Про традиції, які проти наших дітей

6 грудня 2010, 14:49 | Блоги | Блог Юрія Вавринюка | 1 |   | Код для блогу |  | 

Прочитав щойно книгу Олександра Шевченка «Заступитесь кто-нибудь!» Сказати, що я шокований – не сказати нічого. Ця книга про мене. І як про того, хто народився у християнській сімї, і як батька віруючих дітей. Ця книга про складну та трагічну проблему: чому сьогодні діти віруючих батьків стають розпусниками, наркоманами та бунтарями. Одна з головних причин, на думку Олександра: «Мы так увлеклись хранением веры, что сберегли ее от собственных детей». Ще цитата: В миру человек знает, где грешат, а где каются в грехах. Но наши дети сделали невозможное: угодили двум господам. Мы произвели на свет чудовищный гибрид, скрестив откровенный порок с традициями церкви».

Проблема відносин між старшим та молодим поколінням стара як світ. Але від того вона не менш болюча. Особливо гостро ця проблема сприймається нині, коли старші за віком люди не встигають за обставинами, що змінюються зі швидкістю калейдоскопа, а молоді ще більше їх прискорюють, з головою кинувшись у нове, сучасне та привабливе сьогодення. І – при цьому порвавши усі нитки, що зв’язують їх з минулим. Це також трагічна особливість сучасного комп’ютеризованого віку. Діти не хочуть жити так, як живуть їхні батьки. А батьки з усіх сил намагаються їх втримати. І одним із методів такого втримання є церковні традиції.

Олександр Шевченко – пастор однієї з протестантських громад м. Сакраменто. Дивно, що питання традицій так гостро стоїть у протестантській церкві, яка, в принципі, проти традицій. Але це факт. Це факт, який присутній чи не в кожній консервативно-протестантській громаді. У будь-якій церкві є свої правила, устави, традиції. І це нормально. Є звичаї та традиції хороші, корисні, які мають біблійну підставу. Вони можуть прийматися чи оскаржувати ся, але вони є як одна із ознак ідентичності того чи іншого релігійного руху. Я нічого поганого не бачу у традиціях, якщо вони дійсно тверезі та логічні. Проблема виникає тоді, коли звичаї чи традиції підносяться у ранг догмату або ще гірше – однієї з умов отримання спасіння.

Пригадую, коли моя донька була першокласницею, тобто в такому безлукавому віці, коли говориться те, що думається, на одному з уроків зайшла мова про віру. Не знаю про що саме йшла мова, тільки дочка, яка ходила з нами у традиційну протестантську громаду, сказало вчительці просто і щиро: «Ви невіруюча!» Та зі здивуванням запитала: «А чому ти так вирішила?» «Бо ви не ходите до нас на зібрання і носите сережки!» Ось така дитяча уява про те, хто такі віруючі, сформована під впливом традицій певної церкви. Але біда, коли такої думки і дорослі віруючі (а саме під їхнім впливом у дитини склалося таке визначення віруючого). А ще більше – коли дотримання подібних вимог стає обов’язковим і безумовним.

Я сьогодні практикуючий християнин з твердими власними переконаннями. Але я є ним не тому, що народився у християнській родині. І не тому, що з дитинства ходив у дім молитви. І не тому, що дотримувався правил та традицій моєї церкви. І не тому, що в певній мірі дотримуюся їх сьогодні, будучи повноправним членом церковної громади. Я християнин тому, що батьки, які щиро, не відкидаючи певних традицій своєї церкви, вчили мене головному – я САМ повинен пізнати Істину, зрозуміти її, і САМ визначити, якою дорогою йти. Вони були вимогливі, іноді принципові, але ніколи не посягали на найбільш святе – на мою душу. Тому, коли я став дорослим, у мене не було вагань, якою дорогою йти – я тепер знав не Бога моїх батьків а МОГО особисто Бога.

Коли ж у церкві усі сили кинуті на збереження того, що Ісус назвав «зовнішнім»: на одяг, зачіски, прикраси, на «правильну» поведінку у церкві та поза церквою, коли «не можна!» домінує над здоровим глуздом та справжніми потребами душі, тоді стається трагедія, Так як це сталося у багатьох церквах та родинах слов’ян-емігрантів у США (і не тільки у них, це стає проблемою і України). Збереження традицій в оточенні, яке старші вже не можуть адекватно зрозуміти, стає головним кредо «хранителів віри». Саме про це і книга Олександра Шевченка.

Вступ взагалі неперевершений, як за глибиною думок, так за сміливістю висловлювань. Як кажуть, «Не в бровь, а в глаз». Що ж до інших розділів вони, на мою думку, слабкіші, я чекав від Шевченка більшої чіткості глибини. Ще один мінус – автор надто категоричний та безальтернативний у твердженнях. Це може дати привід противникам звинуватити Олександра у підбурюванні взагалі проти традицій, як таких. На мою думку, є хороші, змістовні і правильні традиції, але коли вони ставляться в основу віри – це злочин проти власних дітей. Ось саме ця думка у книзі прослідковується слабо.

Дуже рекомендую цю книгу християнам усіх вікових категорій, особливо батькам.

Дивно (а може і ні), але того ж вечора, коли ще був під враженнями від книги, розгорнув останній номер журналу «Вера и жизнь» – і знайшов статтю точнісінько на таку ж тему. Не думаю, що це плагіат, але автор Вільгельм Дістерхефт на прикладі власного життя майже слово в слово повторює думки Шевченка. Навіть назва статті багатозначуща: «Когда традиція губит нас и наших детей». Отже, це не особиста думка одного Шевченка, не поодинокі випадки, це вже – рецидив.

Напевне сказати краще, аніж про це сказав Шевченко, у мене не вийде. Тому дозволю ще одну цитату з книги.

«У нас не получилось диалога с молодым поколением. Мы в силу возраста, опыта и положения легко превозмогли молодых, злоупотребив своими преимуществами. Таким отношением мы поставили собственных детей перед выбором: либо беспрекословно смириться перед волей родительской , волей церкви (автоматически приравнивая ее к воле Божьей), либо воспротивится и вступить с ними в открытый конфликт. Однако произошло что-то более страшное. В угоду церкви целое поколение предпочло жить двойной жизнью – личной и общественно-религиозной. Отсюда и «брак» нашего христианского продукта. Двуличие противоестественно для целостной натуры, поэтому деформирует и личную жизнь и общественную. Как говорится, ни нашим, ни вашим: не получилось у нас ни «качественных» грешников, ни «качественных» святых. Церковь, состоящая из таких людей, не в силах помочь себе подобным».

Система Orphus
Рейтинг
0
1
1коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • Паломник | 6 грудня 2010, 18:14
    Коментувати коментар

    Молоде покоління допомагає старшому очиститися від зовнішнього,від фарисейства.І це - не трагедія,не ознака кінця світу.Це дар Божий.Недавно один шестилітній хлопчик обізвав мене старим дурнем.І я цьому тільки радію,бо Господь дає мені нагоду виявити до цього малого всю свою християнську любов.

Відповідь на коментар
Коментар
Ім'я
Введіть код