Євангелист Марко, на відміну від решти синоптиків, розпочинає свою оповідь про Ісуса Христа, Сина Божого із простору пустині. Саме там звучить глос вопіющого: «Готуйте Господеві дорогу, вирівняйте стежки його». Не встигли ми перевести дух від почутого, як Марко в десяти рядках переповів не лише все про ідентичність Сина Божого та його місію «христити Духом Святим і вогнем», але й переказав деталі побуту Йоана Хрестителя в пустині: дикий мед, сарана, верблюжий волос, шкіряний пояс… Щойно ми оговтались, як вже й сам Ісус Христос опиняється на сорок днів в пустині. Важливо, що з  першого по тринадцятий рядок Марко чотири рази вживає слово «пустиня». 

Очевидно йдеться про дуже важливий простір, який ніколи не переставав вабити шукачів духовних пригод, починаючи від преподобного Антонія Великого аж до найвидатнішого самітника ХХ століття блаж. Шарля де Фуко. Чим же так вабив простір, в якому завжди бракувало найважливішого елементу життя людини – води, не кажучи вже про неймовірні перепади температури, коли на зміну нестерпній спеці дня приходить морозяна ніч.

Найпоширеніша думка про пустиню як місце втечі від спокус звучить банально. Позаяк у свідомості кочових народів пустиня завше була обиталищем демонів, оселя злого духа Азазеля й біса полуденного із 90-го псалма. В пустині не можна довіряти очам, прецінь зір може потрапити в тенета міражу – оптичної злуди, «фата морґани», яка висмоктує всі сили й нівелює душевну рівновагу. Останнє стосується і людської уяви, що на рівні внутрішньої імаґінації убогий пейзаж пустині спонтанно компенсує високоякісними, колористичними сюжетами HD якості. Швидше всього звідси походить радикальний монотеїзм зароджених в пустині релігій із нетерпимістю до видимих зображень Бога та повної недовіри до людської уяви.

Натомість в пустині в пригоді стане гострий слух, який напружено працює в номада навіть під час сну: слід пильно вслухатися у звуки піску й шепіт вітру, який може сигналізувати про наближення скорпіона, гримучої змії, полчищ сарани, чи пак смертельної піщаної бурі. Лише такий, витончений екстремальними умовами, гострий слух здатний зафіксувати легкий вітерець Божої присутності, як це було в випадку пророка Іллі. Звідси павлівське переконання «віра від слухання», як свідчення того, що вухо – це найважливіший орган релігійного життя християнина. Саме тут слід шукати головну причину благородної втечі численних самітників в пустиню. Не виключено, що і в нашу гіпертвофовану візуальними технологіями епоху «чуми фантазій» (так називається книга сучасного філософа Славоя Жижека) виникне потреба шляхетної резиґнації від HD міражів домашніх кінотеатрів, оптичної злуди айфонів та вбивчої глухоти «білого шуму» урбаного середовища.