ПРО МУЖНІСТЬ ОБ’ЄДНУВАТИ

9 вересня 2019, 14:33 | Блоги | Блог о. Богдана Огульчанського | 1 |   | Код для блогу |  | 

(враження від відвідання щорічної  богословської конференції, яку організовує християнська спільнота в Бозе, Італія).

Щороку у вересні  затишний і досить віддалений від гамору цивілізації монастир, що знаходиться трохи на північ від шляху між Міланом та Турином, жвавішає від багатомовного гомону гостей, що прибувають на богословську конференцію, присвячену православній духовності. Цього року 27-ма конференція мала назву “CALLED TO LIFE IN CHRIST” («Покликані до життя у Христі»). Як можна зрозуміти з назви,  мова йшла про саме покликання від Господа, про різні види покликань та про наші відповіді на нього.

Але хотів би більше сказати не про зміст конференції, а про ті зусилля, які докладаються для її проведення у дусі порозуміння і християнської любові.

Засновник Бозе-спільноти Енцо Б’янкі, для якого батьківщиною є Італія, а власною релігією – католицизм, від самого початку існування спільноти (з 1965 р.) бачив її як відкриту до всіх християн. І з часом - чим більш відкритими та гостинними ставали господарі в Бозе – тим більше це привертало різних відвідувачів з різних країн. З 90-х років ХХ ст. братство Бозе зосередило свою увагу на становленні найтісніших зв’язків із християнським Сходом, найперше православними. Тому велику увагу в конференціях, що традиційно відбуваються на початку вересня, приділяють саме східнохристиянській традиції – православній, але також, що важливо – вірменській і коптській. При цьому свідчення учасників-коптів надзвичайно цінні, адже для коптів бути християнином в іншовірному середовищі часто пов’язано із загрозою страждань і смерті. Тим не менше, коптські учасники натхненно свідчать про багатство християнського життя у своїх громадах, їхні монастирі багатолюдні, а храми заповнені під час молитви, і найактивніші парафіяни – це молодь.

Що стосується презентації власне православного світу на конференціях у Бозе, то й тут господарі уміють допомогти презентуватися різним досвідам Православної Церкви – дуже цікаво представляють досвід своїх помісних Церков і архімандрити монастирів (Афон, Сербія, Румунія) і богослови з Церков Константинопольської, Американської, Паризької школи та інших з різних країн.

Зверну увагу на важливий момент. Багато із доповідачів представляли Церкви, між якими не все просто у стосунках  - найперше бачимо протистояння між Константинополем, який підтримує значна частина грецького світу та Москвою. Це змагання почалось не вчора, але явним стало через змагання за Україну у тому році. Навіть це привело до того, що вперше у 2018 р. деякі православні учасники не стали брати участь у православній Літургії, яку за правом честі завжди очолює представник Константинополя. Тому у цьому році для уникнення непорозумінь була проведена не Літургія, а урочиста святкова вечірня, присвячена торжеству П’ятидесятниці.

А тепер – власне мої роздуми. Про мужність об’єднувати.

Історично склалося так, що більша частина християнських конфесій бачать себе зі своїм віросповіданням немов би на власному пагорбі чи гірському піці. Цей пік виразно вивищується (як здається адептам) над іншими піками над загальнохристиянською панорамою. Пік побудований, як здається прихильникам, зусиллями своїх подвижників віри, богословів і святих попередніх століть, яких ті провідники і спікери, що вважають свою конфесію найдостойнішою, зачисляють до своєї команди.

З такого ракурсу міжхристиянські зустрічі і конференції часто стають схожі на перегукування між проводирями та спікерами, кожен з яких стоїть на власному пікові. Декларована з висоти позиція своєї конфесії дає відчуття безпечності ще й тому, що від піку до піку досить далеко; близькість, яка робить власну самість вразливою, не є можливою. Загальна толерантність  не змінює ситуацію: дотримання своєї «зони комфорту» непорушною стабілізує положення на піку і переконує, що бачення вигоди і переваг власного положення дозволяє перебувати у комфортному самотньому задоволенні кожній спільноті ще не один десяток років.

Але поміж піками помічаються дивні люди… Вони пересуваються від одного пагорбу до іншого по бездоріжжю. Хоч і забруднені болотом і припорошені пилом, вони простягають руки до тих, хто на височині, і просять прийняти їх по-братськи до простого спілкування. Вони згодні дивитися на тих, хто на піку, знизу вгору, визнавати власну неошатність, визнавати перед зверхниками достойність і перевагу їхнього богослов’я ради більш важливого для них: простого спілкування, яке розриває дистанцію і змушує достойників з височини впускати «іншого» у свою зону комфорту. І коли таке братське спілкування все ж (час від часу) трапляється – відбувається дивина…

Тоді знаходяться зверхники і достойники, які спускаються зі своїх піків, беруться за руки разом із подорожніми та йдуть до сусіднього піку. Вони починають відчувати, що є особлива радість у тому, щоби знаходити щось унікальне у іншого, схилятися перед несподіваними його чеснотами. Вони згодні навіть перестати хвалити свої власні достойності, якщо це викликає у когось дискомфорт.  Але вони радіють здобуттю нової  якості – здатності бути разом…

 Та не все так просто. Для того, щоб іти до іншого, простягати першим до нього руки, цінувати його в Богом даних якостях потрібна мужня великодушність. Готовність поступатися інтелектуальними скарбами своєї конфесії, знанням своєї, як здається, істини ради цінності набуття іншого. Майже як загубити свою душу...

І саме в цьому є особлива християнська чеснота мужності відмовитися від свого ради того, щоби бути з іншим. В основі цієї мужності смирення, віра і довіра до Божого провидіння. Мужність потрібна також, щоб приймати іншого з його слабостями, особливостями і примхами. Це мужність любові – коли ти впускаєш іншого у свою душу, ти трохи стаєш, як він. Отже, ти згоджуєшся стати у чомусь слабшим і вразливішим.

Цією мужністю, довірою і великодушністю вражає уся братсько-сестринська спільнота Бозе, але особливо – її засновник Енцо  Б’янкі. Як на мене, його слово має харизму живого свідчення про Христа.

На світлинах, що додаються до тексту, бачимо Стіну Бозе – на якій є імена людей, що засвідчили свою великодушність і мужність об’єднувати. Серед них великі мудреці і практики. І ті, що ще на землі (можна побачити ім’я близького для нас Патріарха), і ті, що вже на небі – Антоній Блюм, брат Роже з Тезе і той священик, пам'ять якого сьогодні (+ 09.09.90) як убієнного за своє свідчення Христа ми сьогодні шануємо – Олександр Мень.

Слава Богу за все!

Система Orphus
Рейтинг
0
0
1коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • velovs@ukr.net | 9 вересня 2019, 15:51
    Коментувати коментар

    "... той священик, пам'ять якого сьогодні (+ 09.09.90) як убієнного за своє свідчення Христа ми сьогодні шануємо – Олександр Мень." -------------------- Так виглядає, що Боже Провидіння доручило, зокрема, о. Олександру Меню - цьому воістину натхненному й провадженому Святим Духом священнослужителю, богослову і літератору (і, між іншим, батьки якого походили якраз з українських теренів) не лише бути переконаним провісником грядущої вселенської єдності й братерства поміж правдивими - різнобарвними Христовими послідовниками. А й заініціювати й генерувати в Росії велике євангельське духовне пробудження й навернення. А особливо - серед тамтешньої інтелігенції. --------------------- Одначе сили диявольсько-демонічної темряви, що вже вельми давно звили гніздо й перетворили нашу північно-східну сусідку - і чому також є і низка біблійних (а також Фатімських тощо) пророчих візій-підтверджень, - по суті, на свій потужний стратегічний світовий плацдарм і знаряддя, дуже по-дикунському й жорстоко розправилися з ним. Причому, у спосіб, подібний до вбивства святого Ісусового Предтечі Івана Хрестителя: і навіть календарно - буквально напередодні церковного (за Юліанським календарем) згадування усікновення голови цього вікопомного Божого служителя... ------------------------ Разом з тим хочеться вірити й надіятися, що всемогутній і милостивий Господь ще ніяк не поставив Своєї остаточної крапки в справі спасіння багатьох людських душ на цих величезних - євразійських теренах сучасної РФ. І що - зокрема і саме для цього - Він наразі готує (в т. ч.) і різноликий Божий люд якраз України. Тобто саме тієї землі, головним чином, звідки - впродовж низки століть, включаючи і сучасну добу, - Боже світло і спасіння Євангелія і Христової віри благодатно поширювалося й поширюється далеко-далеко на Північ і Схід...

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти