Чорний квадрат

6 квітня 2019, 12:47 | Блоги | Блог Віктора Котовського | 1 |   | Код для блогу |  | 

 Загальноприйнятною ідеєю, що рухає вперед наше суспільство, є побудова демократичної держави. За неї народ заплатив величезну ціну.  Навіщо нам це? Чому ми так вперто не поступаємося на вмовляння та збройний тиск наших найближчих сусідів, адже й без демократії помітно краще за нас живуть ті ж росіяни та білоруси?

І тут варто звернутися до історії.  Характер нашого народу формувався протягом кількох тисячоліть. Мінялися назви держави, приходили завойовники, привносячи частку своїх звичаїв та традицій, але основна  маса населення краю лишалася на місці свого народження. В жилах нашого народу є й краплина крові трипільців, внесли свої лепти скіфи, сармати та інші. Наразі ми говоримо про демократію, що ж подарували нам пращури?

Скіфи. Ось що пишуть про них історики. Управління існувало у формі військової демократії. Найважливіші питання розглядалися на народних зборах воїнів. Значним впливом користувалися ради родових старійшин, і перш за все союзна рада. Влада «царів» передавалась у спадщину, але кандидатури «царя» та його спадкоємця затверджувалися народними зборами. Грецькі античні історики називали такий лад «варварською демократією» на відміну від «східних деспотій». Подібний устрій панував і у сарматів.

Анти. Прокопій Кесарійський так описує життя ранніх слов'ян: «Племена ці, склавинів і антів, не управляються однією людиною, але здавна живуть у народовладді, і тому в них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спільно...» Громадський лад антів — так само, як усіх слов'ян — греки називали демократією.

Час минав, все змінювалося, міцніла влада феодалів, але народна воля не перестала відігравати важливу роль. У Київській Русі народне зібрання отримало назву віча.  Віче було органом надзвичайним, вирішувало найважливіші питання міського і державного життя: війни і миру, закликання і вигнання князів. Письмові джерела, що дійшли до нас, наводять безліч прикладів, коли люди повністю змінювали керівну верхівку, якщо вона не відповідала вимогам народу.

Століття неволі наклали свій важкий відбиток на кращі риси характеру нашої людності, але знищити демократичність нашого менталітету їм не вдалося. Знову рясно розквітла вона у часи козаччини.

 Отримавши свободу, –  відносну, звичайно, але все ж , – думали, що легко увійдемо в коло європейських демократичних країн, але щось не виходить. Обираємо вже шостого президента, проте серед них не було жодного, хто повів би народ, як кажуть, до світлого майбутнього, ні одного, хто лишив би по собі добру пам’ять та вдячність людей. Звідси й велике розчарування та масова еміграція кращих умів. Проте є і важливий успіх: ми зрозуміли нарешті, що українська Америка з неба нам не впаде, на шару ніхто нам не дасть омріяний рай земний, і треба вперто й невтомно трудитися, не скиглячи долати численні перешкоди, перемагати ворогів. Даючи нам недолугих президентів, Бог, – і це точно, хоче, щоб доля країни не залежала ні від поганих, ні від хороших «царів», а від волі всього народу. Щоб нарешті здійснився на практиці важливий параграф Конституції, де написано: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ» і ми всі, а не лише еліта, глибоко усвідомили «нашу відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями».

Є безліч ознак, що неспростовно свідчать про те, що Україну веде Бог. Не даремно Він витяг нас із глибокого імперського болота, очевидно, що ми Йому потрібні. І тепер Він наполегливо навчає нас, як жити у нормальному людському суспільстві. 

Чому ж нам так важко? Із практики стосунків людини з Богом знаємо: Господь готовий дати кожному Своєму вірному дуже багато різних чудових речей, але Він ніколи не робитиме те, що належить і що може зробити сама людина. Він вчить людину бути наполегливою, терплячою, поміркованою, він тренує  кожного на предмет глибокого мислення та відповідальності за виконання прийнятих рішень. Такі ж умови Божої співпраці і з народом. А після навчання кожний учень мусить здати іспит.  Якщо здав успішно, то рух уперед триває.  Якщо ж провалився, то невдаху залишать у тому ж класі на другий рік.

Ось і тепер, здаємо черговий іспит. Витягли білет і сильно розгубилися: лише одне питання, але яке важке! Дуже схоже на те, що Бог наразі випробовує нас на мудрість. До якого з двох кандидатів  та мудрість мала б підвести нас? Щонайперше, треба було б відділити головне від другорядного.  Що ж головне у нинішній боротьбі? Захистити нашу свободу. Все інше – на другому плані. Так, між інших, вчинили галичани, три західні області, вчергове подаючи гідний приклад усій Україні. Порошенко п’ять років доводив нам, що здатен захистити. А Зеленський?  Чую від його симпатиків: ну, нам кажется, ми надєємся, ми вєрім і таке інше. Знаєте, люди б ніколи не прийняли Христа, якби Він не підкріпляв Своїх слів потужними практичними діями. Якщо переможе Порошенко, то ясно, що збережеться і олігархат, і корупція, й не буде великих зрушень у реформах,– так, але при наявності головного, все це можна  перетерпіти, перемолоти силою всього народу, – двадцять п’ять років терпіли. А там підростуть молоді талановиті, патріотичні політики, – вони вже на підході.  

Підводячи підсумки першого туру виборів, аналітики наводять наступні три причини такого вельми несподіваного результату.

1.Народ дурний. 2. Народ погано орієнтується в умовах демократичного життя. 3. Народ ще не готовий взяти на себе відповідальність за долю своєї держави так, як про це написано у Конституції. З тим, що народ дурний, погодитись ніяк не можу. Говорив з кількома «тридцятниками», це люди досить-таки розумні, але у відповідальний час мудрості їм явно забракло. Мудрість це ж не тільки розум, а й поміркованість, виваженість, неквапливість у прийнятті рішень, вона приходить з часом, з досвідом, у практичному навчанні на пробах і помилках. І Господь веде нас у цьому напрямку, по цій кам»янистій важкопрохідній дорозі.  Висновок про те, що народ не готовий взяти всю повноту влади на себе, теж повністю підтримати не можу, бо інакше Бог не ставив би нас перед таким складним завданням.

Як на мене, ще одна риса нашого національного характеру  сильно підвела нас. Це ота щирість, що нею частенько любимо хвалитися. Щирість то є відкритість серця і довірливість.  Українці патологічно довірливі. Що б їм не казали, вони приймають, що б не обіцяли, вони вірять. Щоб переконатися в цьому, варто хоча б побіжно пройтися по нашій історії. Скільки талановитих ватажків різних повстань загинули через те, що повірили ворогу, скільки перебіжчиків у ворожий табір маємо й сьогодні, – перебігли, бо спокусилися на щедрі обіцянки недругів.

Емоційність теж гарна риса, і вона вже почала давати свої чудові плоди в мистецтві та літературі, але коли заходиться про політику, свою чуттєвість варто було б пригальмувати. Коли ми станемо мудріші, то перестанемо голосувати по принципу хороший – поганий, подобається – не подобається, і не полінуємося хоча б дещо розібратися, хто є перед нами, не будемо відкривши рота слухати, як він там красиво говорить, а поцікавимось, на що він здатен на практиці, який він пройшов життєвий шлях. Можливо, це трохи нудно, і це зовсім не іржачка, що на 95-му, але що поробиш, ніяка партія, як раніше, за нас думати не буде. 

Якщо з Порошенком все ясно, то справжнє обличчя Зеленського ховається під різними театральними масками. Коли ж він постає перед нами у своєму натуральному вигляді, то неважко відчути і його промосковський душок, і не дуже замасковану зневагу до українців та України, і зовсім неприховану злостивість, що так і бризкає з нього, коли він говорить прямо й не по написаному.  За пару тижнів його веселі друзі намалюють йому яку завгодно програму, де буде все, що нам подобається, швиденько підберуть майбутніх міністрів, – хто з чиновників не захоче деякий час на шару попіаритися перед майбутніми парламентськими виборами! І ми знову повіримо.

Якщо вдатися до алегорій, то маємо перед собою дві картини. На одній – чорно-білий портрет, чітко прописаний як чорним так і білим. Друга – це невелике полотно на подобі знаменитого «Чорного квадрату» К. Малевича. Тут немає нічого, але кожний глядач може намалювати у своїй уяві все, що йому подобається. І прийти в захоплення. А потім піти й проголосувати за власні фантазії. 

Віктор Котовський

dobrezerno@i.ua

 

 

 

 

Система Orphus
Рейтинг
0
0
1коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • velovs@ukr.net | 6 квітня 2019, 19:47
    Коментувати коментар

    А отут "політичний портрет" кандидата в президенти Володимира Зеленського - з погляду пересічного електорату - адептів і симпатиків РПЦвУ: https://www.religion.in.ua/main/analitica/43086-chem-zelenskij-strashen-dlya-pravoslaviya.html

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти