З часів П’ятидесятниці, коли на апостолів зійшов Святий Дух і вони заговорили різними мовами, питання Церкви і Мови стоять поруч. Наскільки важливими та поєднаними є ці питання свідчить хоча б те, що засудження "тримовної єресі" так і не вплинуло на частину сучасних пастирів, які розвинули її у чотиримовну, додавши сюди церковнослов’янську мову, цим наглухо закриваючи двері до храму живій українській мові.

Тому й таким численними були акції протесту 5 червня під Верховною Радаою України противників законопроекту № 9073 «Про засади державної мовної політики» за авторством регіоналів Ківалова та Колесніченка

Нажаль, провладна більшість так і не дослухалася до листа представників Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій, спрямованого на ім’я спікера Верховної Ради Володимира Литвина та народних депутатів України з проханням не вносити цей законопроект.

«З прикрістю і сумом ми змушені констатувати, що кожного разу, перед важливими виборами у нашій державі деякі політики намагаються експлуатувати питання, які шкодять єдності українського народу та вносять розколи і замішання в суспільно-державний організм. Прикро, що предметом політичних маніпуляцій стають такі святі для державної самобутності і стабільності речі, як мова, історія та релігія», – марно напучували парламентарів духовні лідери України ще 2006 року.

Наскільки велику роль приділяє влада запровадженню російської мови, як другої державної свідчило і те, яка інтрига розгорнулася в інформаційному просторі відносно того, чи підписували представники Української православної церкви Московського патріархату звернення відносно мови? Було багато інсинуацій, які все ж завершилися одним: УПЦ МП не відрікається від підписаного 2006 року документу. Але інформаційна завіса свою спарву зробила: заклики церковних лідерів не вплинули на поведінку депутатів від влади. Скидається на те, що представники влади свідомо ігнорували тезу Митрополита Іларіона (Івана Огієнка) про те, що «держава, що не об’єднує всіх племен свого народу спільною соборною літературною мовою, завжди наражена й на політичне роз’єднання цих племен". Видно, служіння інтересам іншої країни і вимагає саме того, щоб українське суспільство було розєднаним.

Після прийняття у першому читанні законопроекту, який загрожує знищенням українській мові Патріарх Київський і всієї Руси-України ФІЛАРЕТ, Предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату (один із підписантів звернення погодився прокоментувати цю подію так:

- Українська Православна Церква Київського Патріархату не підтримує введення другої державної мови. На нашу думку для цього немає жодної потреби, бо дві або більше державних мов є в федеративних країнах, а Україна не є такою.

Господь кожному народу дав свою мову. І ми, українці, як народ, теж маємо свою мову – багату, прекрасну та милозвучну. Без мови немає нації, народу. Тому цей дар Божий треба не тільки цінувати, але й зберігати та примножувати. Це – завдання кожного українця і кожного громадянина України.

Як Церква, Київський Патріархат завжди робив і робить все для того, щоби підтримати українську мову, звершуючи нею богослужіння, навчання, проповідь, видаючи богословську та церковну літературу.

В нашій історії не раз поневолення супроводжувалося викоріненням української мови, боротьбою з нею. Так було і в ХІХ, і в ХХ століттях. Тому після тривалого часу офіційних та неофіційних заборон, українська мова для свого розвитку все ще потребує особливої підтримки. І цю підтримку їй також забезпечує статус єдиної державної мови.

Єдина державна мова, мова Тараса Шевченка і Лесі Українки, створює єдиний культурний, суспільний простір, єднає народ. Про це члени Всеукраїнської Ради Церков говорили ще 2006 року у спеціальному зверненні, закликаючи не робити мовне питання приводом для розділення суспільства. Ми, представники основних традиційних конфесій, ще тоді закликали не використовувати це питання у політичній боротьбі. На жаль, до наших слів не дослухались.

З історії ми знаємо, що духовне поневолення нашого народу завжди відбувалося через освіту та культуру і через Церкву. Пам’ятаючи про це, маємо зробити все, від нас залежне, щоби не повторилися гіркі сторінки українського минулого.