...Звідти прийде судити живих і мертвих...

Реколекції - день перший

Кожна книга має останню сторінку, кожний фільм - кінцеві титри, кожна пісня — останній такт. На цьому світі немає чогось, що не мусило б закінчитись. Нам здається, що ми бачимо прямування в недоброму напрямку — в напрямку кінця.

Останнім часом нас лякають апокаліпсисами. Календар Майя закінчується 2012 роком. Глобальна катастрофа. Зірки і планети укладаються в найнесприятливішій послідовності за всю історію. Астрологам не виходить вкласти Таро. Якийсь блогер застерігає перед вторгненням прибульців.

Ми оточені анонсами про день гніву та останню годину світу. Якщо зібрати разом ці “останні години”, то назбирається на добрий десяток років. А за гущавиною цих пророцтв ми ховаємо передчуття, що кінець все-таки настане.

Політичні процеси та закоханий юнак

„Останню годину” виб'є багато годинників, вона має безліч вимірів. Вимір алегоричний, загальний, особистий. Коли чуєш стільки різних голосів, що твердять одне, ти, людина сучасна, що не дозволяє себе омамити забобонам і передчуттям, несподівано застаєш себе на підгляданні до гороскопів та уважно стежиш за розвитком глобального потепління. Дехто навіть світову фінансову кризу, політичні процеси в країні чи свіжу справу АСТА сприймає з апокаліптичним занепокоєнням.

На фоні дедалі більшого нездорового зацікавлення цією темою, на фоні ескалації неспокою, здається, Церква поводить себе нетипово, а навіть чудернацько. Церква, в певному сенсі, живе прискоренням кінця світу, кінця історії. Кожного Адвенту (Різдвяний Піст) вона молиться про друге пришестя Христа. Життєва ілюстрація: дітлахи на роратах (марійних Службах Божих в часі Різдвяного Посту) радісно і щиро співають: “Прийди, Ісусе, ми чекаєм!”, а батькам мурашки по спині: як, то вже? Так швидко?

Але мотивом Церкви не є страх, а прагнення повноти, реалізації. Це так, як хтось хоче реалізувати себе у житті, в праці, чекає з надією дня, коли виповниться його очікування. Що на нього подивиться дівчина, в якій закоханий. Що хлопець врешті освідчиться. Що дістане омріяне становище на роботі... А Церква з нетерпінням чекає моменту, коли цілковито і безповоротно зацарює Христос. Над всім і усіма.

Навіщо так прискорювати події?

Тут, на землі, кожному з нас особисто, нам, тобто Церкві багато чого дошкуляє. Безліч неприємних справ, малих і великих. Існує дуже реальне, об'єктивне і глобальне зло, як от війни, катаклізми, епідемії. Є й суб'єктивне, особисте зло: як рани, що їх нам завдає хтось близький або невідомий, так і рани, що їм наносимо ми. Врешті, буває, що ми ранимо навіть самих себе, а ці рани є надзвичай глибокими, після них залишаються великі потворні рубці.

Тому надією Церкви є Христос, що надходить. Надією людини. Моєю надією. Хоча одночасно з тою надією зароджується страх: як воно буде? Адже це пришестя означає кінець. Не тільки світу — мій особистий кінець. Смерть. Наприклад, в лікарні декотрі з усіх сил намагаються уникнути священника. Бо бачать в ньому не того, хто несе надію, але того, хто є символом кінця їхнього життя.

Танок смерті на борту літака

Звідки цей страх? Мабуть, немає більш універсального досвіду за смерть. Вона торкнеться кожного. Придивляємося до неї вже від ранніх років дитинства, коли переживаємо смерть дідуся чи бабусі, а може навіть когось із батьків.

В культурі європейського бароко відчувається надзвичай виразний акцент на пам'ять про смерть, що наближається. Звідси таке підкреслення практик покути і паломництва. В ті ж часи в світському мистецтві (живописі, музиці, літературі) постав характеристичний образ „danse macabre” - „танку смерті”. До цього хороводу затягнено кожного, там усі рівні. На смерті не робить враження ім'я, гроші, досягнення, становище, зобов'язання, амбіції. Багатий танцює разом з бідним, голодний із ситим, король із селянином.

Свідомість своїх меж у часі на цьому світі, тобто певне очікування смерті, становить виклик, може зламати, посіяти паніку. От спробуйте крикнути в літаку: “О Боже, падаємо! За мить нам кінець!” Гарантую, що реакція людей не буде такою ж спокійною, як приміром в читальному залі бібліотеки або серед столиків фаст-фуду. Як і реакція відповідних органів після посадки :)

За вірою на закупи

Церква в обличчі невблаганного кінця історії також проходить через передбачене Христом випробування: з'явилося вже стільки псевдо-релігій, стільки оманливих теорій та течій, які пропонують “правду життя”, що релігія як така значно втратила свою вартість в очах людей. Це поняття деградовано і скомпрометовано. А через те авторитет віри в Христа, як і авторитет носія цієї віри — Церкви, було піддано сумніву.

Тепер ми живемо в світоглядному гіпермаркеті. Тобі не подобається християнство з його сценарієм історії та фінальною сценою? Ласкаво просимо: у нас широкий вибір, пристосуй свою релігію до своїх потреб, вибери що тільки тобі пасуватиме!

І все ж. Несподівано, як зима для міських служб, приходить на таких споживачів їх особистий кінець світу і впроваджує їх власне на ті терени, перед якими вони намагалися втікти.

Personal Jesus або Месія light

Ось тут на перше місце виходить прагнення пришестя Месії. Нерідко несвідоме, нерідко дуже деформоване. Месії, тобто того, хто прийде і все “порєшаєт”, зробить так, щоби було “добре”, безболісно, а навіть приємно.

Такий варіант light для усіх, що очікують спасіння малою кров'ю, становить Антихрист, тобто фальшивий Месія. Він дає себе “пристосувати” до наших прагнень та очікувань за невеличку плату, про яку скаже пізніше. В духовному сенсі він уявляється сучасній людині ідеальним чиновником: просто виконує свою роботу, адже людство для того його і “винайняло”, щоб ми могли собі і далі жити так, як живемо, щоб не мусили нічого змінювати у своїх звичках, стилі життя.

Ідеальний чиновник — це ефективний менеджер. А хто це — ефективний менеджер? Це той, хто все організує ефективно і тихо. Найкращий суддя на футбольному полі? Той, якого не чути. Хто спроможеться так контролювати гру, щоб глядачі взагалі про нього забули.

Найкращий Месія — ефективний і непомітний, який думає за мене, який не ставляє мене перед вибором, який не вимагає від мене думати. Ми живемо в такому переконанні з дня на день. Хто забезпечить справедливість в країні? Хто урятує від кризи? Хто побудує дороги, дасть ковбасу, забезпечить соціальні гарантії? Хто запевнить мені стабільність в праці? Хто вибере для мене відповідну сукню на побачення або краватку на ділову зустріч? Хто виховає моїх дітей? Хто вигуляє мого собаку? Хто підливатиме мої квіти?

Таке враження, що я, сучасна людина, потребую особистого Месію, такий собі багатофункційний ґаджет, що розв'яже всі проблеми, від найдрібніших та особистих до глобальних. Якщо чесно, рівень втечі сучасної людини з обшару прийняття рішень просто вражає.

А хто вибере для мене вічність? Скоріш за все, той самий анонімний Месія, на якого я вже переклав усі свої рішення в житті.

Але є лише один справжній Месія, і на ім'я йому — Ісус. Ось тільки Він не збирається приймати за мене рішення, щоб не красти в мене моє життя. Він вірить, що я спроможуся перемогти магнетичне поле дивану та включити мислення й відповідальний спосіб дії в кожному вимірі мого життя. Також в духовному.

Так, це амбітне домашнє завдання. І прийде день його перевірки.

Дзеркало в судовій залі

Як виглядатиме мій страшний суд, після мого особистого кінця світу? Мою любов буде поставлено перед люстром. Можливо, вона вперше побачить своє справжнє обличчя, без макіяжу, без зменшення ефекту червоних очей, без обробки в фотошопі. Чи впізнає себе? Святий Йоан від Хреста сказав про це так: “Під вечір життя тебе судитимуть з любові”.

Насправді ж у цій судовій залі не буде присяжних, не буде “адвоката диявола”, не буде справних у правових гачках захисників. Буду я. І люстро переді мною, яке вкладе в мої руки Господь. І кого мені хотіти ошукати? Що і кому удоводнювати? Тоді я сам побачу, ким я є. А властиво — ким став за життя.

Чи прийняв Божу благодать, чи її відкинув? Господеві навіть не треба буде нічого казати. Що я в Його світлі дізнаюся про себе?

Заприятелюй із своєю смертю

Сестри і браття! Ми часто лякаємося дуже далеких від нас речей. Женемося за сенсацією, прагнемо упевнитись що до дати й години кінця світу, щоб переконатись: це ще не на моєму віці. Щоб випустити повітря і сказати собі: можеш бути спокійний, це тебе не торкається! А при цьому втрачаємо з поля зору істотну деталь: кожен з нас зустріне кінець світу. Мій, особистий, такий звичайний, майже насущний. Я не втечу від нього. Та й чи маю втікати?

В цих змаганнях я виграю лише якщо буду бігти назустріч. Якщо зустріну його приготовленим. Якщо моя любов буде переглядатися в дзеркалі щоденно.

А що буде, коли прийде час? Спробуємо знайти відповідь завтра.

Продовження: день другий, день третій.