Думки вголос (або моїх п’ять копійок про чоловіків в церкві)

15 червня 2013, 12:45 | Блоги | Блог священика Василя Ткачука | 5 |   | Код для блогу |  | 

Скаржитися на те, що в мене в церкві існує проблема присутності чоловіків на богослужіннях, мені, напевно, не варто. Так, їх небагато, але в порівнянні з іншими парафіями, ситуація (відсотково) є не настільки поганою, тож я не надто забивав собі голови цією темою. Але після того як в кількох статтях і блогах на Credo, це питання було проаналізовано і синтезовано абсолютно з різних точок зору, задумався і я над цим питанням. 

 Троє авторів, серед яких одна жінка (о. В. Кащук, о. О. Сартаков, Я. Халупа) причиною слабкої чоловічої церковної активності, назвали самих жінок.

 «дуже часто сім’я, де домінує жінка, із властивою їй як жінці психоемоційною конструкцією, досить кволо сприяє формуванню сина як дорослого і зрілого чоловіка. І тут коло замкнулося. Мама виховує дітей, сина, але в майбутньому цьому синові, без власного взірця мужчини й батька, важко (хоча не значить – неможливо) стати повноцінним чоловіком. У майбутньому його дружина стане заручницею його слабкості й автоматично спробує посісти місце голови сім’ї… виховуючи таким чином наступне і наступне покоління слабких чоловіків з усіма його вадами та кривдами. Така неспівмірність провокує взаємну агресію і глибоке несприйняття жінкою безвідповідального чоловіка, а чоловіком – домінуючої жінки і… себе самого. Тут можна запитати: чи агресія (нерідко під впливом алкоголю) чоловіків щодо своїх жінок, і навіть матерів, не є хибною і безвихідною спробою звільнитись від домінування жінки й посісти належне місце голови сім’ї?...

  І тут ми доходимо до важливого моменту: чи відсутність чоловіка в Церкві – як, скажімо, простору, зайнятого жінками і часто підсилюваного тими само жіночими, емоційно-слізними стереотипами «солоденького Ісусика», – не є помилковим намаганням чоловіка зберегти свою тотожність? «А чого я до церкви піду? Я шо, баба?»

 http://www.credo-ua.org/2013/05/83659

 «нерідко самі жінки не дають чоловікам стати учнями Ісуса, чимало докоряють їм, принижуючи і висміюючи чоловічу гідність. Тому чоловіки шукають свого середовища. Ісус також шукав і був у чоловічому середовищі, навчав учнів справжнього братерства і гідного ставлення до жінки.»  http://www.credo-ua.org/2013/05/82797

 «Причиною гендерної нерівності у Церкві, на мою думку, стали самі жінки. Як у родині вже прийнялося, що жінка бере на себе чоловічі обов’язки, так і в храмі вона зуміла «ожіночнити» служіння та саму Церкву. Спрацював стереотип: бути християнином – це слабкість. І справді, зовнішній вигляд сьогоднішнього життя у церкві більш притаманний жінкам, ніж сильній статі. Візьміть, до прикладу, молитву «Отче наш» під час Служби Божої, коли люди (не всюди, але…) беруться за руки. Не кожен сильний чоловік має бажання брати за руки інших чоловіків, щоб молитися!

Ще один елемент жіночності у католицьких храмах – вітражі, розписи на стінах, ікони. Якщо у старовинних храмах часто можна побачити розписи героїчного характеру (Архангел на коні, Ісус Христос – переможець зла), то в сучасному релігійному мистецтві переважають романтика і сентименти. Чи не під впливом жінок створювалися ці розписи?  Я не критикую жінок за їхню ініціативу. Це прекрасно – служити Богові й Церкві. Впевнена також, що віра не залежить від статі: чоловіки та жінки можуть вірити однаково. Однак виявляють вони свою духовність по-різному.

 Чоловіки шукають своє нутро у дикому лісі, у гаражі з машиною, на важкій роботі, – про це скаже вам будь-який психолог. Їм потрібно конкурувати і бути лідером. У церкві ж лідерство серед вірян взяли на себе жінки, а їм більше притаманне співробітництво, ніж конкуренція. Чоловікові потрібно розуміти суть того, що він робить. Жінка ж схильна до повторювання певних вправ чи ритуалів, інколи навіть не звертаючи уваги на їхнє значення. На моє переконання, для представників чоловічої статі, аби їх привабити до церкви, можна було б проводити детальні катехизації та організовувати (без участі жінок) спільноти.»   http://www.credo-ua.org/2013/06/84325

 

Двоє (єпископ С. Широкорадюк, о.Ю. Дорогін) звинувачують самого чоловіка, чи правильніше, чоловічу ментальність.

