Слово у Верховній Раді до 75–ліття розстрілів у Бабиному Ярі

29 вересня 2016, 18:15 | Блоги | Блог вл. Бориса Ґудзяка | 4 |   | Код для блогу |  | 

Високодостойний пане Голово!

Шановні пані та панове депутати!

 «Є речі, є трагедії, перед безмірністю яких будь-яке слово безсиле і про які більше скаже мовчання…». Так пів століття тому, в 1966 році, промовив на 25-х роковинах розстрілів у Бабиному Яру дисидент Іван Дзюба, один із найбільших інтелектуальних авторитетів України нашого часу. Як він зізнався пізніше, ця програмна промова, яка залишається актуальною і донині, була тоді експромтом, спонтанною відповіддю на біль, страх і розгубленість, яку Дзюба побачив в очах тих, що зібралися на цю річницю. Мабуть, для багатьох із них ще живими в пам’яті були образи війни, терору, Голодомору і страшної Катастрофи–Шоа, яка спіткала євреїв України. Можливо, вони на власні очі бачили, як 28–29 вересня 1941 року вели на розстріли більше 30 тисяч євреїв, їхніх сусідів, киян. Згодом Бабин Яр став місцем розправи над українськими патріотами, ромами та представниками інших національностей.

Образ чорної ненависті людини супроти людини, народу проти народу, коричневої чи червоної ідеологій, яка нівечить Богом дану гідність людини, повинен нас усіх стрепенути, зворушити, змусити вийти зі своїх звичних зашкарублих, інколи, на жаль, нікчемних, рамок… – також і в цій Раді.

Через 75 років вже майже немає тих, хто пам’ятає, але пам’ять живе.

І досі будь-яке слово безсиле…

Справді важко підібрати слова, коли читаєш список невинно убієнних.

Наприклад, родина з вулиці Софіївської…

Лагодський Герш Хаїмович 56 років
Лагодська Анна Лейбівна 56 років
Лагодський Зиновій Гершевич 31 рік
Лагодська-Брагінська Розалія Гершівна 29 років
Брагінська Беба Семенівна 6 років
Брагінський Едуард Семенович 5 років

Вік та імена вказують на родинні зв’язки. Це тільки одна родина з тих, чиї імена і дані – можливо, неточні й перекручені – дійшли до нас.

Тисячі ж назавжди залишилися безіменними, забутими…

Голокост – це трагедія, Катастрофа, Шоа в людській історії, і Україна стала (поряд із кількома іншими місцями) головною її ареною. Крім символу смерті в газовій камері – Аушвіцу, є символ жорстоких розстрілів – Бабин Яр.

Бабин Яр — це трагедія всього людства, бо в ньому була потоптана людська гідність і перекреслена найвища цінність людського життя. Мирослав Маринович назвав Бабин Яр місцем ще одного, грандіозного гріхопадіння людини. Через смерті невинних ще раз увиразнилося зло. Щоб ми його побачили, назвали його по імені… Щоб, зрештою, покаялись і почали обстоювати людське життя і людську гідність, завжди і в усьому.

Бабин Яр – це лише вершина айсбергу трагедій, що йшли одна за одною. Від 1932 до 1947 року населення України пережило приголомшливий перелік катастроф: Голодомор, Голокост, знищення військовополонених солдатів Радянської Армії, Волинську трагедію, депортацію кримських татар, операцію «Вісла» та всі інші звірства перед, під час і після Другої світової війни. Жодна інша земля не знала такого згущеного лукавства, такої інтенсивної ненависті. Недаремно історик Тімоті Снайдер назвав українські землі “кривавими”, найнебезпечнішими у цей час на планеті для людського життя. Зрештою, вони були  вони також згубними для людської душі.

Протягом років історія Бабиного Яру, як і історія Голодомору, замовчувалася, була стерта з історії. Жахливим символом цього віроломного камуфляжу і забуття стала Куренівська трагедія 1961 року. Намагання стерти пам’ять про Бабин Яр призвело до нових жертв.

Стирання пам’яті відбувалося всюди. Нацисти нищили євреїв фізично, а комуністи – пам'ять про них. Останнім це вдалося до тої міри, що багатьом сьогодні здається, що євреїв з їхньою багатою тисячолітньою духовністю, культурою і суспільним життям ніколи й не було в Україні. Що вони не були нашими земляками, що наші бабусі й дідусі у великих колонах, якими євреїв вели на розстріли, не впізнавали своїх сусідів і знайомих...

Бабин Яр – це наша історія, це історія всієї України, не лише єврейського народу, адже вони були киянами, львів’янами, одеситами, вінничанами… Майже в кожному місті та містечку України є свій «яр», рівчак, перед яким розстрілювали людей лише тому, що вони євреї. Адже жертвами Голокосту на українських землях стали близько мільйона євреїв. Українські євреї гинули передовсім не в далеких концтаборах, а під стінами своїх міст, близько своїх домівок.

Як і Іван Дзюба 50 років тому, ми мовчимо… і водночас не можемо мовчати. Ми повинні повернути імена жертвам і пам’ять їхнім нащадкам. Пам’ять усім нам. Пам’ятати разом. Бо іноді виглядає, що євреї пам’ятають про «свою» Катастрофу, а українці почали згадувати про «свій» Голодомор. Проте ми й далі забуваємо, що це наша спільна історія – наша Катастрофа, наш Голодомор, наша Волинь, наша «Вісла» і наша кримськотатарська депортація.

Ми не повинні закривати очі на ті випадки, коли українці були кривдниками. На жаль, таких історій було немало. Але й не можемо забувати про роль багатьох українських праведників, які, ризикуючи всім, рятували життя і гідність євреїв. Серед них – знаковий праведник митрополит Андрей Шептицький. Були також праведники на простому, побутовому рівні, зокрема обидві мої бабусі. Він і вони для нас — зразок і джерело надії. Те, що ми гордимося нашими праведниками, вказує на те, що їхня поведінка, постава, мужність повинні бути нашими.

Події ХХ століття – це травма нашого народу, яку ми мусимо і можемо подолати. Ми покликані жити,  виходити із синдрому травм і жертв, у який нас знову заганяє Путін, розв’язавши війну на сході та збочений популізм, який сьогодні гуляє по країнах і континентах. Нам слід вписати Бабин Яр у нашу історію і свідомість, в історію Східної Європи, в історію світу, щоб така трагедія більше не повторилася. Щоб ненависть не була рушієм політики, згубним стержнем лукавих, смертоносних ідеологій та пристрастей.

Які висновки для тих із нас, хто вважає себе християнином?

Висновки наші на основі Євангелія для когось є абсурдними, а для когось скандальними, бо «ми проповідуємо Христа розп'ятого». Це важливо усвідомити саме сьогодні, коли ми святкуємо праздник Воздвиження Чесного Хреста (27.09).

Проповідуємо, але чи Ним живемо? Історія, зокрема модерна, показує, не завжди.

Ми, християни, покликані дивитися правді у вічі, визнавати історичні факти, в тому числі свої провини, і вміти відкритися на біль іншого, не чекаючи на його ініціативу. Це непростий парадокс нашої віри і парадокс радикального прикладу нашого Спасителя, Який закликав своїх учнів любити ворогів і прощати тим, хто скривдив нас. Це не та стратегія, що гарантує миттєву перемогу. Але в цьому водночас і прекрасному, і порочному світі це – стратегія, що може вести до правди, примирення і взаємної любові.

Наші відзначення будуть марними, якщо не провадитимуть до правди, примирення і любові –правди про Бога, людину і світ. Примирення не зі злом, а у добрі, пошані та любові між братами і сестрами, які створені на образ і подобу Божу (Бут. 1:26). Ці змагання за правду, примирення і братню любов насичені антиноміями, суперечностями, які переносять нас із логіки «або – або» до логіки «і – і». Адже людські лукавство і гріх є чорною непроглядною таємницею, а Божа святість і наше спасіння в Бозі – невимовним Таїнством. Шукаймо цього Таїнства, хоч якими тепер є діла та успіхи ворога людського роду. У Бозі правда, примирення і любов перемагають у Царстві небеснім і навіть тут, на Землі.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
4коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • Josephus | 30 вересня 2016, 15:22
    Коментувати коментар

    От якби він ще і по іменах точно назвав таких кривдників і вбивців! На це сміливості вже не вистачило (бо у кожного свой "правда").

    • Леонтій | 30 вересня 2016, 18:30
      Коментувати коментар

      Чи не найбільший криваий ТЕРОРИСТ і ВБИВЦЯ сучасної доби - це ниніщній президент РФ Владімір ПУТІН. І це наразі, гадаю, значно більш важливо й актуально!

  • Леонтій | 30 вересня 2016, 12:36
    Коментувати коментар

    "Ми не повинні закривати очі на ті випадки, коли українці були кривдниками [і вбивцями]. На жаль, таких історій було немало." Зробити таке ПРЯМЕ й ЧЕСНЕ визнання, - а тим паче НИНІ, коли подібні речі й, зокрема, в посттоталітарній Україні явно не в "моді" і ніяк не популярні, - гадаю, може лише людина МУЖНЯ і СОВІСЛИВА! Власне, таким і є ПРАВДИВИЙ християнин - владика Борис Ґудзяк, котрий далі - у цьому ж контексті додає: "Ми, християни, покликані дивитися правді у вічі, визнавати історичні факти, в тому числі свої провини, і вміти відкритися на біль іншого, не чекаючи на його ініціативу. Це непростий парадокс нашої віри і парадокс радикального прикладу нашого Спасителя, Який закликав своїх учнів любити ворогів і прощати тим, хто скривдив нас. Це не та стратегія, що гарантує миттєву перемогу. Але в цьому водночас і прекрасному, і порочному світі це – стратегія, що може вести до правди, примирення і взаємної любові."

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти