Громадянські свята та іслам

5 лютого 2018, 11:11 | Блоги | Блог Михайла Якубовича | 0 |   | Код для блогу |  | 

Загальновідомо, що в ісламі існує заборона на відзначення свят інших релігій. Ця теза особливо часто цитується представниками різних напрямів салафітського ісламу, які розглядають її в абсолютному сенсі. Так, відома заборона «вітати» немусульман із їхніми святами, «відзначати» їх та ін.; інше питання, що дуже часто складно пояснити, що ж насправді ховається під терміном «святкування». Із «привітанням», здається, зрозуміліше, оскільки в деяких привітаннях, є речі, що суперечать ісламському віровченню, наприклад, мусульмани не визнають ідеї розп’яття та воскресіння Христа, тож традиційне пасхальне привітання не має для них сенсу. Але одна справа, коли мусульмани живуть у суто мусульманському середовищі, а інша – коли вони співіснують із послідовниками інших релігій, є їхніми сусідами, колегами, родичами та ін. (що осбливо актуально для нових мусульман). З одного боку, адаб, мусульманська етика, закликає мусульманина бути усміхненим та привітним до інших людей, з іншого ж – забороняє навіть найменшу участь в «чужих святах». І це в той час, коли мусусльманські лідери в Україні та інших країнах, де мусульмани складають меншину, докладають зусиль для толернатизації стосунків, успішного міжрелігійнго діалогу та ін. Що ж про «чужі свята» говорили ісламські учені минулих століть?

         Передусім слід з’ясувати, що свято арабською – «’ід», а це означає «дія, до якої повертаються», і спільнокореневі слова тут «’адат» («звичай»), «’авда» («повернення та ін.»). Дуже часто в питаннях збереження ісламської ідентичності посилаються на видатного мусульманського вченого Такі ад-Діна ібн Таймійю (1263 – 1328). Дехто вважає його чи не найбільш визначним авторитетом сунізму після сподвижників та перших імамів, хтось критикує, хтось ставиться помірковано, але значимість його спадщини заперечувати складно. Серед сотень його праць відома й робота з промовистою назвою «Необхідність іти прямим шляхом з метою різнитися від людей, які заслуговують на пекло» (вид. Насіра аль-Укля, Ер-Ріяд: Мактаба Рушд). У ній, серед іншого, дикутується питання про «свята» немусульман, яке розглянуте в контексті шаріатської заборони на «уподібнення немусульманам» (згідно з хадісом «хто уподібнюється якимось людям, той належить до них», Ахмад, Абу Давуд та ін.). Ібн Таймійя, зокрема, наводить вісім застережень, чому такі вчинки для мусульман є «забороненими» й можуть навіть розглядатися як «невір’я». Можна коротко навести їх зміст.

         Перше. Свята розглядаються як частина релігійних обрядів (манасік), а «уподібнення» чужій релігії неприйнятне.

         Друге. У святах немусульман є речі, які не відповідають ісламу, тому навіть приготування їжі, особливої для цих свят, спеціальний одяг та ін. слід вважати речами, які для мусульман «небажані» й гріховні (мункар).

         Третє. Існує уподібнення (і це мало місце в середньовічному Дамаску, де мешкав тоді ібн Таймійя) деяких мусульман християнам в святкуванні закінчення посту, що теж неприйнятне, наприклад, відвідуванння могил у «Чистий четвер» та ін. також ібн Таймійя наводить чимало звичаїв, перейнятих деякими мусульманами від послідовників інших релігій, наприклад, тримання спеціальних оберегів та ін. Ібн Таймійя пише, що «основою для виокремлення таких днів є саме інша релігія».

         Четверте. У мусульман є свої свята, і тому не можна відмовлятись від свого на користь чужого.

         П’яте. Святкування «чужих свят» звеличує інші релігії, що також для мусульманина неприпустиме.

         Шосте. Традиції святкування у інших релігіях вміщують те, що може бути «невір’ям» для мусульманина.

         Сьоме. Мусульмани, які святкують свята інших релігій, здобувають їхні звичаї, які також можуть у перспективі відвернути від віри.

         Восьме. Спільне святкування «чужих свят» змушує мусульман віддавати перевагу послідовникам інших релігій перед мусульманами.

         Власне, ці тези були обґрунтовані середньовічним автором, який жив в одному з поліконфесійних міст ісламської держави, і це навіть попри досить толерантні стосунки між представниками різних релігій у Мамлюцькому султанаті (передусім широкі права і в юдеїв, і в християн). Як бачимо, задля збереження ісламської ідентичності ібн Таймійя розглядав «свята» виключно як «справу релігійного поклоніння», а «причетністю» до них вважав спільні «релігійні» обряди, специфічні «релігійно обґрунтовані» традиції їжі, одягу та ін.

