На Аскольдовій Могилі, як і в багатьох інших Церквах, віряни бажали многая літа Блаженнішому Любомиру з нагоди його дня народження. Робили це піднесено, щиро і зворушливо.

Припускаю, що більшість парафіян віддають йому належне – свою повагу, не лише тому, що він колишній предстоятель Церкви. Видається, що справжня причина виявів глибокої поваги до Любомира  лежить у площині його визнання як духовного лідера нації, її морального авторитету.

Мені неодноразово доводилося спілкуватися на цю тему з нашими православними братами, і вони, як правило, погоджуються, що в особі Блаженнішого християни України мають непересічну особистість.

У чому феномен народного визнання і любові українців до Любомира?

Як це не печально і парадоксально звучить, але цей «феномен» став відчутним і більше зрозумілим на тлі драми, яку переживає інший духовний лідер – митрополит Володимир – глава Української Православної Церкви у єдності з Московським Патріархатом.

А його суть полягає у тому, що кардинал Гузар, зрезигнувавши із становища Глави Церкви, зумів своєю духовною і моральною поставою зробити цей факт суспільно значущим і однозначно позитивним.

Парадокс у тому, що вчинок Блаженнішого Любомира не те що не вписується в українські реалії, а є викликом цим реаліям, відтак усталеній практиці, неписаним законам, які у нас мають більше силу ніж «писані».

Саме тому для багатьох українців він став духовним і моральним авторитетом, думка якого має значно більший вплив на суспільство, ані ж циркуляри влади чи пропаганда політичних партій, не кажучи вже про тих, які сьогодні вважають себе «елітою нації».