Блог Олега Гірника_image

Блог Олега Гірника

Промовистий біль «Мовчання»

28.04.2017, 12:18
Про створений за однойменним романом японського письменника Сюсако Ендо новий фільм режисера Мартина Скорсезе, мабуть, вже сказано й написано достатньо. Наступні рядки лише спонтанна реакція без критичного аналізу творчого задуму режисера та японського письменника.

Людський біль та символіка відречення – ключові у фільмі "Мовчання". Біль та страждання – це одна із центральних антропологічних тем, як в християнстві, так і в буддизмі. Можливо в буддизмі навіть більшою мірою, бо досвід болю, який переживає людина хворіючи, старіючи, помираючи та досвідчуючи соціальну несправедливість – став доленосним в оповіді про принца Сіддгартху Ґотаму, що згодом Будда, себто «той, хто пробудився». Як вгамувати, ба навіть цілковито елімінувати біль, спричинений людськими стражданнями – це головна проблема, вирішення якої на свій спосіб пропонує буддизм.

Власне, про сам  буддизм у фільмі мало, адже головною в фільмі є оповідь про християнських місіонерів-єзуїтів та життя християнського підпілля Японії в умовах жорстокого переслідування японськими інквізиторами. Проте буддійське ставлення до болю слід повсякчас мати на увазі, воно присутнє за лаштунками фільму. Звідси розгортається головна сюжетна лінія – проблема відречення від віри, яка подана крізь призму символічного обряду: апостат повинен наступити на зображення Ісуса Христа або Богородиці. Того, хто відмовлявся в такий спосіб зректись Христа, чекало повільне вмирання під тортурами. На Далекому Сході вміли трансформувати у витончене мистецтво й вишуканий церемоніал тривалістю у вічність не лише рутинне споживання чаю, але й процес завдавання нестерпного болю. Тут перший конфлікт з нав’язаним тією ж кіноіндустрією, популярністю Далай-Лами й вчителями дзену різних мастей ідеалізованим уявленням про буддизм як миролюбну, по вінця сповнену гуманізмом й толерантністю релігію, де монахи навіть воду переціджують крізь спеціальне сито, щоб небавом не завдати болю найменшій живій істоті.

Буддистські інквізитори розуміють, що японські християни, які пройшли обряд відречення, лише ззовні демонструють лояльність до буддизму, ховаючи все глибше й глибше християнські переконання. Тому для інквізиторів принципово щоб останній «падре» (священик-єзуїт) привселюдно зрікся Христа. І не просто зрікся, але підійшов до цього свідомо. Для цього йому влаштовують зустріч із колишнім місіонером-єзуїтом, який, не витримавши тортур, прийняв буддизм. Останній намагається провести свого впертого колегу «по стежці милосердя», себто переконати зректися Христа з почуття любові й милосердя до людей, які від християнства нічого не отримали, окрім страждання. «Чи є у тебе право змушувати їх страждати?», запитує свого колегу священик-апостат, закликаючи: «Ти і я маємо показати найважчий з усіх пряв любові. Будь Христос – відречись задля їхнього добра. Покажи Богові, що ти їх любиш, спаси тих, кого він любить. Є дещо важливе, ніж судження церкви». Діалог двох священиків є вирішальним у фільмі, а всі попередні події лише вступ до головної. За мить до апостазії «падре», дивлячись на лик Христа, нарешті чує голос того, хто перед тим на всі молитовні благання відповідав мовчанням: «Підійди! Все гаразд. Наступи на мене. Я розумію твій біль. Я народився в цьому світі, щоб розділити з людьми їхній біль. Я ніс цей хрест за твій біль. Твоє життя тепер зі мною. Наступи!». «Падре» наступає на лик Христа, а за кадром чути голос півня, пов’язуючи подію із добре відомим євангельським сюжетом. А новий відступник починає вірно служити Японії, перевершивши свого колегу у ревності виявляння прихованих християнських символів у товарах, які привозили голландські торговці.

Отже фільм є вдалою преамбулою до цілої низки питань. Чи справедливо вважати відступником від віри когось, хто робить це з метою порятунку навіть не свого життя, а   життя інших людей? Чи можна вважати апостатом того, хто лише зовні, на рівні ритуалу, під примусом демонструє відречення, але «за внутрішньою людиною» продовжує сповідувати свої релігійні переконання?

Облишмо Далекий схід XVII століття, адже сьогодні щоденно в ідентичній ситуації опиняються тисячі, десятки тисяч християн на Сході Близькому. Але, мабуть, не всі можуть стати такими свідками, винятковий авторитет яких визнавав Паскаль: дати собі перерізати горло, як це нещодавно сталося із коптськими мучениками. Також можемо пригадати недавню історію України, коли навіть представники партійної еліти таємно хрестили своїх дітей, не кажучи вже про пересічних громадян, життя яких на рівні побутовому складалося з двох різних світів: внутрішньої віри та зовнішньої демонстрації згоди з ідеями наукового атеїзму та діалектичного матеріалізму.

Зокрема, в історії Греко-Католицької Церкви відомий прецедент «зрадника», «відступника», «апостата» о. Гавриїла Костельника, котрий очолив ініціативну групу львівського псевдособору 1946. Кажуть, що і йому не були чужі мотиви на кшталт «стежки милосердя» наверненого в буддизм місіонера-єзуїта із фільму «Мовчання», а саме: взяти на себе ярмо зради, щоб багатьом врятувати життя, яке «важливіше, ніж судження церкви». Але у випадку Костельника й тих, що долучились до «ініціативної групи» не йшлося про відречення від Христа, а про перехід в підпорядкування до іншої церковної структури, яка, щоправда, тоді вважалася «відступницькою», «схизматичною», такою що перебуває під безпосереднім контролем атеїстичної держави й самого Сталіна. Але тепер ситуація змінилась, сам папа шукає нагоди для зустрічі з впливовим очільником тієї церкви, яка сьогодні не менше, ніж тоді в 1946 (а може навіть і більше), знаходиться під контролем держави з готовністю виконати роль інквізиції. Тепер в конфесійних питаннях більше не схильні до радикальних висловлювань, на кшталт «за межами Католицької Церкви немає спасіння», а окремі священики (не кажучи про вірян) встигають за життя неодноразово, як дама рукавички, змінити церковне підпорядкування, в більшості випадків не з причини віри, а з чисто меркантильних, споживацьких мотивів. І це більше не вважається зрадою, апостазією, бо Христа вони не зраджували, позаяк на рівні пересічного вірянина процвітає «побутовий екуменізм»: байдуже до якої церкви ходити, адже Бог в усіх той самий. Але Костельник мусить залишитися зрадником, щоб доцільність жертви численних мучеників, які відмовилися «підписати схизму», ніколи не була піддана сумніву.

У фільмі «Мовчання» помітна певна динаміка: з наростанням тиску японської інквізиції, що змушує відкидати один за одним зовнішні вияви віри, остання все глибше занурюється у потаємні закутки невидимого життя «за внутрішньою людиною». Попри задоволення інквізиції, мовляв, «японське болото перемогло» бо «зігнили коріння», які пустило християнство завдяки подвигу св. Франциска Ксаверія, японців продовжує щось непокоїти. Фраза «зігнили коріння» звучить не випадково, бо християнин одразу пригадає слова Христа про зерно, яке, якщо не впаде в землю і не загине (точніше – зігниє), не дасть плоду. Вже наприкінці фільму бачимо, що побоювання японців не були безпідставними, бо до «падре-апостата» приходить японський селянин, що свого часу також зрікся Христа, благаючи про сповідь. «Господи, я боровся з твоїм мовчанням… Але в мовчанні я почув твій голос», молиться під час сповіді «падре-апостат». У відповідь чує: «Я ніколи не мовчав, але страждав разом з тобою». Під час чергового ритуалу відречення, до якого японська інквізиція щорічно змушувала не лише колишнього «падре», але весь його дім, в слуги виявляють амулет із захованою всередині іконою. Після цього випадку «останній падре» вже жодним найменшим жестом не згадує про Христа. Він навіть не молиться перед смертю, і видається був цілковито втрачений для Бога, позаяк його тіло спалюють на вогнищі за буддистським ритуалом. «Але чи справді це так, може відповісти лише Бог», загадково звучать за кадром останні слова фільму.

Під враженням фільму на думку приходить постать найвидатнішого християнського самітника ХХ століття Шарля де Фуко. Його проповідь між мусульманськими номадами полягала саме у мовчазному свідченні християнського життя в неможливих для європейця умовах пустелі Сахари. З місцевого населення він охристив лише двох, вважаючи: перш, ніж проповідувати Євангеліє, місіонери мають підготувати ґрунт, а лише потім сіяти зерно віри, яке принесе свій плід лише тоді, коли за словами Євангелія загине, дослівно – зігниє…

Ми дуже мало знаємо про християнство в країнах Далекого Сходу. Але все частіше натрапляємо на інформацію про його стрімкий розвито у Китаї, особливо в Південній Кореї. Фільм «Мовчання», що розповідає про драматичні початки християнства в Японії, до певної міри є знаком часу, що центр християнського життя може невдовзі переміститись із дехристиянізованої Західної Європи та сфольклоризованої України на терени Далекого Сходу. Шляхи Господні незбагненні.    

Останні новини