Народ, влада, Церква

22 жовтня 2019, 12:34 | Блоги | Блог Віктора Котовського | 2 |   | Код для блогу |  | 

Події, що відбулися у Києві 14 жовтня, потребують глибокого аналізу й ґрунтовних далекоглядних висновків. Що ж сталося, окрім звичної вже для нас демонстрації? Давайте заглянемо в нашу Конституцію. «Стаття 5. Україна є республікою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування». Все ніби ясно. Народ висуває керівників і через них здійснює свою волю. Але чому ж тоді той народ у багатьох країнах, як і в нас, де конституціями даються такі ж гарантії, залишається безправним і не в змозі, якщо й захотів би, щось змінити на своїй батьківщині?

За останні десятиріччя ми домоглися нарешті можливості хоч якось та впливати на формування отих самих «органів», але чомусь не бачимо, щоб вони невтомно працювали для блага народу. Чому не спрацьовує ота прекрасна стаття Основного закону?

Якщо придивимось уважно до згаданої статті, то побачимо, що вона складається з двох самостійних частин: «Народ здійснює владу безпосередньо (1) і через органи державної влади» (2). Надзвичайно важливе оце слово «безпосередньо». Безпосередньо І через органи державної влади. Бачимо дві окремі сили, й на першому місці стоїть «безпосередньо». Якщо цей порядок порушується, тобто «органи» виходять на перше місце, народ поступово втрачає будь-який вплив на тих, кого він обрав. Чиновництво дуже швидко гуртується, знаходить спільні інтереси, оволодіває потужною репресивною машиною і починає під вивіскою турботи про благо людей активно працювати на своє збагачення. І маємо, як мовиться, те, що маємо.

І так тривало до 14 жовтня. Цього чудового дня мирно, спокійно, без істерик і погроз, народ показав владі, хто є в домі господар, рішуче заявив про своє бажання, про свою цілковиту спроможність стати «єдиним джерелом влади» у країні.

У свідомості більшості громадян відбувся переворот, ще не до кінця усвідомлений, не оформлений організаційно, але відбувся. Ми йшли до цього десятиліття нашої відносної незалежності, а ще раніше – довгі тисячоліття нашого активного перебування на цій землі. Тут, на території від Сяну до Дону, споконвіку існували потужні державні утворення. Московські історики зі шкіри лізли, аби відмежувати нас від тих же скіфів, сарматів, антів. Мовляв, це були якісь іраномовні народи, а якщо іраномовні, то й по крові нічого спільного не мають зі слов’янством. Будують на цьому неправдиві теорії, ніби не помічаючи найбільш авторитетного літопису, де Нестор-літописець, висвітлюючи нашу дохристиянські давнину, називає величезну кількість слов’янських племен, що займали землі від Дону аж до Дунаю, а саме: поляни, древляни (волиняни), сівери (згадаймо Сіверський Донець), хорвати, уличі, тиверці та інші, і каже прямо: «Край той греки називають Велика Скуф». Греки називають! Власне, як і ми їх називаємо греками, хоч насправді вони елліни. Ось вам і іраномовні скіфи.

Як стверджують наші опоненти, було могутнє високорозвинене Трипілля, а потім кудись несподівано пощезло, на його місце з Азії на геть спорожнілі землі прийшли скіфи, якийсь час пожили і теж безслідно пропали, їх замінили невідомі нікому сармати, та й вони, здійнявши велику куряву на причорноморських степах, канули в лету.

А було все, дозволимо собі сказати, дещо інакше. На наших просторах люди з’явилися ще за часів Ноя, й ніколи ніхто безвісно не пропадав. Звичайно, точилися війни, приходили завойовники, відносно невелике військо чужинців поступово розчинялося в основній масі населення, привносячи якісь елементи своєї культури та звичаїв, але ніколи не винищувало сотні тисяч тубільців доноги. Та й навіщо, хто ж буде працювати? З’являлися нові правлячі династії, поступово змінювалася мова, культура, але основна маса населення, особливо жінки, залишалися при своїх оселях, пристосовувалися до нових умов існування, і давали життя новим поколінням все тих же полян чи уличів.

Ця протодержава за багато тисяч років пережила не один свій розквіт, не один занепад, та вистояла аж до татаро-монгольської навали. Але не це для нас наразі важливо. Важливо, що в цьому історичному котлі формувався менталітет нинішніх українців, його незламне прагнення мати власну державу, його природжена здатність до самоорганізації, волелюбність та демократизм.

Ось воно й виринуло і сформувалося нарешті в потужну акцію демонстрації народної сили і народної волі. Дивують наші демократичні ЗМІ. Сором’язливо так відмітили в каламутному потоці інших дріб’язкових новин: декілька тисяч націоналістів вийшли на вулиці, аби, за своєю звичкою, покричати «ганьба» та помахати прапорами. Сміх та й годі. Як очевидець, можу стверджувати: не тисячі, а багато десятків тисяч. Народ ішов і йшов нескінченним потужним потоком, заполоняючи вулиці і площі центру столиці. Були й націоналісти, звичайно, наше суспільство вже досить структуроване, отож, як у кожній демократичній країні, є в нас праві і є ліві, є націоналісти і є соціалісти, є патріоти і є путіністи, одним словом, все як у людей. Могутньою, впевненою ходою ступав народ…

І це лише перший порив, демонстрація можливостей. Перша заявка народу на безпосереднє управління державою. Далі до діла візьмуться незалежні, сильні громадські структури, вони вже є, але їх замало й вони не згуртовані та законодавчо не наділені певною владою. Ще виникнуть якісь форми народної організації поки що нам невідомі. Ну і Церква. Як надійний захисник суспільної моралі, головний миротворець. Саме Церква мала б на власному прикладі демонструвати непідкупність, справедливість, турботу про людей, мала б показати, що можна жити в добрі та злагоді, міцно тримаючись заповідей Божих. Власне, це і є її найголовніший обов’язок на землі, її відповідальність перед Богом і людьми.

З Церквою, схоже, буде найскладніше. Ось зібрався народ у центрі столиці, аби мирно та спокійно донести свою думку до влади, а влада не прийшла. Між іншим, свято традиційно мало б відбуватися під омофором небесних сил, та не з’явився на трибуні, аби благословити народ, жоден батюшка, жоден пастор. Певно, не запросили їх. То ж діє відомий принцип: ми відкриті, прийдіть, вклоніться, поцілуйте ручку, запросіть, а ми будемо думати, йти нам туди, чи не йти. І краще, звичайно, не йти, аби ненароком не заплямувати свою святість об якихось там радикалів.

Але ж радикали – не вороги, а Господь заповідав любити й благословляти навіть ворогів. І пішов народ без благословення. Мимо влади, мимо Церкви, то ж, напевно, й мимо Христа. Та живий наш Господь. Він не байдужий до наших проблем. Якби не Він, то при такому величезному скупченні людей не уникнути б нам сутичок, провокацій, а то й терактів.

Народ наш мужнішає, міцнішає, стає мудрішим. І немає жодного сумніву, що мирно дотисне він чинну владу, і один з найважливіших пунктів Конституції, підкріплений необхідними законами, стане практичною реальністю. Слава Господеві!

 

 

Система Orphus
Рейтинг
0
0
2коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • velovs@ukr.net | 22 жовтня 2019, 13:30
    Коментувати коментар

    В минулому Україна, на жаль, вже не раз зазнавала тяжких і прикрих поразок, трагедій і катастроф, коли - в перебігу деяких війн і народних повстань і, зокрема, у ХVII-XVIII і першій половині ХХ ст. - втягувалася в запекло-насильницькі і, по суті, безвідповідальні і деструктивні розборки, протистояння та конфлікти. Причому, здебільшого, "внутрішнього" характеру: супроти братів, сусідів і співвітчизників. У т. ч. на релігійному та етнічному, соціально-становому і суспільно-політичному ґрунті. ------------- Або, як свого часу - і саме з подібного приводу - слушно (й дуже образно) зауважував Левко Чикаленко, кожного разу в невинній крові численних жертв таких жорстоких зіткнень і безжальних погромницьких розправ геть захлиналася і потопала українська свобода!!! --------------- А тому, "Отче, прости їм, бо не відають, що чинять" (Лк.23:34). Це - по-перше. А, по-друге, напевно маємо уважно й ретельно вчитися на помилках і поразках нашого минулого і робити належні - правильні і далекоглядні висновки. В т. ч. гнати геть з наших душ і умів цей затято-ксенофобний і войовничо-заздрісний - братовбивчий і самогубний "дух Каїна"!!! Він же - "дух Тараса Бульби", що вбиває - не тільки і не лише - своїх братів і сусідів-земляків, а вже божевільно й безумно винищує навіть власних ДІТЕЙ!

    • velovs@ukr.net | 22 жовтня 2019, 13:38
      Коментувати коментар

      А також. З деякими - доволі цікавими й актуальними, в т. ч. біблійно-"пророчими", роздумами і спостереженнями щодо сучасної суспільно-політичної, а надто - духовно-ментальної, ситуації в Україні та її перспектив, "прив'язаних" до одного з християнських свят, можна, шановний брате у Христі, ознайомитися (та, відповідно, уважно поміркувати над ними), зокрема, отут: https://kyrios.org.ua/spirituality/svyato/8603-28-kvitnja-vhid-gospodnij-v-erusalim-svjatih-apostoliv-aristarha-puda-i-trofima.html

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти