26 червня в редакції «Галицької Зорі» відбувся під патронатом народного депутата України від Дрогобиччини Романа Ілика аналітичний «круглий стіл», організований НІЦ ім.Д.Донцова і дрогобицькою філією УБНТ, на тему «Церкви в умовах революції». Участь в акції взяли протоєрей Іван Гаваньо та політолог Олег Баган.

Окреслюючи ситуацію з Церквами в Україні загально, О.Баган відзначив наступне. Зимова революція кардинально струснула не тільки суспільством, а й Церквами, які пережили за ці місяці суттєву еволюцію. Вельми позитивно, що Церкви брали активну участь у революційних подіях і через безпосередні організації майданів по країні, і як активні примирювачі ворогуючих сторін, і шляхом духовного та інтелектуального впливів та реагувань на бурхливі політичні події. Так вияскравилася громадянська позиція Церков, особливо УГКЦ та УПЦ КП. Цього дуже бракувало Україні, оскільки у нас Церкви за старою російською традицією сформувалися в основному як «медіуми», як герметичні структури сакрального впливу на суспільство, без глибшого закорінення в його буття. Наприклад, на Заході, попри всі нівелюючі впливи тамтешнього атеїзму і секуляризму, Церкви зберегли значною мірою свою властивість бути соціально відповідальними.

Отже, революція дала гігантський поштовх до зближення Церков і суспільства, результати якого ми зрозуміємо тільки згодом. Дещо осторонь виявилася УПЦ МП і це закономірно, адже ця Церква приховано і не дуже вважає своєю основною місією нести «світло зі Сходу», тобто поширювати у найрізноманітніших формах духовні, моральні, конфесійні, культурні і, як не дивно, політичні впливи Росії в Україні. А режим В.Януковича ідеально відповідав заповітам цієї Церкви, тож як вона могла чи радіти, чи тим більше сприяти відходові цього режиму. У цьому й далі лежить велика проблема цієї Церкви, яка є інородним тілом в Україні і лише інертність мислення і діяння українського соціуму не дозволяє це тіло виштовхнути із країни. Як підтвердили кадри про особистого духівника В.Януковича, які недавно показали на ТБ, цей політик цілковито формувався під впливом людини, яка не визнавала факту існування української нації, вірила в єдиний «руський народ» і була страшенно далекою від реалій держави, якою правив В.Янукович.

Об’єктивно перед усіма українськими Церквами стоять три великі виклики, від адекватної відповіді на які залежить успіх кожної з Церков. Перше – це навчитися взаємодіяти із суспільством на громадянському рівні, відповідати його уявленням про моральну, ідейну та духовну місію церковника, знайти відповідні форми впливу на суспільство і передусім через увиразнення ролі конкретного священика. Друге – підготувати належну кількість якісних богословів, які б могли на рівні сучасних ідей, теорій, культурних уявлень вести духовний діалог із суспільством. І третє – кожна Церква повинна розвивати свою інформаційну політику, яка мала б відповідати сучасним запитам суспільства, тобто вона мала б бути мобільною, вишукано-нестереотипною і водночас сповненою актуальними проблемами та ідеями, в яких би суспільство знаходило розумінні найскладніших своїх питань.

Протоєрей Іван Гаваньо виділив три глобальні проблеми, які виникли перед українською нацією після зимової революції: 1) це незавершена боротьба проти внутрішньої окупації; 2) це добре підготовлена зовнішня агресія з боку Росії, яка має стратегічно-деструктивні, розраховані на десятиліття завдання; 3) це інформаційна війна, метою якої є максимальна дезорієнтація української нації в її насущних завданнях.

На жаль, Російська Православна Церква продовжує бути включеною в імперський фронт боротьби з Україною. Так, на саму Пасху Патріарх Кирил назвав УГКЦ «русофобською Церквою», а його помічник невдовзі визначив УГКЦ «ворогом Росії» і «проектом Ватикану» і висловився за те, аби «приборкати цей проект». Водночас РПЦ уперто бачить у подіях в Україні тільки «громадянський конфлікт» і ніяк не бачить зовнішнього збройного втручання, вона послідовно претендує на пріоритетність в релігійному житті України, навіть зневажливо дивиться на позицію українських Церков.

Богослов погодився із О.Баганом, що революція змусила УПЦ МП до виявів патріотизму, принаймні на зовнішньому рівні. Однак ця Церква залишається «Церквою для українців» і зовсім не прагне стати «національною Церквою». У ній і далі продовжується риторика про «єдинокровний український народ» (і навпаки: про «російський єдинокровний народ»), про «територію історичної Руси» (тобто об’єднання всіх на цій основі), про спільне завдання «зберегти духовно-культурне надбання» (питається: чиє?).

На внутрішньому українському фронті ситуація теж не дуже оптимістична: Церкви в діалозі із громадянством висувають недостатньо глибокі аргументи на кшталт «боротися за справедливість», «відповісти агресорові», навіть транслюються виправдання (за що?) перед росіянами. Натомість бракує усвідомлення Національної Ідеї, розуміння українських національних інтересів з позиції понадчасових вимірів.

Навіть сама назва «Революція гідності» є неглибокою: чому лише гідності? Це красиво звучить, але це вузько. Адже взимку нація боролася за національну свободу, національне самоутвердження передусім. Голос Церков має чіткіше аналізувати політичні події з позицій богослов’я.

Попри все, в самому середовищі УПЦ МП відбувається зростання ідеї автокефалії, щораз більше визрівають настрої національної самобутності Церкви, свідомість державництва.

З боку УГКЦ, яка була, мабуть, найактивнішою із Церков під час революції, було багато новаторських і різноспрямованих дій і форм впливу на громадянство. Однак, при великому виплескові емоційних поривань і виступів, не було поглиблення ідеології проповіді. Відчувається ще страх перед словом і поняттям «націоналізм», яке послідовно намагаються підмінити поняттям «патріотизм». А це є помилкою.

Очевидно, що на теперішній позиції УГКЦ відбиваються два фатальні періоди і їх «набутки» з її історії: 1) тоталітарний, коли Церква була розтрощена і загнана в підпілля і, закономірно, втратила ідейну і кадрову якість, якість традицій виховання суспільства; 2) еміграційно-ліберальний, коли Церква опинилася в західному суспільстві дуже космополітичному, максимально секуляризованому і не мала, відповідно, настрою змагання, ідей та завдань конкретної боротьби за свою повноцінну національну місію. Еміграція з її догматизованим лібералізмом принесла багато фальшивих стереотипів і упереджень. Саме від лібералізму йде візія Церкви як такої собі «моралізаторської приклейки» до суспільства, замість того, аби бачити в ній духовну силу, яка спрямовує суспільство у його найвеличніших, найдраматичніших і найактуальніших устремліннях.

Цікаво, що в західному католицизмі нема аж такого пієтету до ідей лібералізму. Навпаки, Католицька Церква майже завжди прагнула бути духовною противагою до матеріалістичної за великим рахунком світоглядної платформи лібералів. Наприклад, в останній енцикліці Папи Франциска «Радість Євангелія» вперше чітко й концептуально використано слово «нація», загалом його постава щодо ліберальних стереотипів є дуже критичною.