 «Жінки більше схильні до віри в Бога  – вони завжди більше потребують підтримки, бояться самотності. Особливо жінки бояться залишитися без Божої допомоги. Чоловіки почуваються більш самостійними. І часто вони цим зловживають. Чоловіки амбітніші від жінок, вони бувають самовпевненими. Часто чоловіки кажуть, що на себе надіються, а не на Бога. Це гріх. Так можуть сказати тільки чоловіки. Жінки такого не скажуть.» http://www.credo-ua.org/2013/05/82811 

 «Чому загалом чоловіків у Церкві мало? На мою думку, це проблема нашої чоловічої ментальності, сприйняття світу. Чоловіки більш «приземлені». Більше, так би мовити, «технічно складені» і націлені на перетворення цього світу, на відміну від жінки, більш духовної за своєю природою. Їй легше сприйняти речі духовні, яких не перевіриш розумом. Звичайно, це стереотип, але можна сказати: жінка сприймає все серцем, а чоловік – розумом. Чоловікові потрібно все зважити, перевірити, довести, продумати… Тобто чоловікові спершу потрібно довести, що оце конкретне щось – для нього важливе, і потім він зробить висновок, іти за цим чи не варто. Жінка спершу приймає на віру, а потім аналізує, осмислює – їй легше прийняти, як кажуть, на віру. Чоловікові потрібно все систематизувати і в певному сенсі «приземлити», зв’язати з повсякденним життям. Тому питання про «церковну більшість» жінок – напевне, спільне для всіх християнських деномінацій. Ми більше зайняті зароблянням грошей, а Єва нам, Адамам, потрібна, щоб допомагала у спасінні.» http://www.credo-ua.org/2013/05/83111

  І на кінець, останній допис, який намагався поєднати в собі те і інше (А. Бабинський)

 «Паралельно виринають і богословські аргументи, які, наприклад, звучать з уст протоієрея Михайла Димида (УГКЦ): «Ми часто собі уявляємо Бога як поважного мужчину. Але, може, в Богові Отці більше жіночості, ніж ми собі думаємо, обмежені столітніми культурними стереотипами про вищість мужчини над жінкою. Жінки-мироносиці  в розповіді євангеліста Марка відчули Ісуса Христа інакше, ніж апостоли – це вони першими пережили Христове Воскресіння, це вони передали новину апостолам. Такий історичний факт свідчить, що Бог промовляє по-різному, не тільки до розуму, а й до цілого людського єства. Бо ж насправді для того, щоб частіше йти до храму, треба відчувати божественне, а також людське, і не тільки приватне, а й суспільне, а ще до того – нелогічне. Тому Східна Церква вважає людину дозрілою для повного розуміння Бога всіма тими, які були благословенні таїнством Миропомазання – а це, зважте, переважно немовлята. Із таких міркувань, вважаю, жіноча натура, яка носить у собі зерно материнського священства, більш повноцінно відчуває божественне й частіше присутня в місцях, створених людьми для відживлення себе в Бозі через святі Таїнства. Вона, жінка, вміє славити Бога і з Ним контактувати в усіх доступних людині вимірах». 

Отож, чому чоловіки не люблять ходити до храму? Є одна беззаперечна причина: лінощі. Але її замало. Я спілкувався з багатьма чоловіками, які відчувають потребу глибше переживати свою віру та розуміти дійсність, сенс життя, проте вони з різних причин не підуть шукати їх у храмі. Американський дослідник Девід Муроу переніс своє дослідження в маркетингову площину і спробував проаналізувати, сидячи на лавці в храмі, яку «фокус-групу» обирає Церква у своїй щоденній діяльності? Його однозначна відповідь була: жінки. За його словами, все «працює на жінок», починаючи від оформлення й закінчуючи тональностями літургійних співів (у наших традиціях, чи то візантійській, чи латинській, є багато навіть «дуже чоловічих» рис богослужінь, їх можна зустріти, проте видається, що вони не надто розкриті сьогодні – не в останню чергу через відсутність чоловіків). Я не хочу сказати, що якщо почати висвячувати жінок, то чоловіки потягнуться до Церкви. Навпаки! Але, як на мене, думка Муроу частково розкриває причину проблеми.

Це одна з психологічних причин, яка тягне за собою соціальну. Не секрет, що багато чоловіків вважають, ніби ходити до храму – це «бабська справа». У чоловічому товаристві мужчини можуть соромитися «воцерковленості». Це не та діяльність, про яку чоловік захоче говорити. Не останньою мірою тому, що це вважається жіночою сферою, це нібито виявляє його слабкість перед лицем інших чоловіків. Я тут не говорю про тих мужчин, які подолали соціальне табу, головно тому, що їх «прогребло» до мозку кісток. Коли чоловіка щось зачепить до глибини душі, його вже важко зупинити.  Тому наведена мною думка Муроу (чи її соціальний наслідок) – це тільки пів-причини. Хоча якщо, згідно з Муроу, «фокус-групу» становлять жінки, то чоловік залишається одному Богові, який єдиний може його привести у свою кошару.

 Якщо ці дві причини говорять немовби про те, що чоловіка відштовхує, то справедливо назвати й те, чого бракує, аби чоловіків у храмі стало більше. На мою думку, не вистачає радикалізму, чи – говорячи сучасним сленгом – «драйву». Чоловік хоче працювати на підвищених обертах. Це можна побачити на прикладі тих спільнот, де питання християнського життя ставиться «ребром»: там чоловіків не бракує.»  http://www.credo-ua.org/2013/05/83084

 

Отож чому мало чоловіків ходить до церкви? Богословський чинник отця Димида, мені не дуже підходить, він надто містичний, (хоча, напевно, теж має право на існування). Все ж таки, ніде правди діти, на відміну від чоловіків жінки мають якийсь свій власний зв’язок з «вищими силами», ну або з «нищими» - це вже котра як :-).

Лінощі - це один із значних факторів, але далеко не вирішальний. На окремих, особливо сільських парафіях, меншу наявність чоловіків можна пояснити важкою щоденною працею. Жінки теж працюють, інколи навіть важче і більше як чоловіки, але як неприємно це мені, особі «сильної» статі визнавати, жінки фізично і психологічно витриваліші за чоловіків. Якщо на недільному богослужінні в мене чоловіків 1/3 частина то коли брати по тривалості життя, приблизно на 5 вдовиць на парафії буде може 1 вдівець.

Велика частина чоловіків на заробітках, в тих сім’ях де закордоном жінки, а чоловіки вдома, одиниці з тих чоловіків здатні втримати той розпорядок життя який включає недільні богослужіння, коли немає вдома дружини.

Ще однією причиною (як на мене) є згіршення. На жаль, ситуація (людський фактор) яка є в Церкві, не надто заохочує до релігійного життя. Суперечність між тим, що говориться з проповідальниці і тим, що люди бачать, відганяє від церкви насамперед чоловіків, жінки здатні більше прощати, бути більш емоційно стійкішими.

 Але основна причина, здається, не в тому. Чоловіки не йдуть до церкви бо їм просто не цікаво. Не цікаво, бо як було сказано вище, ментальність чоловіків, їхній склад характеру, розуму, психологія, відрізняється від жіночої, а більшість церковних громад в особі її душпастирів працюють саме на жіночу аудиторію. Так, як не дивно воно звучить, але переважна частина священиків абсолютно того не усвідомлюючи опікується жінками і дітьми, залишаючи чоловічу частину аудиторії збоку. Свої слова, молитви, проповіді, поведінку в храмі і поза ним, адресують саме на жіночу частину. Приклади в проповідях ба й самі проповіді, нерідко плаксиві, наївні, впливають виключно на емоції, вибивають сльозу, чоловіків у  всякому разі більшу їх частину, вони не захоплюють. Доводилося спостерігати парафії в яких було сильне чоловіче лобі, що намагалося організовувати парафіяльне життя та з приходом нових священиків, чоловічі групи не просто розпадалися, чоловіки втрачали інтерес ходити до церкви.

І ось ми повертаємося до того з чого починали, хто винен?

 

- Хто винен?

- Як хто?

- Невістка!

- Але ж її дома не було.

- Так, але хустка на гачку висіла.

 

Так і в нашому випадку, винна жінка. По тій простій причині, що більшість чоловіків релігійної активності не проявляють, більшість частина священиків прийшли до священства саме під впливом бабусів та матерів. Тобто, їхні бабці мали на них вплив як  релігійний, так і духовно-емоційний. Вони, на рівні підсвідомості, передали своїм дітям та онукам не тільки побожність, а й згадані вище жіночі, емоційно-слізні стереотипи «солоденького Ісусика» «Богородички дівочки», довгі молитви у слізливому тоні. Це я говорю про релігійну ментальність Галичини, інші частини України мають, можливо, щось своє власне. Ради справедливості треба визнати, що такі священики, як правило, мають досить високий рейтинг у жіноцтва, а це велика доля успіху на парафії, бо жінка, мати, коли криком, коли сльозами змусить дітей та чоловіка хоча б час від часу йти до церкви, щоправда ефект від таких дій надто короткотривалий і, нерідко, з часом, викликає цілком протилежний результат. 

В той же час, плаксива побожність - це далеко не те, що хоче чути і бачити в церкві більша частина молоді і чоловіча частина. Вони переросли це, хоч може не доросли (залежно з якої точки зору на це дивитися). Для тих, хто виріс в родинах де таке релігійне життя було нормою, воно звично й не млоїть, але людині з вулиці, надовго в такій церковній спільноті сил не вистачає.

Цілком іншою є ситуація на парафіях, де священики прийшли до Бога, до Церкви, в певній мірі самостійно. Вони, маючи співрозуміння з чоловічою частиною громади, мають проблеми з жінками.  Бо ті хочуть бачити у своєму душпастиреві не чоловіка нехай і релігійного, чоловіка вони мають дома, хочуть видіти щось таке середнє між чоловіком і жінкою зодягнуте в ризи. З такою особою можна побалакати про все і про вся як в церкві, так і поза церквою, розповісти домашні проблеми, поскаржитися на сусідів, чоловіка тощо. А тут чогось бракує, нема іскри яка б спалахувала і притягала, в такому разі уже жінки починають шукати чогось свого, іншого і кращого.

 

Система Orphus
Рейтинг
0
0
5коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • anatolius | 15 червня 2013, 19:57
    Коментувати коментар

    Щодо проповідей, то Ви в десятку написали. Я правда вже давно такого не чув, бо у Львові є "вибір" так би мовити. Але пригадую як бував на селах чи у інших містечках, то сльозоточиві проповіді це норма. Як розповідав мій товариш в його селі на Різдво ціла церква ридала від того як по коліна в снігу Йосиф з Марією йшли до Вифлиєму.

  • vasyltk | 15 червня 2013, 18:45
    Коментувати коментар

    згоден цілковито і відносно братств, на жаль нам бракує такого досвіду, хоча є постійна небезпека, що ситуація в цих братствах грозить вийти з-під контролю, як це було у свій час з Львівським братством. погоджуюся і відносно гарему, як не сумно, але це теж правда. хоча тут йде порівняння не із султаном, але швидше з .... тому така явне і показне домінування пароха над жіночою і чоловічою частиною, а це спокійно сприймається далеко не усіма.

    • anatolius | 15 червня 2013, 19:09
      Коментувати коментар

      Так, проблеми можуть бути. Але як каже наш новий понтифік, що він хоче краще бачити Церкву, яка помиляється ніж Церкву, яка нічого не робить. Є різні методи, щоб не було проблем, напр. на початковий етап формації має назву "кенозису", щоб навчитись смиренню. Взагалі, як я помітив, програма оцього спільнотного життя і зустрічей повинна бути дуже добре продумана на роки, коли буде інтенсивна програма: коли робимо, що робимо, то буде менше часу думати про дурниці. І буде менше проблем, а коли люди будуть знуджуватись, то й проблеми можуть бути.

  • anatolius | 15 червня 2013, 14:20
    Коментувати коментар

    Ще додам зі спостережень. Я мав нагоду два рази пересікатись із учасниками так званих "малих православних братств" з Православної Церкви, які організовані о. Георгієм Кочетковим і за що він постійно отримує по голові в цілій РПЦ. Одного разу вони навіть запросили мене на свою Агапу, їх традиція дуже схожа із католицьким неокатехуменатом і що я там побачив: там не має браку в чоловіках! Все тому, що вони відчувають відповідальність за Церкву, вони не "ходять в Церкву", вони є Церквою, являють її в спільноті.

  • anatolius | 15 червня 2013, 13:54
    Коментувати коментар

    Дякую, що звернули увагу на мій старий допис, я вже й забув за нього. З того часу як я його писав я б додав ще дещо. Перше, що я зауважив останнім часом, це те, що жінка дуже легко приймає авторитет священика, в неї це закладено ніби в природу, в неї це виходить легко. Щоб священик (а відповідно і Церква) заслужила довір'я у чоловіка треба набагато більше. Ну і чоловік хоче відчувати свою причетність до того що відбувається в Церкві. Якщо жінка може обмежитись пасивною роллю, то чоловік ні. Буквально позавчора говорили з знайомим священиком і я йому кажу, чому наші молодіжні організації, починаючи від комісій закінчуючи парафіяльними, дуже часто схожі на піонерів і комсомольців, а молодь з харизматичних спільнот показує живу Церкву? Він мені відповів дуже просто: "Вони дали владу народу, так би мовити". Щоб трохи це розшифрувати скажу, що вони дають не те що б "владу", вони дають можливість людині відчути свою відповідальність на спільноту, за Церкву. В цих спільнотах (як і інших, як напр. неокатехуменат) миряни, чоловіки і жінки, готують зібрання, мають служіння і так далі. Паралель до цього - протестанти, де не має аж такого браку чоловіків, як у традиційних Церквах. Отож чоловік, не так легко визнає над собою чийсь авторитет, це є в його природі. Щоб він його визнав він мусить відчути свою причетність до того, що відбувається в Церкві. Не побоюсь того слова, але в традиційних Церквах клерикалізм стає одною з головних перешкод до того, щоб чоловіки відчули свою причетність до Церкви. В наших храмах є один чоловік - священик, от в нього і утворюється "гарем". Якщо б він себе вів по іншому, не був "єдиним чоловіком", то й чоловіки б найшли собі місце.

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти