«Карикатура» Української Православної Церкви (МП)

25 січня 2014, 15:16 | Блоги | Блог Андрія Сов'яка | 2 |   | Код для блогу |  | 

 

Печальний ранок середи 22.01.2014 закарбований у серцях українського народу як безпощадна розправа над синами Украни диктаторською владою президента Януковича. Не сказавши ані слова українському народові та світу, президент закривавленою дорогою входить до храму для моління в день, який наші ж прадіди назвали «Днем Соборності». За кого молитва? Про що? Звичайно, таке запитання необхідно ставити єпископу Павелу, митрополиту Вишгородському і Чорнобильському, котрий звершив моління та демонстративно поцілував президента, запевнив його у підтримці і найбільш боляче приймати – прирівняв Януковича до Христа. Такий прагматизм церковної влади Московського патріархату недопустимий, він немає місця для існування.

В останні дні переживаючи таїнство Різдва Христового, Воплочення Господнього, з глибини душі радісно не перестаємо викликувати гімн «З нами Бог». Предвічний Бог стає людиною повністю, не залишає нічого поза собою, крім гріха. Ісус Христос тут на землі звершує все те, що Йому довірене Отцем, основує Церкву, яка є іконою Пресвятої Трійці та обіцяє про зішестя Святого Духа, який веде Церкву до повноти буття. Церква у своїй суті є Боголюдським організмом, або, як говорив святий Павло «містичним тілом Христовим». Від початку свого оснування вона несе в собі два виміри – божественність і людськість, які ніколи себе не поглинали чи взаємовиключали.

З плином часу дану природу Церкви вбачали як служіння людське – служіння імператора для Церкви (наприклад. імп.Теодосій) і служіння священиче, яке здійснювали патріархи для освячення всього світу. Така модель названа «симфонією» або симбіозом Церкви і Держави, проте вона не має нічого спільного до моделі яку використовують сьогодні!

Монофізитського забарвлення Церква набирає тоді коли вона виключає щось, або її поглинають. Один з таких характерних прикладів можемо назвати сьогоднішню поставу Російської Православної Церкви в Україні. Щоб краще зрозуміти про що йде мова віддалимось трохи в історію.

Вражаючим елементом у житті Московської православної Церкви стала «унікальна» роль світської влади в Церкві. Згідно автора „Духовного регламенту” Феофана Прокоповича (XVIIІ): цар є Божим помазанником –– „єпископом єпископів” тобто абсолютним очільником Московської Церкви (Наприклад, Петро І). Власне в історії трагічним стало те, що таку неправославну, по суті, протестантську церковну модель визнали канонічною інші православні Церкви Сходу. Яким чином?! Таке утворення наслідувало протестантські консисторії Північної Європи і перетворило Церкву в державний департамент. Лояльність народу щодо православ'я трактувалась як лояльність щодо Російської Держави (государства Российского). Церкву перевели на державне забезпечення, платою за яке було виконування певних наглядових функцій над народом в інтересах держави, що й створило глибоку прірву між Церквою і народом.

Для Київської православної митрополії (яку представляє митрополит Павел Лебедь, оскільки є учасником синоду) принцип призначуваності архиєреїв царем ліквідовував сопричасний за характером принцип їх виборності. Призначуваний архиєрей психологічно більш дбав про лояльність до „государя”, ніж про благо своєї пастви. «Сегодня вы несете тяжелый крест и Церковь с вами сегодня до конца, подобно тому, как Симон Киринейский помогал нести Крест Христу на Голгофу» - такі жахливі слова пролунали у вуст намісника Києво-Печерської Лаври єпископа Павела. Сам митрополит дозволяє вбивати та розкрадати свою паству, чому? Що є важливим для митрополита, як не людина? Звичайно, що ж можна очікувати від зрадника, оскільки при іншій владі він стане не «Симоном Киринейським», а Юдою.

Безсумнівно, за останні дні масмедія переповнена, закидами в сторону так званого “скандального”, “бізнес” єпископа Павела. Приємно прочитувати думки  свідомих священників УПЦ (МП), однак ми не почули думки ні митрополита Володимира чи синоду. В чому церковна криза Української православної Церкви (МП)? Де присутня євхаристійна еклезіологія?