Але тут виникає питання. Якщо, наприклад, якщо мусульманин, який працює в Україні, отримує додатковий вихідний на Пасху чи Різдво (які є державними), то чи можна це вважати «святкуванням»? Ябо якщо людина в якийсь день тижня, місяця чи року робить певну справу, пов’язану зі здоров’ям чи побутом; так, це «повторювана дія», але чи є це те «свято», від якого застерігав ібн Таймійя? Як мінімум про такі випадкі ібн Таймійя не пише, тому що тут не йдеться про «релігійно» мотивовані дії самих мусульман.

         Разом із тим, у наш час існує специфічний тренд робити із певних речей іще більш абсолютні, загальні й безкомпромісті висновки. Як бути з «громадянськими святами», такими, як день незалежності певної країни, професійні свята (скажімо, «День працівників радіо, телебачення та зв'язку»), пам’ятними датими, днями, присвяченими вирішенню нагальних проблем суспільства. Важко в це повірити, але окремі автори фетв, розтиражованих на різних сайтах, навіть всесвітні дні боротьби з певними хворобами вважають «святкуванням свят немусульман», що викликає подив, оскільки ані Коран, ані Сунна, ані вчені на кшталт ібн Таймійї такого прямо не забороняли і забороняти не могли. Скажімо, якщо у Всесвітній день охорони навколишнього середовища (міжнародний день ООН, що відзначається щорічно 5 червня), мусульмани вийдуть на екологічну акцію, чи може це бути підставою для їхнього осуду як «прихильників нововведення»? Якщо слідувати логіці ібн Таймійї, то вочевидь ні, тому що ця дія стосується не «діну» (релігії), а «дунья» (земного життя). Наприклад, мусульмани часів Ібн Таймійї, які займалися сільським господарством, мали свої цикли сіяння чи збору врожаю в певні пори року, які сформувалися ще до ісламу; невідомо втім, жодної фатви, яка приписувала б арабам-мусульманам в цьому питанні різнитися від арабів-християн, оскільки тут не йдеться про релігію як таку. Так само й в сучасному світі, наприклад, якась корпорація чи інша бізнес або урядова організація (де працюють і мусульмани, і християни, і послідовники інших віросповідань) може встановити якийсь день для щорічного загального збору колективу; невже можна вважати це «нововведенням в релігію» чи «уподібненням невіруючим»? Звісно, якщо ж ця організація буде проводити захід, де будуть речі, що неприйнятні для мусульманина (вимога дрес-коду який відкриває аврат та ін., святкування іншорелігійних свят), то це вже зовсім інше питання.

Сучасні ісламські вчені дають різні відповіді. Відомо, що релігійні авторитети Саудівської Аравії (включно з «Комітетом найбільших учених») забороняють «святкування» будь-чого, крім двох ісламських свят, проте досить рідко самі поняття «свято» і, тим більше, «святкування» стають предметом уточнення, яких так потребують мусульмани, що мешкають в світських країнах. Інші відомі учені, такі, як Юсуф аль-Карадауві та Сальман Ауда, попри безсумнівну заборону на «святкування» суто християнських чи інших релігійних свят, закликають до більш розважливого ставлення до інших днів; наприклад, Сальман Ауда висловився негативно щодо заборони «святкування» національних свят. Інший авторитет, а саме вдомий малікітський учений сучасності Абдалла бін Байя, член Європейської ради з фатв і досліджень пише: «Свято незалежності країни не є релігійним святом. Святкові дні, які заборонені – це релігійні, а не просто зібрання, на яких люди згадують певні події. Тому людям дозволяється святкувати весільні ювілеї, дні народження або будь-яку подію, яка не пов'язана з релігійними святами». Більше того, на його думку, осуд участі мусульман в таких подіях є спробою «заборонити» те, що не заборонено Кораном і Сунною, і таким чином ускладнити те, що слід спрощувати.

         Проблема полягає в тому, що використовуючи загальне правило «заборони святкування» (тахрім аль-іхтіфаль), деякі релігійні авторитети не пояснюють, як ставитись до так званих «громадянських свят», які апріорі не є релігійними й ні розглядаються самими мусульманами як частина ісламської релігії. Тому в середовищі поміркованих мусульман панує думка, що в питаннях, які не стосуються співучасті у неісламських формах релігійності або запровадження у ісламську релігію принципово нових форм (спеціальних форм поклоніння, «третього» святкового намазу та ін.), варто уникати крайнощів і виходити з оцінки конкретних намірів, прагнень та дій, а не проводити аналогій там, де їм не місце, формувати серед мусульман атмосферу толерантності й почуття власної гідності, а не безпідстаного звинувачення інших. Хочеться вірити, що мусульманські учені країн ЄС та Європи в цілому, які краще за інших знайомі з ситуаціями життя мусульман в світських країнах, будуть більш активні у поясненні цих складних питань ісламської доктрини й права.  

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти