Якось, розмірковуючи, над певною ситуацією в Церкві, згадав певний випадок, що його колись оповіли мені кілька моїх парафіян і на її основі придумав притчу. 

Однією з особливостей моєї парафії, є те, що основна чоловіча її частина, в часи Радянського Союзу, не працювала на державних підприємствах та установах, що на той час, фактично, межувало з кримінально переслідуваним дармоїдством, а кочувала в пошуках заробітків по всіх його теренах. Одним із численних жартів жителів сусідів сіл на цю тему був, наприклад, такий, що коли молодий хлопець тут одружувався то теща дарувала йому на весілля рюкзак та глобус, його крутили і де палець тещі його зупиняв, туди молодий зять і їхав. А самі жителі про себе казали так: коли Колумб підпливав до Америки то їхні предки вже з рюкзаками за плечима, чекали на березі, щоб повернутися додому. Та жарти жартами, але важко знайти те місце в колишній радянській імперії, в якому б мої теперішні односельці не були і чогось не будували (про пострадянські часи вже й говорити не буду).

І ось одна із таких численних бригад, будувала будинки для жителів якогось колгоспу десь, здається, на Кубані. Місцеві жителі, з числа щасливчиків які чекали на отримання нового будинку, намагалися з шабашниками обходитися гарно, час від часу приносили могоричі, їжу, старалися зійтися з майстрами, щоб уникнути надмірної халтури. Та один із майбутніх власників то був чи який завсклад, чи завфермою, (вже не пригадую) навідуючись кожного дня, тримав всю роботу на контролі і ставився дуже зверхньо, хамовито. Хлопці вирішили його провчити. Нахалтурити дуже не випадало бо надто їх він контролював, але коли справа доходила до завершення, в одній із кімнат заштукатурили куряче яйце в якому зверху пробили невелику дірочку. Будинок здали, щасливі господарі в’їхали, але пройшло не так багато часу, як жахливий чад перетворив життя мешканців на пекло. Після довгих та марних спроб, знайти джерело смороду і позбутися його, господареві не довелося нічого іншого як йти і перепрошувати майстрів.

Цей спогад я наводжу не для того, щоби оцінювати моральні якості завферми чи будівельників, чи, навпаки, їх кмітливість, згадую бо неможливо розпочати нове нормальне життя в домі, не усунувши з нього джерело смороду.

А тепер, сама притча.

Один чоловік отримав у спадок будинок. Великий, просторий, ба й досить гарний, єдиним його недоліком - був запах. Повітря в домі було просякнуте незрозумілим та не дуже приємним подихом. Але щасливий власник, не надто зважав на такі дрібниці, він порозставляв меблі та речі в домі на свій смак та розсуд, за час свого проживання зробив цей дім ще багатшим та кращим - золоті та коштовні речі, прекрасні картини, а запах, ну не надто приємно було в ньому знаходитися та й від нього самого з бігом часу стало тхнути як і від попередніх перестарілих господарів, але що тут порадиш, треба чимось жертвувати.

Щоправда, час не стоїть на місці, помер і цей чоловік і дім відійшов новому власнику. Новий щасливець, тільки ввійшовши в дім, відчув неприємний затхлий дух того будинку. Багато хто заспокоював його, радив не надто звертати уваги, звикнути, вартість спадку все зрівнювала, але черговий господар наказав викинути з кімнат все те, що залишилося в спадок від попередників і зробити в домі генеральний ремонт. Чимало його осуджувало, казали, що він робить, в маєтку все влаштовано, все роками складено і його дії нічого окрім шкоди не принесуть.

Роботи які тривали, приносили незручності, клопоти і проблеми, що змушувало інколи хазяїна задуматись, а чи воно того вартувало, але закінчується все, закінчились і ті ремонти, та тепер кожен, хто зустрічав цього чоловіка, не відчував у ньому духу попередників, це був новий господар і в домі було нове чудове життя.

Ось так воно інколи є. Ми можемо мучитися від жахливого смороду, втрачати через нього можливість насолоджуватися життям, а в реальності, що часто вистачає зробити - це відсунути шафу і викинути мертву мишу.