 

 

 

 

 

Система Orphus
Рейтинг
1
0
2коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • базиліо | 26 січня 2014, 11:44
    Коментувати коментар

    Внимание! Внимание! Земной мир входит в период апокалиптического времени! Это время ознаменуется глобальными потрясениями в общественной жизни людей, а также рядом катаклизмов естественного и физического характера, которые произойдут в природе Земли. Потрясения в общественной жизни будут вызваны истинным ведением духовной борьбы, которая в настоящее время сокрыта о мира и опосредсвенно происходит под видом борьбы политической. Раскроется духовная сущность международной политики, политических движений, партий, общественных объединений, известных мировых лидеров и правителей разных стран. Это значит, что мировой общественности будет дано истинное ведение того, каким духом, Божьим или дьявольским, вдохновляемо и управляемо то или иное политическое движение, общественное объединение, та или иная личность, активно влияющая на жизнедеятельность людей. Раскроется также будущность, которая ожидает обитателей Земли в целом и жителей разных стран в частности, определяемая Отцом Небесным, но во многих деталях зависящая от воли, желания и разума людей. Поэтому с целью их правильной жизненной ориентации и открывается Господом Иисусом Христом это ведение борьбы в духовном мире за души людей. Этим сообщением раскроются планы и замыслы дьявола, которые он жаждет внедрить в жизнь, с целью погубления как можно большего количества людей. Учитывая всю важность открываемых истин, я обращаюсь к каждому брату и сестре, познавших сущность этого сообщения, сделать все чтобы донести его до всех земных братьев и сестер с целью их духовной мобилизации для противостояния дьяволу, который готовится выйти на мировую арену общественного служения в качестве мирового правителя, известного в христианстве под именем - антихрист. Братья и сестры! Жизнь на земле, в том качестве в каком она была, последние две тысячи лет, подходит к завершению. Вы призываетесь на самую колоссальную и масштабную битву в духовной борьбе между Богом и дьяволом за души людей. Близок час второго пришествия Господа Иисуса Христа на землю! Возрадуйтесь жаждущие правды! Трепещите, беззаконники и расточители, ибо час краток, а воздаяние вечное! АМИНЬ!

    • taran | 14 лютого 2014, 11:03
      Коментувати коментар

      Християнське релігійне вчення є догмою, що, ніяк не ототожнюється з демократією, про яку так невимушено і блаженно говорить Митрополит Львівський УАПЦ Макарій у зверненні, що до кризової ситуації в Україні. Апостол Павло, мав би бути свідком тяжкого тогочасного життя простого народу, але в Посланні до Римлян, Рим13:1-10, призиває не до визвольного руху, а до покори владі, « бо немає влади, яка не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога. … Тому треба коритися не тільки ради страху кари, але й ради сумління». Очевидно, теза про те, що в « демократичних» діях революційно характеру «Правого сектору», щодо вимагання справедливого життя, та самочинних визначень опозиції про солідарність мільйонів українців з Майданом і невідворотнім курсом до Європи, є теж Божий промисел, не витримує критики, бо нівелює слова апостола і відкриває новим політичним силам шлях до влади через «демократичну» паралізацію життя в країні. Насправді, зрозуміло, що за словами апостола стоїть бажання підкорення державній і релігійній владі більшості людей з метою корисливого панування ними. Очевидно, що народи мають зрозуміти мету свого земного життя, як задуму Бога, дійсного існуючим Всесвітом, і розбудувати загально суспільне життя в її досягнення. Усвідомлення еволюційного призначення життя людей. Це необхідний крок для його організації в суспільному і особистому плані. Кожна людина - індивідуальність і, те, якою вона постає в людському загалі, являє плоди сімейного, суспільного виховання і особистих зусиль в духовному зростанні. За конкретними проявами рис людських душ потрібно бачити свідомість їх духу - головній характеристиці його розвитку в вічності життя. Розвиваючись в світах Божих під опікою вищих духовних ієрархій, дух набув здатності втілення в матеріальний світ, де вперше, в людському тілі була проявлена його свідомість, як розуміння особистого індивідуального життя в житті навколишнього світу. З цього часу кожен дух став творцем самого себе. Організація життя людей є похідною від стану розвитку свідомості. Гармонійно розвинена свідомість виражає себе розбудовою такого ж досконалого життя. Надбання високих духовних якостей досягається численними втіленнями в матеріальний світ в різних історичних епохах, расах, народах, тілах, соціальному стані, де набутий прогресивний досвід наповнює чашу духовних звершень. Пізнаючи світ, людство відкриває свідомість Духу Бога і приймаючи її якості у своє життя, тим, дійсно, підноситься до Бога. Звання Бога є визначенням, властивим не лише для єдино можливої духовної індивідуальності. Вічність буття Бога постає свідомістю кожного індивідуального духу, який найкращим чином засвоїв духовний досвід в масштабах Всесвіту і трансформував його в абсолютно гармонійну мету подальшого все розвитку. Даний дух пробуджує і творить життя в наступному Дні еволюції. Дане знання надає орієнтацію свідомості на необмежену перспективу духовного розвитку і важливість особистих зусиль в зазначеному напрямку. Інакше, тобто, в житті під єдино можливим Богом, було б стримування духовного росту, як відчуття заздалегідь неперевершеного обмеження індивідуальності. Нажаль, люди не знають Бога, окрім представленого в Біблії, Корані, та інших релігійних творах. Вплив на людей Біблійним Богом включає спокусу, дорікання, залякування, шантаж, прокляття, наведення страшних хвороб, голоду, піднесення одного народу над іншими, чоловіка над жінкою, а, також, вигнання, покарання смертю непокірних його волі і закону, вічні страждання, що є протилежністю до любові і згубним для розвитку життя. Біблійний Бог вимагає страху і любові, де пріоритетом відношення до себе, ствердив боязливість, про що свідчить сутність и динаміка його настанов в Исход 19:21-25; 20:20; Левит.19:3; Втор4:10; Втор.5:9-11; Втор.6:1-2; Втор.6:13;15;24;25; Втор.7:4; Втор.8:6;19-20; Втор.10:20; Втор.10:12-13; Втор.11:25-28 Псалтирь 88:8;Пс2:10-12; Притчи.24:21-22; Одначе, повчаннями Ісуса Христа в Новому Заповіті любов до Бога оголошується першою і найбільшою заповіддю закону. Мф22:37-39. Бог - Отець ототожнюється з любов’ю, 1Иоан.3:1;4:7-11, і тим постає видимою трансформацією його свідомості, від впливу на людей страхом до любові, що властиво змінам в духовному розвитку людей, а не відвічній духовній досконалості істинного Бога, яка завжди є невичерпною любов’ю. При тому, Син Божий також наставляє боятися Бога понад усе на світі: «І не бійтеся вбиваючих тіло, а душі вбити не може; але бійтеся більше Того, Хто може і душу і тіло згубити в гієнні». Мф.10:28. Месія не вживає слово Бог, але воно розуміється лише його владою розпорядника душ до все згубної гієнни. Об.20:11-15. Наведеним повчанням Ісуса Бог постає потенціальним і досконалим згубником життя. Євангельський Ісус застерігає народ від спокуси віруючих в нього смертю через втоплення, як менш жахливого страждання від побиття камінням до смерті, передбаченого уставом Бога за аналогічну провину. Мф18:6 до Втор.13:1-18. Залякування людей невідворотною смертною карою дискредитує любов Ісуса Христа, бо він не розуміє, що сутнісне наповнення любові виключає будь яке пригноблення життя. Його «любов» не має нічого спільного з істинно Божою свідомістю. Сучасні держави, які з гуманних переконань заборонили смертну кару взагалі, піднялися духом більшості свого народу вище за Біблійного Бога і його Ново Заповітного Сина. Люди мають бути принципові в відношенні до Біблійних повчань, розуміючи, що, вимагання страху і любові до себе є ознакою без культур’я і недолугої свідомості, що не є спорідненим Богу, а людям, які самочинно присвоїли право правити на землі від його імені. Визнанням самого ж Ісуса, страх постає тяжкими стражданнями для людей. «Люди будуть мертвіти від страху», - говорить Він, описуючи руйнівний переддень свого майбутнього ново явлення. Лк21:25-26. Страх породжує хитрість, брехливість, недовіру, догідливість, лицемірство. Він пригноблює свідомість, відбирає свободу творчості і продуктивну ініціативу, а в цілому, сприяє духовній обмеженості і скруті. Страх, завжди, явно, чи незримо, ототожнюється з витоком його породження, як образом насилля, а не любові. Націлювання людей Христом в очікування майбутнього суду, який закінчиться невиправним пеклом для не обраних ним , є нічим іншим, як релігійною системою управляння народами на основі страху впродовж невизначено тривалого строку. Мф25:31-33;41-46, Об.21:8. Названі тексти біблійних настанов породжують рабську свідомість, де любов виступає лицемірним засобом корисливого підкорення народів, а не прагненням просвіти і покращення їхнього життя. Образ Біблійного Бога не відповідає правді Буття і з нього не можливо брати приклад особистого життя. Він породжений зло егоїстичними людьми заради духовного, політичного і економічного підкорення народів. Свідомість істинного Бога вільна від всякого насилля над життям. Духовна височінь істинного Бога є виразом його свідомості виключно в любові. Любов не є вродженою якістю душі. Вона пробуджується в сім’ї, продовжується в дійсності людських взаємин і розвивається по мірі пізнання світу істинного Бога і відповідного розширення індивідуальної свідомості. Дух зріє і зростає любов’ю в сукупностях його життя в світах Божих. В любові проявляється відповідальність, вірність, справедливість, чесність, порядність, доброзичливість, піклування, співчуття, мужність і мудрість, працелюбність і некорисливість. За нею, мир і дружба, порозуміння. Виховання наведених духовних якостей постає життєвим пріоритетом, бо творить любов в повсякденності життя, в чому є свідоме подолання зла. Любов на вимогу, по заповіту не можлива, бо буде відторгнута свідомістю, як почуття, що не має внутрішньої духовної основи. Любов прагне до викоренення зла, як насильницько-войовничого способу самоствердження людей в існуючому світі. Вона входить в середовище, де панує зло і виражаючи себе словом, несе знання про істинний зміст людського життя і життя світу. В духовному прагненні до свого ідеалу – Бога і в особистому виразі якостей, любов розчиняє зло в людських душах. Почуття любові до Бога є найвище виявлення індивідуальної свідомості. Дійти до духовного єднання з істинним Богом можливо лише пізнанням світу, створеного Ним в величному прояві любові до життя, а не з егоїстичними молитвами «Дай мені…, допоможе мені», та все присутнім зведенням церков. Якщо ж мільярди дорослих людей по декілька раз на день призивають Бога на допомогу, а загальне життя на планеті має явну і стійку тенденцію погіршення, то всі людські прохання, дійсно, егоїстичні і недалекі. А Бог, начебто, виконуючий їх, постає відвертим лицеміром в очікуванні людського самознищення. В сьогоденні релігійно адміністративні системи теж продовжують ідеологічно панувати над людьми, утримуючи образ мислення в повинні відвічної гріховності, недостойності, самоприниження, покірливості, терпіння, догми, як синонімів надуманого Євангельського спасіння. В «Основах учения Русской Православной Церкви о достоинстве, свободе и правах человека» церква виразила свій світогляд, стверджуючи його моральним: «Никакие человеческие установления, в том числе формы и механизмы общественно-политического устройства, не могут сами по себе сделать жизнь людей более нравственной и совершенной, искоренить зло и страдания. Важно помнить, что государственные и общественные силы имеют реальную способность и призвание пресекать зло в его социальных проявлениях, но они не могут одержать победу над его причиной – греховностью. Сущностная борьба со злом ведется в глубине человеческого духа и может иметь успех лишь на путях религиозной жизни личности». Разд.3:2. Сказане християнськими ієрархами домінує над державою, політичними партіями та людьми і прививає їм думки загальної безпорадності, свідомо навертаючи всіх до особистого релігійного життя, керованого церквою. Верховні церковні адміністратори не допускають думку, що суспільство зможе самостійно прийти до усвідомлення призначення життя в розвитку високих духовних якостей всіх людей і розпочне його новобудову. Що ж до декларованого християнською церквою морального виховання людей, то воно є зовнішнім титулом, за допомогою якого священство вхоже у всі двері суспільного і особистого життя за для догматичного панування над ним. І за дві тисячі років за допомогою церкви люди так і не усвідомили, що Бог і будь-яке насилля, пов’язане з його іменем, є несумісне ототожнення. Відомі заповіді «не вбивай», «не кради», «не чини перелюбу», «шануй батька й матір» були вистраждані людьми досвідом особистого життя задовго до появи в їхній свідомості Бога. Вони були вкладені в Боже біблійні уста задля придання його образу «мудрості і авторитету» серед простого народу, бо вже в той час не наслідування їм визнавалось суспільством хибою, що несла дисгармонію через глибокі особисті страждання. Довгочасне існування релігійних систем тримається на експлуатації прагнення людей до вічного життя, яке є завжди вічним в дусі без всяких умов підкорення Біблійному Богу, відкиданні знань про еволюцію життя і догматизації віровчення, використанні духовних чеснот, чутливих людським душам, страху відлучення від церкви і осуду суспільством, міжнародній і національній церковній інституції і створеному нею релігійно спадкоємному образі життя. Зло в душі є хоч і тимчасовим, але особистим переконанням і його неможливо позбавитись миттєво, навіть, жертовною смертю Сина Біблійного Бога. До початку життя в людському тілі індивідуальний дух найбільшим здобутком своєї еволюції мав досвід, відповідний вищому біологічному класу тваринного світу. Подальший його розвиток потребував виразу в можливостях людського тіла, сприятливого становленню свідомості особистості, на шляху розвитку якої відбувається подолання зла. Тому, для його викорінення необхідно розвивати свідомість кожної людини, бо лише вона є основою особистих невідворотних переконань відмови від злодіянь. Релігійне життя з образом Біблійного Бога в цьому не допоможе. Послухавши, наприклад, розповідь конструктора літака, ми б переконалися, що даний виріб складається з багатьох технічних систем, які забезпечують його цільове використання, а за його творцями стоїть системна і кваліфікована розумова діяльність. Досліджуючи Землю, люди зробили висновок про її невід’ємну належність до Сонячної системи, що з сукупністю індивідуальних систем життєзабезпечення самої землі обумовлює сталі умови життя на ній впродовж мільярдів літ. Земля збалансована в системах свого життєзабезпечення і всіх форм життя на ній. В своєму первозданному стані вона являла цілковиту гармонію, що є свідченням прояву розуму її творців набагато глобальнішого за людський. Досвід життя свідчить, що розумові системи не створюються самі по собі, а є цілеспрямованою діяльністю, призваною до вирішення поставлених завдань. Тому, в творінні землі і різноманітних форм життя на ній, слід бачити реалізований задум Бога. Сучасні люди здатні і мають зрозуміти план Божий, що до призначення свого життя і гармонізувати його з ним. Лише тоді, коли загальною метою суспільного життя буде ствердженим практичний розвиток високих духовних якостей людей, стане можливим становлення духовного життя суспільства, як впливового засобу виховання індивідуальної душі. І в цьому взаємному русі особистого і суспільного життя до мети духовної досконалості буде здійсненим еволюційний прогрес, який, з часом, приведе кожного з нас до свідомого єднання з Всесвітом. Щоб уникнути руйнації держави потрібно об’єднати суспільство єдиною метою життя, спорідненою до кожної людини. Держава і громадянин повинні йти назустріч один одному. При тому, держава створює рівні умови для зростання духовного потенціалу всіх людей. На сьогодні, український бізнес-політичний бомонд, розгорнутий у вищій державній владі на рівні свідомості першочергового особистого збагачення та досягнення партійних пріоритетів, з бажанням пристроїть державу в фарватер матеріально могутніх країн світу, заздалегідь не здатен подолати загальну кризу. Базування суспільного життя в Україні на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, стаття 15 Конституції, роз’єднує суспільство партійно ідеологічними уподобаннями, позбавляє державу ефективним управлянням ресурсами, дошкуляє несправедливістю розподілу сукупного національного продукту. Точка зору, що конкуренція є найвпливовішим засобом прогресу життя є глибоко хибною. Усвідомлення своєї особистості вічним життям духу у Всесвіті і перспективи досягнення повної гармонії з ним, відкриває духовні сили творчості і продуктивності праці, набагато більші, ніж породжені змаганням людей за матеріальні прибутки в страху неуспішності і банкрутства. Свідомість, що формується на засадах приватного власника, має в наслідку особистий і гуртовий егоїзм і в тому є протилежною меті духовного зростання людей. Політика - це не гра і не засіб матеріального збагачення, а відповідальність за організацію сутності і еволюційну ефективність життя. Для прогресивного політика і політичної сили не Європа, не Америка, не Росія і не церква дороговказ у розбудові держави, а розуміння дійсної мети людського життя. Політичні сили, їх коаліція, громадяни, які відчують спорідненість вищесказаному на рівні потреби практичного втілення в життя, об’єднають державу, виведуть суспільство з кризи, і тим зроблять крок до свідомого єднання з Всесвітом. Михайло Смоляний, громадянин України.

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти