Про екзархів, Синод РПЦ та «всеправославний розкол»

10 вересня 2018, 14:21 | Блоги | Блог Дмитра Горєвого | 1 |   | Код для блогу |  | 

Події останніх декількох днів демонструють стрімкий розвиток автокефального процесу. Почнемо по порядку. Вселенський патріархат призначив в Україну двох своїх екзархів – світською мовою Послів. Це не означає, що Вселенський патріарх створює в Україні свою структуру (екзархат), ні, це фактично означає створення подвір’я (посольства) Константинопольського патріархату в Україні. Важливе уточнення в офіційному повідомленні Фанару – «в рамках підготовки надання автокефалії». Проте деяким експертам і цього недостатньо, вони із завидною завзятістю продовжують стверджувати, що автокефалію не дадуть, а тут буде всього лише митрополія Константинополя.

Мені це нагадує ситуацію річної давнини. Навіть після затвердження Ради міністрів ЄС рішення про безвізовий режим з Україною знайшлося чимало обдарованих особистостей, які на стверджували, що це ще нічого не означає і безвізу не буде. Більш того, після того як безвіз вступив в силу деякі продовжували говорити, що все одно це не те, мовляв потрібно мати бронювання і показувати гроші. Так буде і цього разу – ті, кому автокефалія неприємна (з різних причин від особистих антипатій до фінансово обґрунтованих) будуть намагатися переконати всіх нас, що Томосу не буде. А коли його вже привезуть до Києва, вони будуть говорити, що він, мовляв, не такий. Не та автокефалія, погана, треба було іншу. З такими людьми навіть не потрібно сперечатися – їх все одно не переконаєш, а лише даремно час витратиш. Але це був ліричний відступ, повернемося до теми.

Для чого патріарху Варфоломію потрібні екзархи і чому ними стали два етнічних українця, які опікуються нашу діаспору в США і Канаді. Для того, щоб сприяти об’єднанню. Як відомо український єпископат різних юрисдикцій настільки любить і поважає один одного, що ні як не може домовитися (принаймні, раніше так було). Для того, що б в цього разу, коли ми як ніколи близькі до автокефалії, процес не зірвався через особисті амбіції, недоговороздатність або безкомпромісність окремих бішопів. Екзархи будуть керувати процесом переговорів, і виступати в якості модераторів. Це найбільш оптимальний варіант, оскільки: а) самі українські архієреї можуть і не домовитися (як через особистісне неприйняття один одного, так через зовнішне втручання незацікавлених в автокефалії осіб); б) державна влада може виступати посередником у переговорах, в цьому нічого ганебного немає, але все ж краще якщо це станеться силами самої ж церкви, принаймні державі краще, її не звинувачуватимуть у втручанні в церковні справи (під звинуваченнями я маю на увазі не істерики проросійських сил в Україні, а звіти серйозних міжнародних організацій).

Коли стало зрозуміло, навіщо потрібні екзархи перейдемо до заяви Синоду РПЦ. По-перше, є всі підстави вважати, що ніякий Синод ніде не збирався. Скликання Синоду заздалегідь не анонсували, зібрати його членів в екстреному порядку менше, ніж за добу практично нереально. Більш того ніяких фотографій, як це зазвичай буває, з засідань не опубліковано. Мабуть документ був просто написаний і опублікований на сайті патріархії, без будь-яких синодальних дискусій. Адже навіть списку членів Синоду, які нібито повинні були затвердити текст заяви, не наводиться, що порушує звичайну практику публікації синодальних рішень. Могли, звичайно, в телефонному режимі поставити перед фактом кожного члена Синоду про такий текст (все одно завжди голосують, як скаже патріарх), а могли і не поставити до відома. Це не настільки важливо.

Стиль документу. Джерела Церквача стверджують, що документ писав сам патріарх Кирило, але я в цьому сумніваюся. Аж надто заява є прямолінійною і зовсім недипломатичною. Ну і впадає в очі відсутність церковної лексики і посилань на Євангеліє, що часто можна зустріти в епістолярному жанрі церкви. Тут такого немає. Сухий текст, без яскравих метафор і алегорій, з посиланнями на правила. Видно, що текст писала світська людина, нехай і знайома з церковною політикою.

Деякі користувачі соцмереж угледіли в тексті стиль, характерний МЗС РФ і її одіозному спікеру Марії Захарової. Не візьмуся стверджувати напевно, але те, що автору ближче політика, ніж церковне життя видно неозброєним оком.

Варто зупинитися окремо на посилах заяви. Теза про втручання в справи і на територію іншої Помісної Церкви смішні, оскільки Константинопольські патріархи неодноразово заявляли, що визнають за Москвою канонічну територію виключно на момент її створення патріархату (1589), тобто коли Київська митрополія ще була в складі Константинополя. Це означає, що призначення в Україну екзархів Вселенського патріархату не є втручанням у справи іншої церкви.

Більш того, Київські митрополити довгий час самі носили титул екзархів Вселенського патріархату. Останнім таким екзархом був митр. Антоній (Храповицький). Він був монархістом і не особливо співчував українській національній ідеї, але в тактичних цілях для утримання пастви змушений був просити собі такий титул. Це добре демонструє практику подвійних стандартів РПЦ – коли нам вигідно ми згадуємо про підпорядкування Київської митрополії Константинопольського патріархату, а коли невигідно – вдаємо  що цього ніколи не було.

Стверджуючи, що Вселенський патріархат ніколи не володів винятковими владними повноваженнями, Москва сама заганяє себе в канонічний тупик, бо прямо заперечує 28 правило IV Вселенського Собору. Для церкви, яка хизується канонічністю, це особливо забавно.

Ну і наостанок. У заяві йдеться про заходи у відповідь і про загрозу єдності світового Православ’я. Така постановка питання в основі своїй не вірна. Адже в дійсності це саме Москва загрожує Константинополю розривом відносин. Ніяка інша церква подібного не заявляла. Максимум на що здатні церкви промосковської орієнтації (Сербська, Антіохійська і частково Грузинська) – це на словесну підтримку Росії. На розрив відносин з Фанаром вони не підуть з різних причин. Детально про це можна прочитати в матеріалах Тетяни Деркач на Лівому березі.

Що ж у підсумку залишається? Москва, яка погрожує розколом світового Православ’я? На кого: себе і всіх інших? Це смішно. Це не розкол, а відділення РПЦ від цивілізованого православ’я. Якщо взявша курс на консерватизм та ізоляціонізм Московська патріархія зробить такий крок – це буде непогано. Легше буде вирішити той комплекс проблем в православ’ї, який назбирався з часів останнього Вселенського Собору.

Ну і не переживайте. Призначення екзархів і істерична реакція на це РПЦ свідчить про те, що все буде Томос.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
1коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • velovs@ukr.net | 12 вересня 2018, 09:46
    Коментувати коментар

    Якщо отримання від Царгороду цього Томосу направду сприятиме відновленню й утвердженню єдності православ'я та, загалом, згуртуванню і консолідації всіх християн в Україні, всього її громадянського суспільства, то це - безумовно, важливий крок у ПРАВИЛЬНОМУ напрямі. --------------- Одначе якщо ж певні ПОЛІТИЧНІ і ЦЕРКОВНІ чинники в Україні - гучно й піар-популістично - використовуватимуть цю обставину і, зокрема, задля того, аби штучно ПОЛІТИЗУВАТИ релігію і віру, створювати й нав'язувати вітчизняному соціуму "ДЕРЖАВНУ" Церкву та ідеологічно "САКРАЛІЗУВАТИ" націю, то це - явно й зрозуміло, ПОМИЛКОВИЙ, ХИБНИЙ шлях в нікуди. --------------- Крім того, наразі ясно видно й однозначно, що ситуація навколо отримання цього Томосу розглядається нинішнім вищим держкерівництвом на Банковій та його оточенням і креатурою - в столиці і на місцево-регіональному рівні як своєрідний піар-популістичний "якір". Тобто саме такий, що, мовляв, має і мусить допомогти їм - на наступних президентських і парламентських виборах - втримати на плаву теперішнє - владно-бізнесове й політичне домінування й панування їх олігархічно-корумпованого режиму в Україні.

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти