Кожного року українські медіа з посиланням на МВС повідомляють про «десятки тисяч хасидів, що приїхали до Умані та святкування Рош Гашана». Саме там, як додають ЗМІ, похований раббі Нахман з Брацлава, засновник брацлавського хасидизму.

Цього року говорили про рекордну кількість. І давня цікавість вилилася в дію: разом з ще двома друзями, я вирішила поїхати.

І навіть трохи щось знаючи про хасидизм і Рош Гашана, була заскочена.

Все, що слідує нижче – це не вдумливий репортаж, а радше емоційні враження туриста… чи то пак туристки. Адже ми з подругою виявилися мало не єдиними жінками на вулицях навколо могили рабі Нахмана. На паломництво переважно приїжджають хасиди-чоловіки з синами різного віку.   

До речі, про синів. Ми побачили чимало батьків, які разом з синами прогулювалися біля річки (був Шабат і нічого іншого, крім прогулюватися і молитися, робити не можна), сиділи на березі, молилися, розмовляли, читали, про щось тихо розказували.

Саме така батьківсько-синівська ідилія і зруйнувала остаточно наш початковий страх.

Страх іншості. Ми не надто добре знали, куди йти, йшли навмання, а тому зайшли в тил хасидського кварталу, і наче потрапили в інший вимір, який не сподівалися побачити в Україні. Наш кольоровий одяг, неприкриті голови, наплечники – все просто кричало про нашу інакшість.  У ці дні вересня-жовтня, на Рош Гашана, кілька вулиць Умані перетворюються на винятково хасидський квартал, де годі знайти надпис українською (чи англійською), там діють кошерні ресторани та магазини, і розраховуватися краще шекелями і доларами. До слова, в Шабат все було закрито. «Відкритими» були лише тенти для молитви і навчання, звідти лунав тихий спів, вулицями прогулювалися чоловіки у найрізноманітніших одежах, проте в чорно-білих тонах.

Хоча не всюди і не весь час панувала така тиха атмосфера – кілька хлопчиків перетворили схили річки на ковзанку і весело з’їжджали на картонках, піднімаючи навколо себе хмари пороху.  

Спочатку ми не знали, що в Суботу фотографувати заборонено, тому дивувалися, коли нас кілька разів зупинили. Потім ми заховали камеру і просто гуляли. Було незвично, але особливої ворожості до нас ми не відчули. Було відчуття, що ми є учасниками дійства, суть якого не до кінця нам зрозуміла і що це не те місце, де можна бути просто туристом, радше варто бути чемним гостем. Єдиний момент, де ми дуже чітко відчули неприязнь – це біля хреста, який встановили в червні 2013 року якраз на березі ставка, де хасиди проводять свої обряди. Релігійна громада хасидів зверталася до міської влади із проханням перенести хрест, щоб уникнути суперечок, адже він поставлений «наче на зло» паломникам. Хрест не перенесли і зараз його охороняє міліцейський пост.

Також доволі дивно виглядає пам’ятник Гонті та Залізняку 5 хвилин пішки від могили рабі Нахмана, адже він відчуваючи близьку смерть, вирішив поселитися саме Умані, де за декілька років до його народження відбулося гайдамацьке повстання і загинуло чимало євреїв.

Хоча самі хасиди на цей пам’ятник уваги не звертають. Вони приїхали не заради українсько-єврейських стосунків чи історичних дискусій. А заради того, щоб зустріти новий рік на могилі цадика, який заповів, що кожен, хто так вчинить, буде щасливий. Новий рік розпочинає 10 днів трепету і покаяння перед святом Йом-Кіппур (Днем Суду), тому це час роздумів над своїм життям і поглибленої молитви.  

Ми вийшли з хасидського квартали ввечері, у переддень нового 5777-го року. Через 24 години зазвучали звуки шофара і мабуть нечисленні «туристи» побачили іншу картину – нестримні радощі, співи, танці, пригощання – все те, що насамперед пов’язують з Рош-Гошана в Умані. Проте і в тихому дні Суботи нам вдалося відчути щось особливе.

Фото автора та Вероніки Саврук