Добродій українців. Кардинал Ахілле Сільвестріні (1923–2019)

9 вересня 2019, 14:26 | Блоги | Блог вл. Бориса Ґудзяка | 0 |   | Код для блогу |  | 

Наприкінці серпня Римська Церква на чолі з Папою Франциском молитовно попрощалася в Соборі святого Петра зі своїм вірним слугою, довголітнім працівником Курії, досвідченим папським дипломатом, архиєпископом і кардиналом Ахілле Сільвестріні, який упокоївся 29 серпня на 96-му році життя. Дякую Богові, що мав нагоду разом з Блаженнішим Святославом, 20 кардиналами, багатьма архиєпископами, єпископами, духовенством та вірними взяти участь у похоронних відправах.

Кардинал Сільвестріні закінчив свою довголітню ватиканську кар’єру на позиції префекта Конгрегації Східних Церков, тому за традицією нашої Церкви у дев’ятий день його успіння молимося за упокій його душі та пригадуємо, ким був кардинал Сільвестріні для нашої Церкви.

Сьогоднішній світ настільки швидкоплинний, а з огляду на інформаційний шум пам’ять людей стає все короткотерміновішою, тому потребуємо особливої дисципліни, щоб пам’ятати та пригадувати іншим. 

Кардинал Сільвестріні працював в Римській Курії на різних постах усе своє життя. Він був учнем кардинала Казаролі, і це його ставило у лінію ostpolitik, яка не завжди розуміла питання, важливі для нашої Церкви. Саме він 1971 року супроводжував кардинала Казаролі до Москви, коли той здійснював свою подорож до Радянського Союзу у справі підтримки Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

Кардинал Сільвестріні обіймав різні посади в Курії, зокрема протягом довгого часу де-факто був “міністром закордонних справ” Ватикану, відвідував різні країни, зокрема Південну Америку та країни Азії, і тоді переважно не займався Східними Церквами. Але в останнє десятиліття його служіння святий папа Іван Павло ІІ призначив його префектом Конгрегації Східних Церков. Конгрегації, яка допомогла нашій Церкві за 120 років зрости від 3 єпархій до 35 єпархій й екзархатів, від трьох єпископів — до Синоду з 50 єпископів, який зараз зустрічається тут, в Римі. Кардинал Сільвестріні очолював Конгрегацію трохи більше десяти років. Не будучи сам спеціалістом із християнського сходу, він умів підбирати співпрацівниками найкращих спеціалістів, консультуватися, творити команду і  коаліції навкруг продуманих, продискутованих стратегії.

Наша Церква йому вдячна за три великі речі, які сьогодні варто пригадати.

Кардинал Сільвестріні всеціло допомагав нашій Церкві у непростий час її виходу з підпілля і працював заради нормалізації структур в Україні та відновлення зв’язків між Церквою в Україні і на поселеннях. Налагодження системи катехизації, навчання семінаристів, зустрічей для ректорів семінарій, формація монашества, зустрічі єпископів Європи, зокрема східної — це ті його ініціативи, що допомогти нам стати на ноги після доби комунізму. Бачачи наслідки комунізму, він став промотором відродження Східних католицьких Церков у посткомуністичному просторі. Українці вже мали одну колегію в Римі. Кардинал Сільвестріні віддав для українських богословів, які здобували там свої наукові ступені, другу. Обидві колегії були на повному отриманні Конгрегації і кардинал Ахілле поширював стипендійну програму для українців і не українців. Варто зазначити, що за останніх 30 років Східна конгрегація надала близько двох тисяч річних стипендій українським студентам в Римі — університетське навчання, проживання і харчування. Покійний щиро подивляв мучеників і свідків віри. Хотів, щоб їх приклад і пам’ять зберігалися і ставали джерелом натхнення для наступних поколінь. З цією метою він відкрив архіви Східної конгрегації для істориків–дослідників. Для нього важливою була краса і естетика, уболівав він за нашу церковну архітектуру, іконографію, літургійне життя, церковний спів.

Відзначаючи цього року 30-ліття виходу з підпілля і пригадуючи усі труднощі та виклики, з якими довелося зустрітися, розуміємо наскільки цінною та вчасною була ця підтримка та цінуємо той факт, що вона продовжується. Його наступник кардинал Сандрі неодноразово відвідував Україну, і найважливіше — побував у сірій зоні на Донбасі, щоб на власні очі побачити і зрозуміти ситуацію російської агресії проти України та передати Святішому Отцеві та іншим членам Курії безпосередню інформацію.

Кардинал Сільвестріні відіграв значну опосередковану роль у тому, що ми змогли мати главою нашої Церкви Любомира (Гузара). Він брав участь у формулуванні аргументації, чому Ватикану слід визнати таємне єпископство о. Любомира [який був висвячений на єпископа 2 квітня 1977 в Римі патріархом Йосипом Сліпим таємно і без згоди Папи Римського, тому аж до 1996 не міг діяти як архиєрей], і зрештою чому б він міг бути належним Отцем і Главою нашої Церкви. Рішення визнати таємного епископа, очевидно, було за св. Папою Іваном Павлом ІІ. Остаточно, це Папа прийняв доленосне для нас рішення. Мабуть, ніхто сьогодні не сумінівається, що це було віяння Святого Духа, Божа воля. Ми, люди, лише інструменти. Або перепони, бо Господь настільки шанує нашу свобідну волю. Не маю можливості знати усі деталі, але по-людськи кажучи, невідомо чи Любомир Гузар став би главою нашої Церкви, якщо б не було тихої праці і кардинала Сільвестріні. Цей вклад може оцінити кожен українець, хто отримав і отримує надхнення від служіння і слова покійного патріарха Любомира.

Третій аспект вдячності має широке церковне і суспільне значення, але є також наскрізь особистий. Кардинал Сільвестріні розумів роль культури в житті людей, суспільства і Церкви. Він не закривався у вузьких церковних рамках, а мав широкі стосунки з політиками, митцями, інтелектуалами. Наприклад, з волі родини, він очолив похорон режисера Федеріко Фелліні.

І коли почала розвиватися Львівська Богословська Академія — а Господь випробовує такі проекти скепсисом тих, хто є близько — кардинал Сільвестріні і кардинал Піо Лаґґі з Конгрегації католицької освіти, допомогли нам акредитувати програму з богослов'я, яка тоді не мала в Україні державного визнання. Від першої розмови на тему ЛБА і майбутнього УКУ у Львові, весною 1995 року, він заохочував і конкретно допомагав, тоді коли декотрі українці на різних рівнях — поза Церквою і навіть в Церкві — не добачали ні необхідності, ні можливості втілення задуму митрополита Шептицького і патріарха Йосифа у Львові. Така дискретна, стратегічна і потужна підтримка і поради — неоціненні. Вони додавали певності молодій інституції та її недосвідченій, але завзятій команді.

Покійний використовував свій авторитет і знайомства і в Курії, і в академічних колах Риму. Особливо чітко він працював з Папським Східним Інститутом (ПСІ), його ректором о. Жильйом Пелландом і віце–ректором о. Робертом Тафтом, який упокоївся торік, щоб нейтралізувати українську опозицію в Римі щодо визнання ЛБА. В цьому йому допомагав сьогоднішний нунцій в Україні, архиєпископ Клаудіо Ґуджеротті, який тоді був підсекретарем в Східній конгрегації. Кардинал Лаґґі і його молодий помічник, майбутній єпископ Луґано, Валеріо Ладзарі, на підставі рекомендацій Східної конгрегації та ПСІ підготували належні документи міжнародної акредитації, які були вручені 28 листопада 1998 року, шість місяців перед першим випуском, на який приїхав о. Тафт. Завдяки кардиналові Сільвестріні і його співпрацівникам, вже перші випускники Академії змогли отримати ватиканський бакалаврат з богослов'я. Серед них були майбутні священики, науковці богослови, професори, декани, монахи і монахині, миряни. Варто наголосити, що серед них були перші українки, жінки, які за 1000 років українського християнства здобули дипломи богослов’я на своїй землі. Таким повірив кардинал Сільвестріні. Таким відкривав він двері у світ, у віддане служіння, у таїнства, у життя з Богом.

Цей крок змінив правила гри, завдяки ньому згодом, після десятиліття змагань зі своїми в Києві, в 2006 році, богослов'я в Україні визнали як наукову дисципліну. За видимим стоїть багато чого невидимого. Як у випадку з Блаженнішим Любомиром, так і тут, годі уявити прав, якими потішається сьогоднішнє українське богослов’я і взагалі сучасного УКУ, без благовоління і цілеспрямованого діяння Покійного. Не було б, мабуть, того університетського містечка, таких програм як журналістика,  комп’ютерні науки, “Етика, політика, економіка”, не було би такого голосу УКУ в освітньому просторі та ширшому суспільстві…

Це лише тих кілька прикладів, які пригадались мені. Але, мабуть, у румунів, словаків, християн Близького Сходу свої історії вдячності. Словами патріарха Любомира, він був «людиною», тонкої особистої культури, великодушним церковником, екуменістом. Крім куріальних обов’язків, він любив і систематично займався студентською молоддю, живучи зі студентами у римській колегії Вілла Назарет. Простягав руку православним та іншим конфесіям. Плекав науку і культуру та дивився на десятиліття вперед.

За усім цим великим, але не завжди помітним, стояв кардинал курії, якого кілька днів тому тихо, спокійно віддали землі. Обійшлося без гучних заголовків та поминань.

Залишається лише наша пам’ять перед Господом про нього і його благодійства для нас.

Не забуваймо тих, хто за нас віддає життя. Мученики це роблять кров'ю, а віддані праведники - усім своїм щоденним життям.

Со святими упокой!

Вічная пам’ять!

 

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти