роль, демонструючи всьому світові: ось бачите, ми тут єдині "канонічні", визнані, а всі інші – "розкольники", які не можуть брати участь в загальному святкуванні. Москва хоче використати свято для своїх геополітичних інтересів. Але історичну правду перекрутити неможливо. І ми свідчимо, що рівноапостольний князь Володимир Великий був київським князем і хрестив Русь саме в Києві. Москви тоді навіть як населеного пункту не було! Сподіваюся, що всім вистачить мудрості й терпіння не дати Кремлю принизити Україну на її власному святі.

Окрім державних урочистостей, українські традиційні християнські церкви будуть відзначати цю непересічну історичну подію ще й на своєму рівні. УПЦ КП уже провела 15 травня науково-практичну конференцію «З Києва по всій Русі», видано збірник праць. Помісний собор також проходив під гаслом святкування.

Основний акцент робиться на день святкування – 28 липня, коли після літургії у Володимирському кафедральному соборі пройде хресна хода від собору до пам’ятника князю Володимиру. Вона уже традиційно збирає тисячі вірних нашої Церкви, сотні священнослужителів. Запрошую всіх у цей день прибути до Києва та своєю участю в Хресній ході продемонструвати: Київ – наш Єрусалим і Хрещення Руси-України відбулося саме тут. Ми таким чином ще й демонструємо, що УПЦ Київського патріархату є велика Православна церква, яку, за соціологічними опитуваннями, підтримують  15 мільйонів громадян України. Ми - господарі на власній землі.

- Давайте вийдемо трохи за тему міжправославних відносин. Нещодавно експерти відзначили несподіване потепління у стосунках між УПЦ Московського патріархату та Українською греко-католицькою церквою. Були заяви митрополита УПЦ МП Антонія (Паканича) про те, що у них немає проблем із греко-католиками, та глави УГКЦ Святослава (Шевчука) у такому ж компліментарному дусі. Це все, по-перше, суперечить позиції всієї Московської патріархії, а, по-друге, відбувається поза Київським патріархатом. Чому Москва так змилостивилася над греко-католиками, з чим ви це пов’язуєте?

- Думаю, що це викликане попередніми подіями. Свого часу наша Церква зверталася до УГКЦ із проханням прокоментувати, як вони ставляться до Таїнства хрещення, здійсненого в УПЦ КП? Відповідь була така, що вони визнають наше хрещення. Це багато обговорювалося в пресі та викликало занепокоєння Москви. Треба зауважити, що УПЦ КП традиційно вже давно має добрі стосунки з УГКЦ, що дуже непокоїть РПЦ. У Москві роблять усе, щоб ізолювати Київський патріархат від зовнішнього світу. Їхня мрія, аби у нас не було спілкування з помісними Церквами, як і з тими конфесіями, які діють усередині України. Думаю, що добрі, мирні відносини з УГКЦ і цього разу дуже стурбували Московський патріархат. Ось вони і вирішили своїми заявами переманити на свій бік греко-католиків. Мовляв, дружіть із нами, а не з Київським патріархатом. Слід відзначити, що на Заході України (де зосереджена переважна більшість громад УГКЦ) майже немає Московського патріархату. Переконаний, що попри бажання Москви посварити нас УПЦ КП буде й надалі мати мирні та дружні стосунки з УГКЦ.

Я не виключаю, що таким публічним заграванням УПЦ МП намагається також призупинити поширення парафій УГКЦ на Сході України. Ось, наприклад, митрополит Донецький Іларіон (Шукало) мріє стати предстоятелем УПЦ МП, а у нього під боком за це десятиріччя виникло чимало громад УГКЦ. Це при його впливовості та грошах! Усе це на центральному рівні починає непокоїти Московський патріархат. Вони вдаються до тактичних кроків.

- Нещодавно у Львові був римо-католицький кардинал Курт Кох і зробив заяву про те, що православним треба давно об’єднатися під омофором Папи Римського та відмовитися від автокефального націоналізму. Ваша думка з цього приводу?

- До швидкого об’єднання християнського Сходу та Заходу я ставлюся досить скептично. Бо в історії не одне десятиріччя ведуться подібні екуменічні дискусії, які поки ні до чого вирішального не призвели. Догмат про першість Папи для православних неприйнятний. Звичайно лунають і лунатимуть заклики до зближення, прощення образ (ми їх чули навіть із уст Папи Івана Павла ІІ). Ми повинні спілкуватися, вести діалог, але поки не можемо говорити про близьку єдність католицької та православної Церков. Але це не повинно нас зупиняти, бо вже зараз ми маємо поле для спільної діяльності. Варто звернути зусилля на протистояння агресивному секуляризму, релігійному екстремізму, зокрема в ісламському середовищі. Ми спільно повинні протистояти тим викликам, які мають місце щодо християн на Близькому Сході. За останні декілька років практично мільйон християн змушені були виїхати звідти. Відбувається гоніння та навіть, як ми нещодавно бачили, вбивства християнського духовенства. Загроза радикального ісламізму є актуальною для цілої Європи. Тут ми можемо діяти разом. Спільно боротися з агресією. Позитивним зразком діалогу є і те, що Вселенський патріарх Варфоломій вперше за всю історію Церкви був присутній на інтронізації Папи Римського Франциска.

- Ви свого часу вчилися в Афінах. Зрозуміло, що православні догмати та канони у нас одні, але наскільки релігійність греків відрізняється від релігійності українців?

- Звісно, що існують відмінності. Кожна країна, помісна Церква, мають особливості в релігійності та обрядах. У Греції за статистикою 90 відсотків громадян є православними. Вони не зазнали такого атеїстичного тиску, як у нас за радянської влади. Там багато храмів, які не руйнувалися. Обов’язок практично кожного православного грека є відвідання щонеділі храму. Це не залежить від того, чи грек є віруючим глибоко, чи номінально. Загальна релігійність в Греції звісно вища. Але й в Україні ми маємо певні регіональні відмінності – на Заході люди більш релігійні, а на Сході – менш. Це пов’язано з роками панування атеїстичної ідеології. Натомість в українців більша ревність до віри. У греків більша формальність. Наприклад вразило, що на початку Великого посту, коли у нас усі віруючі перший день, тиждень тримають строгий піст, ревно моляться у храмах, а у греків це вихідній день. Люди збираються, святкують, споживають пісну їжу, виходять на пікніки. В Україні у ці дні віруючі натхненно моляться, чим виявляють ревність у вірі.

- Ви є ще й ректором Київської православної богословської академії. Оскільки, як ви говорили, наша релігійна традиція переривалася атеїзмом, то нині доводиться багато що надолужувати. Яка нині ситуація з визнанням державою дипломів вищих духовних навчальних закладів? Про це багато говориться, але справа чомусь так і не зрушилася.

- Нині у Верховній Раді України зареєстрований відповідний законопроект, який передбачає визнання дипломів спеціалізованих духовних вищих навчальних закладів. Але цей законопроект лише зареєстрований. Ми вже давно з іншими церквами та релігійними організаціями шукали шляхи розв’язання цієї ситуації. Хочемо, щоб нас урівняли в правах з рештою навчальних закладів. У церков є і належна матеріально-технічна база і професорсько-викладацький склад, на високому рівні відбувається захист бакалаврських, магістерських, кандидатських і докторських робіт. У нас працює чимало світських викладачів, які мають наукові ступені. Вони засвідчують, що духовні школи стоять вище за деякі визнані державою світські навчальні заклади. Хочемо, щоб держава визнала і наші дипломи, але не ставимо це на перше місце. Для нас головне, щоби духовні навчальні заклади мали високий рівень викладання. Бо можна отримати визнання, а змістовного наповнення не буде. При цьому внутрішньо намагаємося залишитися собою - зберегти дух, який панував у старій дореволюційній Київській духовній академії, Києво-Могилянській академії, заснованій святителем митрополитом Петром Могилою.

Зовнішнє визнання нас спонукає до вдосконалення. Ми провели реформи, внаслідок яких наша система навчання в цілому відповідає вимогам Міністерства освіти до світських навчальних закладів: діє бакалаврат, два роки магістратури, відкрито аспірантуру та докторантуру. За останній рік успішно захищено три докторські дисертації. Тобто, ми розвиваємося не залежно від того, є чи немає визнання наших дипломів з боку держави.

- Часом складається враження, що в Україні «перевиробництво батюшок». Стоять на площах, ходять по базарах або й зовсім працюють не за покликанням. Як ви до цього ставитеся?

- Ми намагаємося призначити на парафію кожного. Бо якщо даємо диплом, то повинні забезпечити місцем праці, служіння. Зараз, на відміну від радянського часу, є ще й вікова проблема – приймаємо на навчання після завершення школи. Тобто студентам по сімнадцять років. Коли вони завершують бакалаврат, виповнюється двадцять один рік. У нас, як і в цілому у Європі, існує тенденція одружуватися у зрілому віці. А щоб прийняти священичий сан, потрібно одружитися або свідомо відмовитися від шлюбу на все життя. Бачимо, що значна кількість наших випускників у 20-25 років ще не готові зробити такий остаточний вибір. Але згодом, як свідчить статистика, 90 відсотків наших випускників стають священнослужителями.

Тим, хто не в священичому сані, але захистив кандидатську дисертацію, Церква дає направлення на викладання в семінарії. Нещодавно Київський патріархат відкрив семінарію в Дніпропетровську, щоб там навчалися вихідці зі Східної України.  Бо якщо на Заході України священиків є багато, що пояснюється високим загальним рівнем релігійності, то на Сході УПЦ Київського патріархату має потребу у священиках.

- Ви ще є й намісником Свято-Михайлівського Видубицького монастиря Києва. Це велика православна святиня українського народу. Як відбувається її відродження?

- На мої плечі, як намісника монастиря, лягає розбудова цієї древньої обителі ХІ сторіччя. Там збережений унікальний Михайлівський храм, який є практично ровесником і Святої Софії, і Успенського та Михайлівського соборів. На відміну від двох останніх храмів, наш частково зберігся. Тому є непересічною пам’яткою. Все потребує опіки та догляду. Видубицький монастир - великий монастир, комплекс будівель і храмів. Маємо п’ять храмів, які треба обслуговувати, реставрувати. За період мого керування монастирем, держава не виділила жодної копійки на реставрацію монастиря. А 2008 року у нас сталася пожежа, яка суттєво поруйнувала Преображенський храм. Але за сприяння Святійшого патріарха Філарета, який є священноархимандритом монастиря, та зусиллями меценатів відроджено храм. Зараз здійснюються масштабні реставраційні роботи у Юріївському соборі. Хоч храми і були збережені за радянських часів, але  зруйновані іконостаси. Працюємо над відновленнями розписів. Попри все сказане щодо реставрації, монастир - це не лише красиві храми та будівлі. Головне - щоб в обителі підносилася молитва, щоб звершувався чернечий подвиг. Бо без молитви монастир – просто стіни. Тому моє завдання, як намісника, найперше розбудовувати чернече життя. За п’ятилітній період братія монастиря збільшилася і кількісно, і, що головне - зросла духовно. У нас постійно звершуються богослужіння. Чернече життя поступово відроджується. Ми маємо для цього унікальну можливість. Багато монастирів розташовані у центрі Києва, а це - рух і суєта. У нас же місце спокійне, таке, що спонукає постійно замислюватися про душу, звертатися до Бога.

- Ви стали митрополитом у досить молодому віці. Що вас покликало до церковного служіння, змусило стати на шлях чернечого життя?

- Бажання стати ченцем у мене було ще з часів навчання у семінарії. Прагнення було, але існував і страх. Я розумів, що прийняти сан – дуже відповідально. Тому спочатку завершив семінарію, а потім і академію. Так склалося, що після навчання мене направили на викладання в Рівненську духовну семінарію, а там уже сформувався життєвий вибір: я вирішив прийняти чернецтво. Після смерті митрополита Даниїла (Чокалюка), який був для мене духовним наставником, продовжив своє навчання в Афінському національному університеті. І лише коли пройшов цим шляхом, зріс як особистість і набув певний досвід, то прийняв чернечій постриг у Михайлівському Золотоверхому монастирі Києва. Шлях до чернецтва, як бачите, був тривалим.

- Розумію, що з Вашим навантаженням маєте обмаль вільного часу. Коли Ви відпочиваєте, що читаєте?

- Справді, на відпочинок залишається мало часу. Для мене він полягає у молитві. Як архієрей, намісник Видубицького монастиря, я залишаюся також монахом. Тому виконую повністю чернече правило. Увечері, після адміністративних, викладацьких і інших обов’язків, молитва для мене є розрадою. Попри навантаження, цей хрест нести легко, якщо він твій. Так любить говорити Святійшитй патріарх Філарет: якщо це твій хрест і ти можеш нести, то Господь допомагає. Для мене молитва – справжній відпочинок. А для читання художньої літератури бракує часу. Звісно, читаю та перечитую святих отців. Нині наша Церква активно перекладає їхні творіння українською мовою. Серед улюблених художніх творів – книга Генрика Сенкевича «Quo vadis» чи «Камо грядеши». Гортаю прекрасне повне видання в одному томі Григорія Сковороди. Там багато християнської мудрості.

ДОВІДКА «УМ»: Митрополит Переяслав-Хмельницький і Білоцерківський ЕПІФАНІЙ (в миру - Думенко Сергій Петрович) народився 3 лютого 1979 року в с. Волково Іванівського району Одеської області. Дитинство пройшли в с. Стара Жадова Сторожинецького району Чернівецької області. З 1996 по 1999 рр. навчання в Київській Духовній Семінарії. З 1999 по 2003 навчання в Київській Духовній Академії. У 2006-2007 роках навчався в Афінському Національному Університеті (Греція) на філософському факультеті. 21 грудня 2007 року пострижений у чернецтво з іменем Епіфаній (на честь святителя Епіфанія Кіпрського). 21 жовтня 2009 р. Священним Синодом УПЦ КП обраний на єпископа Вишгородського, вікарія Київської єпархії. 15 листопада 2009 р. відбулася архієрейська хіротонія. 27 липня 2010 року рішенням Священного Синоду УПЦ КП призначений єпископом Переяслав-Хмельницьким і Бориспільським, керуючим Переяслав-Хмельницькою єпархією та ректором Київської православної богословської академії. 28 червня 2013 р. возведений в сан митрополита з титулом «Переяслав-Хмельницький і Білоцерківський».

Розмовляв Юрій ДОРОШЕНКО.

Газетна версія: «Україна молода» 19 липня 2013 р.

Система Orphus
Рейтинг
0
1
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти