Довший час про французького філософа П’єра Адо (1922-2010) не знав нічого. Щоправда, у моїй приватній бібліотеці була одна його книга – російське видання з 1991 р. «Плотин й простота погляду». Мене вразив кишеньковий формат книги – наче книжечка медитацій, чи радше духовних вправ, поділена на розділи: «Присутність», «Любов», «Добро», «Самотність».

Довший час про французького філософа П’єра Адо (1922-2010) не знав нічого. Щоправда, у моїй приватній бібліотеці була одна його книга – російське видання з 1991 р. «Плотин й простота погляду». Мене вразив кишеньковий формат книги – наче книжечка медитацій, чи радше духовних вправ, поділена на розділи: «Присутність», «Любов», «Добро», «Самотність». У передмові зазначено, що «книга конгеніальна своєму герою», позаяк Адо демонструє розуміння не стільки текстів видатного філософа пізньої античності, а наче самого Плотина. І все на 140-а сторінках разом із поясненнями, що у звичному форматі означало б не більше ста сторінок. Так стисло писати про видатних мислителів можуть лише дуже здібні дослідники.

Детальніше знайомство відбулося вже після виходу українського перекладу книги П’єра Адо «Що таке антична філософія?» (Київ 2014). Не знаю чи і тепер би звернув  увагу на його творчість (антична філософія не належить до сфери моїх зацікавлень), якби не мій колега з навчання – протестантський богослов Боріс Ґунєвіч, що тепер долучився до руху британських «радикальних ортодоксів». Від останнього почув про незвичну (як потім вияснилось - лише на перший погляд) пропозицію П’єра Адо розуміння філософії як «духовних вправ», що вже безпосередньо вказувало на відомий аскетичний трактат св. Ігнатія Лойоли з однойменною назвою. І це не випадково, бо концепцію «духовних вправ» Адо виніс із духовної формації, як складової класичної католицької системи освіти, пройшовши всі її рівні: спершу кілька класів католицької початкової школи, відтак т. зв. «мала семінарія», потім формація та студії філософії й богослов’я за класичною схемою католицьких семінарій як кандидат до священства. У 1944 П’єр Адо, не досягнувши віку, приписаного католицьким канонічним правом, приймає свячення і розпочинає викладати філософію в семінарії м. Реймс. Вже наступного року реймський архиєпископ висилає його на навчання в Париж, де молодий філософ встигає потрапити на публічні лекції Миколи Бердяєва, не кажучи вже про лекції Альбера Камю та гурток Ґабріеля Марселя. Оселившись в парафіяльному будинку церкви св. Северина поруч із Сорбоною, філософ переживає духовну кризу, внаслідок якої у 1954 р. приймає рішення покинути священиче служіння, а разом з тим припинити свою діяльність у Церкві. На рішення Адо, зокрема, вплинула й енцикліка папи Пія XII «Humani generis» (1950), яка засуджувала сучасні напрямки філософської думки, між ними екзистенціалізм.   

Для нас же цікавими є два засадничі аргументи Адо, що спонукали його піти на такий крок:

1. Нехтування церквою та духовенством містичним та надприродним досвідом. Тобто, за словами Адо, Церква зберігала пам'ять про свою багату містичну традицію, але виявилась нездатною підтримати її на рівні конкретного досвіду в житті конкретної людини. Ще під час навчання Адо зацікавився св. Йоаном від Хреста, з містичною поезією якого не розлучатиметься впродовж всього життя. Але його тодішні духовні наставники поставились скептично до містичних зацікавлень майбутнього філософа.   
2. Нехтування церквою повсякденним життям людей, яке спричинило неготовність духовенства здійснювати справжнє пастирське служіння у середовищі людей, що перебували під тягарем реальних проблем та викликів екзистенційного характеру. Виховане в парникових умовах католицьких семінарій, духовенство завше було забезпечене необхідним мінімумом (навіть під час війни) і їм важко було розуміти проблеми тих, хто мусив навіть на цей мінімум заробити важкою працею.     

Обидва пункти з нашої української духовно та соціально убогої церковної перспективи звучать щонайменше дивовижно. Особливо, коли згадати що духовну та інтелектуальну формацію Адо проходив у Реймсі, де лише погляд на відомий катедральний собор з неповторним ґотичним силуетом ладен викликати містичний захват. Не кажучи вже про французькі бібліотеки, до повоєнного стану яких сучасні українські семінарії та монастирі навіть не наблизились. Крім широкого доступу до літератури, в часи П’єра Адо не бракувало й містиків, на кшталт стиґматички Марти Робен. (Її процес беатифікації наближається до завершення). Цілком свіжою була пам'ять і про найвидатнішого пустельника ХХ століття Шарля де Фуко, чиє подвижницьке життя надихнуло французького священика Рене Вуайома у 1933 р. заснувати спільноту «Малих братів Ісуса». Попри труднощі воєнного та повоєнного періоду, головні структури Церкви продовжували у Франції функціонувати майже безперешкодно. П’єр Адо мав всі можливості зреалізувати своє містичне покликання у старовинному картузіанському монастирі у горах неподалік Ґренобля, не кажучи вже про чернечі ордени кармелітів чи пак бенедиктинців. Видається, що такі наміри були у філософа, але його мати не дала благословення на цей крок.

Що ж стосується другого пункту, достатньо пригадати лише два всесвітньо відомі французькі імена: Жана Ваньє - засновника спільноти для неповносправних «Лярш-Ковчег» та о. Ґі Жільбера, відомого як «пастиря невдах», капелана паризьких кварталів, в які навіть поліція боїться навідуватись. І знову для порівняння українська ситуація, де найуспішніший проект праці з суспільними верствами, що вимагають особливих підходів, фактично презентований тією ж спільнотою «Ковчег».

Покинувши священиче служіння П’єр Адо не полишив головної проблеми, на яку надихнула його формація в католицькій семінарії і яку він, парадоксально, не зумів там вирішити: автентична праця філософа (ще більшою мірою богослова), це передовсім духовна праця, глибинна інтенція якої полягає «не у побудові дискурсу, який би мав мету в собі самому, а в тому, щоб впливати на людські душі»; йдеться не про ретрансляцію готового знання, а «про навернення, або про умиротворення, або про зцілення чи спонукання», себто «про формування, про навчання якомусь умінню, про розвиток габітуса, нової здатності оцінювати та критикувати, про те, щоб трансформувати, тобто змінити спосіб життя» ( див.: «Що таке антична філософія?»). Практичні вимоги до філософії ідентичні до головної інтенції «Духовних вправ» св. Ігнатія Лойоли. Ознаки останніх, що маніфестуються закликами «жити теперішнім днем» або «бачити речі згори», Адо вишукуватиме не лише в античних філософів, ба навіть в Ґьоте, Ніцше та Вітґенштайна. Тай сам процес написання згаданої на самому початку книги про Плотина нагадував місяць (саме стільки тривала праця над книгою) ігнатіанських «духовних вправ», що супроводжуватиметься болісним досвідом повернення до буденного життя: вирушивши в крамницю по хліб, Адо відчув, що впродовж місяця жив у цілком іншому світі, який не мав нічого спільного із світом життєрадісних людей на паризьких вулицях. Таке можливо досвідчити лише тоді, коли не теоретично, а на рівні практичному, саме як «духовну вправу» потрактувати  слова із Плотинових «Еннеад»: «Необхідно припинити дивитись; необхідно, заплющивши очі, навчитись дивитись інакше та розбудити здатність, яку посідають всі, але обмаль тих, хто її застосовує».

Зрозуміло, що з таким світоглядом філософу було неймовірно важко у французькому академічному середовищі. Останнє зустріло його холодно, навіть вороже, як колишнього представника клерикальних кіл. Відповідно до своєї церковної освіти Адо міг претендувати лише на маргінальне і непрестижне в просторі французької гуманітаристики місце дослідника латинської патристики. Дуже швидко філософ переконався, що для успіху в академічному середовищі визначальними є не природні здібності та харизма науковця, а радше спритність у нав’язуванні себе авторитетному керівникові, вміння запропонувати модну тему дослідження та здатність плекати добрі стосунків з впливовими колегами, особливо видавцями. Тому він не переставатиме критикувати університетську систему освіти, – байдуже, католицьку чи цивільну - закликаючи визнати радикальну опозицію «між античною філософською школою, яка звертається до кожного індивіда з метою повністю змінити всю його особистість, та університетом, місія якого полягає у видачі дипломів». А найпотворнішим в системі сучасної освіти, на думку Адо, є те, що «університетська інституція сприяє перетворенню викладача філософії на функціонера, робота якого полягає, головним чином, у формуванні інших функціонерів; більше не йдеться, як за доби античності, про те, щоб сформувати людину, йдеться про те, щоб сформувати службовця або викладача, тобто спеціаліста, теоретика, носія певного знання» (див.: «Що таке антична філософія?»).  

Всупереч академічному формалізму та поверховості, доля наче сама дбала про те, аби П’єр Адо став ще послідовнішим при власній концепції «духовних вправ». У 1964 він знайомиться з Ільзетраут Мартен, німецьким класичним філологом і філософом, яка досліджувала проблему духовного наставництва в греко-римській традиції. Згодом вона стане не лише його однодумцем, але й дружиною, співробітником та співавтором чергових досліджень. Натомість, Мішель Фуко після прочитання статті, присвяченій «духовним вправам», висунув кандидатуру Адо на посаду професора в Колеж де Франс. Останнє вважається у Франції вершиною академічної кар’єри науковця.

Підсумовуючи «містичний казус» П’єра Адо, зазначу, що висунуті ним два засадничі  аргументи, які спонукали його залишити священиче служіння, в українських обставинах війни звучать ще гостріше. Духовне життя церковних спільнот в Україні не йде далі від розмов про пам'ять щодо багатства духовної традиції, на рівні ж практичному це майже непомітно. Без спільнот, які практикуватимуть автентичне духовне життя (а не лише вестимуть розмови про красу східної традиції), не може бути мови про автентичне соціальне служіння потребуючим. На цей момент спостерігається відхід духовних, харизматичних особистостей від життя церковного, тобто тих, хто дотепер безкорисливо вкладав свої духовні дари й час в життя Церкви. Щоправда їхній відхід не надто помітний у порівнянні з відсутністю церковного добродія (чи добродійки), що одразу відображається на показниках церковної каси. Однак, все те що написав відомий російський філолог-бібліст Андрій Десницький про ситуацію в РПЦ (див.  статтю «Побег из церкви» на сайті Газета.RU), майже в усьому перегукується з українськими реаліями. Особисто не вірю, що на рівні церковного життя в Україні найближчим часом відбудуться зміниться. Воно й надалі стабільно розвиватиметься в напрямку неминучої кризи.  На жаль, природа церковної ієрархії (особливо Східних Церков) є така, що вона реагує на кризу лише тоді, коли вона глибоко вражає суспільні верстви. У зв’язку з тим слід пригадати про первісне значення терміну «християнська філософія», що стосувався передовсім практичного життя тих, хто відходив у пустиню. Останнє не завжди було викликане банальною втечею від спокус, а часто натхнене протестними настроями започаткувати нову історію духовне життя на чистому аркуші пустині. Проблема «резиґнації» й «дезерції» найближчим часом буде ключовою у започаткуванні українських практик «християнської філософії», а містичний казус П’єра Адо в цій історії – знак часу.