ЦЕРКВА ХРИСТОВА - ЦАРСТВО БОЖЕ НА ЗЕМЛІ

15 червня 2019, 16:46 | Блоги | Блог о. Михайла Мельника | 0 |   | Код для блогу |  | 

 

У  п’ятдесятий день після  Cвого славного Воскресіння за обіцянкою Спасителя на Апостолів,  які «пильно й однодушно перебували на молитві разом з жінками і Марією, Матір’ю Ісуса, та з Його братами» в Єрусалимській горниці, у вигляді вогненних язиків зійшов Святий Дух. Ця подія і є Днем Народження Христової Церкви. З цього часу і бере початок велика місія учнів і послідовників Небесного Вчителя – навчити, охрестити і навернути  всі народи, тобто, все людство, до Бога, до Його Церкви, на дорогу спасіння у вічне і щасливе життя.

Звичайно, перша проповідь пролунала в Єрусалимі. А в результаті тут постала перша християнська громада (парафія), яка була і назавжди, на всі часи, залишилася еталоном, взірцем і прикладом для всіх парафій по всьому світу. «Вони продавали свої маєтки та достатки й роздавали їх усім, як кому чого треба було… щодня однодушно перебували у храмі, ламали по домах хліб і споживали харчі з радістю в простоті серця; хвалили Бога і втішалися любов’ю до всього люду. Господь же додавав щодня (до Церкви) тих, що спасалися.»

Воістину, ця перша Єрусалимська парафія стала Царством Небесним на Землі, бо в основі була істинна любов до Бога і до «всього люду».

… З того часу проминуло вже майже дві тисячі  років. На  всій Землі  постали тисячі, а то й мільйони християнських громад. Такою ж великою кількістю зведено храмів. Функціонує достатньо духовних навчальних закладів, де навчають і готують для продовження спасенної місії апостолів - майбутніх священнослужителів – учнів Ісуса Христа. А Святе Письмо, зокрема Євангеліє , науки святих Апостолів і їхніх учнів та Великих святих Вчителів духовного життя  до найменших дрібниць пояснюють глибокі аналізи богословів на теми спасіння…

На сьогодні майже все розставлено по своїх місцях , на свої полички: догмати, канони, устав, чини, треби, обряди тощо .Тільки виконуй все – і спасешся. Та якби то так?! А, власне, щось і не так! А що?

Котра, скажімо, сьогодні Церква (єпархія, парафія), не хвалячись, а правдиво, скромно, смиренно і чесно може контактувати факт, кажучи: ми засвідчуємо, що великою мірою є Царством Небесним на землі?  В нас між священнослужителями і між вірними все побудовано на великій взаємній любові. В нас все чесно, справедливо і без важких смертних гріхів.

Правда, дехто може сказати, що ми зводимо багато храмів, звершуємо відправи, наполегливо катехизуємо не лише дітей, молодь, але й дорослих, проводимо місії, реколекції, прощі (до речі основна мотивація прощ і відвідування святих відпустових місць не подолання пристрастей та гріхів і спасіння від них, а фізичне здоров’я і всякі особисті і рідних земні успіхи  ), видаємо церковну періодику та духовну літературу, проповідуємо не лише в храмах, а й на радіо, на телебаченні, в Інтернеті, переймаємося проблемами екології, годуванням голодних, опікою сиріт, освітою молоді, захистом прав робітників, боротьбою за справедливість і мир, тощо. Так! Це все дуже добре і потрібне! Та на першому місці все таки має бути тема подолання пристрастей і гріхів, яка сьогодні майже відсутня. А чесність і справедливість є головними будівничими чинниками парафії, громади і будь-якої організації. Коли вони стоять на любові і коли справедливість – це творення добра ближньому більшою мірою, ніж собі (як вчив і закликав до цього Христос), то це і є творення Царства Божого на землі. Чи не тому за роки Незалежності ми в духовно-моральному плані не змінилися на краще?! Хіба не духовно-моральна криза (а яка ще інша?) стала причиною всіх інших наших криз: фінансової, економічної, політичної, військової і т.д. і найжахливішої – корупції – у всіх сферах суспільного життя (і навіть в Церквах. А хіба ні?!)?!  Там де немає совісті, там немає і  не може бути чесності, справедливості, жертовності і відповідальності, а є тільки фальшування, крутійства, інтриги, підступність, продажність, зрадливість, підлещення, самолюбство, кар’єризм і власна вигода…

 А про що свідчать наші перші місця в Європі і чи не по всіх позиціях у світі, зокрема: дитячий (так званий пивний) і дорослий алкоголізм, наркоманія, розлучення, аборти, безробіття, заробітчанська еміграція, зубожіння народу, смертність людей середнього віку, суїциди, злочинність, забруднення лісів, річок, водоймищ , ярів, бездоріжжя, а заради кар’єри, як свідчать соціологи НАУ, аж до 70 відсотків українців готові сказати неправду( і кажуть її), а 80 відсотків – заради всіх інших вигод, і біля 90 відсотків молодих спеціалістів, не маючи змоги реалізувати себе в Батьківщині, готові і шукають всі шляхи для виїзду за кордон.

 Яка в усьому цьому роль наших Церков та всіх християн України?

 Великий всесвітньовідомий російський (до речі, українського походження) філософ Володимир Соловйов сказав такі правдиві слова: «У перших християн не було ні храмів, ні вівтарів, ні уставів. Але їхня любов до Розп’ятого Бога була непорушним Храмом, нетлінним Вівтарем, незмінним Уставом. Останніми часами в християн будуть храми, вівтарі, устави. Але закриються для Бога закам’янілі серця людські, і даремно буде Він стукати в ці каміння… ».

 Дійсно, в нас щось не так, неправильно. Може, ми не тому вчимо наш народ, не туди йдемо і ведемо його…?!

 Ще в 1984 році  префект з питань віри кардинал Йозеф Ратцінгер  (майбутній Папа) вперше  в історії Католицької Церкви дав велике інтерв’ю світському журналістові на тему кризи віри в Церкві. Він говорив про всі проблеми і виклики часу, а завершив неймовірно  вражаючими словами: «Людина (тобто, вірні, суспільство, народ , о. М.М.) » потребує не менеджменту, а святості». Кардинал змушений був визнати кризу віри в Церкві, бо вона була вже очевидною для всіх.

 А в нас  менеджмент якраз і є на першому місці:  адміністрування, чиновництво, бухгалтерія, звітність , будівництва і ремонти храмів,  а понад усе - фінансове наповнення церковних кас. А як стверджує наш відомий філософ і релігієзнавець  Юрій Чорноморець: «Більшість наших єпископів задовільняє   Церква, як бюро ритуальних послуг: похрестити, повінчати , похоронити…ще продати свічки і духовну літературу».

 Правда є ще перші сповіді, різні посвячення, великі храмові свята, святі відпустові місця, прощі, місії,  реколекції, різні конкурси, спортивні змагання, програми на радіо, телебаченні, в інтернеті і т.д.. Але що це все є проти тих безперервних 24- годинних на добу в інтернеті і на телебаченні різних бездуховних аморальних непристойних фільмів, програм і різних шоу, які нещадно розбещують нашу молодь і занапащають їхні душі?! Тому й стає вона вульгарною, розпусною і прагне тільки розваг і задоволень.

 А всього через 28 років, тепер уже Папа Римський Бенедикт XVI знову підняв тему кризи віри, яка, на жаль, поглибилася, побільшилася і поширилася в світі і в Церкві. Тому Понтифік ще в жовтні 2012 року проголосив Рік віри, назвавши його «Дверима віри». Він з болем говорив про «глибоку кризу віри, котра вразила багатьох людей» навіть в Церкві і закликав до «Нової євангелізації для передавання християнської віри». Та  оскільки віру найкраще засвідчує любов, то можна говорити про глибоку кризу любові у світі та в Церкві. Папа говорив, що «віра зростає, якщо її переживають як досвід отриманої любові і якщо передають як досвід благодаті й радості».

Ще гостріше говорив на теми віри Папа Франциск. Під час однієї з відправ у каплиці св. Марти він різко застерігав від спокуси тріумфу, «до якої не були стійкі навіть апостоли… Господь вчить нас, що в житті не все є магічне, що тріумфалізм не є християнським (…). Нехай Господь позбавить нас від тріумфальних фантазій».

Але ж у нас кожне святкування і велика подія – це тріумф (Але хіба віри? Скоріше всього, обряду.), про що можемо дізнатися з церковних ЗМІ. А може в нас немає кризи віри і моралі? Очевидно, що ні, якщо про це не говоримо. А чому? То ж, застерігаючи від байдужості та мовчання на виклики часу і проблеми всередині Церкви, Папа у зверненні до аргентинських єпископів констатував: «Типовими хворобами Церкви є закритість у собі, вдивляння у себе, зосередженість на своїх проблемах (…). Це вид нарцисизму, який веде нас до духовної секуляризації, зсублімованого клерикалізму, а отже, не дозволяє нам досвідчити солодкої і зміцнюючої радості голошення Євангелії». У тому ж листі Папа Франциск закликав: «Нехай Господь звільнить нас від бажання робити собі макіяж з нашого єпископства через зовнішній блиск секуляризму, грошей і «клерикалізму на продаж».

А через кілька днів він знову різко сказав: «І в християнських громадах є кар’єристи, вони роблять вигляд, що увійшли до неї, але це злодії і розбійники, які крадуть Ісусову славу», –  і додав, що вони шукають «вигоди для себе». І, без жодного сумніву, знаходять, бо дорога осягання та здобуття земних матеріальних цінностей легка і широка. Вона дозволяє використовувати всі засоби зла, а вони на цій дорозі дуже допомагають.

А прагнення Папи «бідної Церкви для бідних»  так і досі не знайшли широкого обговорення в церковних ЗМІ. А чому? Бо ж Понтифік є Верховним Вчителем, науки, настанови і заклики  Якого і є обов’язковими до виконання для всіх священнослужителів і вірних Христової Церкви.

«Шукайте перше Царство Боже та Його справедливість, а все інше вам додасться», - сказав Христос.

А де ж Його шукати?

«Царство Боже всередині вас є», - відповідає Ісус. Отже, тільки чисте від пристрастей і гріховного бруду серце може бути повним любові і вмістилищем Бога, Який є Любов’ю.

 Необхідно чесно визнати, що релігію серця і духа, яку відкрив і дарував нам Господь, ми перетворили на релігію поклоніння зовнішньому, формі і букві. Тому ми – обрядовіри, обрядопоклонники і обрядомаги.

Запитую священиків і вірян: чи можна гідно відсвяткувати Вербну неділю та Великдень без верби, яєць, ковбаски?... А без чистого серця?

На жаль, зовнішня атрибутика обрядів, свят ще й досі чи не для більшості є найважливішою.

Запитував, чи храми спасають? На що мали б запитати: а що спасає? Натомість запитують: то що, храмів не потрібно? Дуже потрібен храм душі, без якого  ніякий земний храм, ніяка святиня чи відпустове святе місце нікого не спасе!

Наш великий філософ Григорій Сковорода говорив: «Не шукайте Бога ні в Римах, ні у Вифлеємах. Якщо не знайдете Його у своєму серці, то не знайдете ніде».

Я стверджую, що ніколи і нікого не спасе ніяка молитва, якщо не буде чистого серця до і після її звершення. Та й навіть Св. Євхаристія, про Яку Господь запевнив: «Хто їсть Моє Тіло і п’є Мою Кров, матиме життя вічне», - не є гарантією сповнення цих слів Ісуса, через ту саму причину. Св. ап. Павло дуже строго попереджував: «Хто буде їсти Хліб або пити чашу Господню недостойно, буде винний за Тіло і Кров Господню… Бо хто їсть і п’є, не розрізняючи Господнього Тіла, суд собі їсть і п’є. Ось чому у вас багато недужих та хворих, а чимало й умирають».

Ось до теми  цікава історія.

Після відправи на подвір’ї біля храму поважна пані, тримаючи за руку маленького онука, сказала до іншої пані: «О, як сьогодні багато причасників». «Так, так», - відповіла інша пані.

-          Бабусю, та зовсім небагато, - мовив онук.

-          Як небагато, та ж кілька десятків. Чому ти так говориш?

-          Бабусю! А ти що не бачила, як Ангел забирав з ложечки святі частички і залишив тільки трьом причасникам?...

Християнство – релігія чистого серця. Бо тільки таке серце є вмістилищем любові, Бога і Царства Небесного. Тільки в такому серці може звершуватися правдиве і спасенне поклоніння Богові в дусі та істині. Ми звершуємо поклони  святим предметами: хрестам, іконам, скульптурам, храмові, Євангелії і т.д., але кожен наш ближній – це і є живий образ Божий. І де, скажімо, більшою мірою присутній Господь: у Св. Євхаристії чи у ближньому? І там, і там повною мірою. У ближньому в міру чистоти його серця. Та якби ми намагалися у ближньому бачити Ісуса, вклонятися  йому, як самому Господеві, і ставитись до нього, як до Господа, – це було б спасенним поклонінням і творенням Царства Божого на землі. На превеликий жаль, навіть для священнослужителів на заваді стоїть обрядовірство, обрядопоклоніння та обрядомагія. Наприклад, один священик доніс на іншого вищому начальству, а на другий день приступав до св. Престолу до відправи. Та не мав він права цього робити! Мусів, за наукою Христа, в очі сказати докір своєму співслужителю, а вже тоді приступати до молитви, бо інакше – це справжнє  шаманство, яке не потребує чистого серця. Та, найгірше, що, власне, в таких взаємостосунках  і побудовані стосунки чи не всіх священнослужителів між собою….

Був свідком жахливої історії, коли, за хвилину  до відправи, старший за чином священнослужитель   кричав на молодшого, а інший, в часі відправи, на прислужника, і обоє  «творили» молитву. Хіба це не абсурд і не зневага Божого Маєстату?! Про яке чисте і повне любові серце тут можна говорити?!

І вдома, і на вулиці, і на роботі, і в храмі – ми всюди свідчимо чистоту або нечистоту свого серця. І не тільки в діях чи словах, але і в думках, які за словами Ісуса, походять із серця, ми або свідчимо усім своїм життям, що Царство Боже є всередині нас, або, не дай нікому Боже, - його в нашому серці немає!

«Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога», - сказав Христос.

 

 

 

 

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти