Напевно всі, хто вболіває за українську Церкву, зраділи інформації про Томос в Україні. Щось врешті зрушило з місця. Дивна ситуація роздвоєння, чи може більш точно “розртоєння”, в українському православ'ї завершилася. А якщо навіть в світлі останніх “дивних” дій почесного Патріярха Філарета, не зовсім завершилася, принаймні, ми побачили якийсь початок, ключ для такого завершення. Згодом закінчаться також спекуляції стосовно канонічности. Дуже важко буде стверджувати, що Церква, визнана Константинопольським Патріярхом, є неканонічною. З іншого боку варто в цьому контексті задуматися трохи над самим поняттям канонічности. Чи отримання статусу канонічної структури справді розв'язує усі проблеми?

 Напевно всі, хто вболіває за українську Церкву, зраділи інформації про Томос в Україні. Щось врешті зрушило з місця. Дивна ситуація роздвоєння, чи може більш точно “розртоєння”, в українському православ'ї завершилася. А якщо навіть в світлі останніх “дивних” дій почесного Патріярха Філарета, не зовсім завершилася, принаймні, ми побачили якийсь початок, ключ для такого завершення.

Згодом закінчаться також спекуляції стосовно канонічности. Дуже важко буде стверджувати, що Церква, визнана Константинопольським Патріярхом, є неканонічною. З іншого боку варто в цьому контексті задуматися трохи над самим поняттям канонічности. Чи отримання статусу канонічної структури справді розв'язує усі проблеми?

Церква є установою, яка поєднує в собі дві дійсності: Божу і людську. І як людська, тобто земська структура, Церква мусить мати свої закони, кодекси, норми. Без цього буде хаос. Мусить мати свій порядок, єрархію, члени Церкви повинні знати свої права і повноваження. Впродовж своєї історії Церква зустрілася також з різними єресями, тобто ситуаціями, коли частина членів Церкви поширює теорії, які суперечать її доктрині. Виникла потреба розрізнити справжню Церкву від різних псевдоспільнот і сект. І так з'явилося поняття канонічности, тобто критеріїв, за якими можна визначити чи якась структура є Церквою, чи ні. Або, інакше кажучи — існують певні канони в Кодексі канонів Церкви, які нормують цю ситуацію і визначають, коли можна якусь спільноту чи групу віруючих вважати Церквою. Для УГКЦ неканонічною Церквою є наприклад парафія отця Василя Ковпака, оскільки не визнає над собою влади ані Глави УГКЦ, ані Папи Римського.

Такі нез'ясовані проблеми існували стосовно УАПЦ і УПЦ КП. З позиції інших Православних Церков, ці Церкви були неканонічними. Усе змінилося після отримання Томосу з боку Константинопольського Патріярха. Очевидно пройде ще час, коли усі інші це сприймуть. Московська Церква втрачає дуже велику частину “своєї” колишньої території і усілякими способами буде цьому протистояти. Але вона приречена на програш. З цієї простої причини, що її зусилля мають не так релігійні, духовні мотиви, як чисто політичні. А історія показує, що на політиці Церкву не збудувати. Всі Церкви вже на тому погоріли. Якщо мотивація не є духовною, то й результати будуть такі самі. Очевидно, Церкву на вдасться повністю ізолювати від держави і від політики. Хоча б тому, що члени Церкви є водночас жителями держави і, як такі, є задіяні в політику. Тут йдеться про пріоритети, про те, що Церква не може бути заложником держави і політики. Навпаки, вона має вимагати, щоб держава і політики дотримувалися основних цінностей, на яких побудований світ: гідности людини, справедливости, патріотизму, чесности, пошани для життя тощо. Церква має того вимагати від світу. Але має того вимагати також від себе. А може передусім від себе.

І саме в цьому моменті з'являється поняття трохи іншої “канонічности”. Коли повернемося до джерел, до слів Христа про остаточний суд, то там ані слова про канонічність Церкви, про “правильність”, про відповідність доктрині. Натомість є питання про те, чи ми нагодували голодного, напоїли спраглого, одягнули нагого... Є зовсім інші критерії Божої “канонічности”. Те, що тут, зараз, в цей час, на цьому місці, здається нам важливим, там може виявитися зовсім неважливим. І, навпаки, те, на що ми тут не звертали уваги, може виявитися дуже важливим у кінцевому підсумку нашого життя. В Царстві Божому не буде канонічних Церков. Будуть “канонічні” вчинки. І те, з чого ті вчинки випливають. Бо так насправді є лише один критерій, одна прикмета на якій уся канонічність побудована. Мало того, на цьому фундаменті побудоване усе християнство і навіть увесь створений Богом світ. До цього критерію можна віднести весь Божий закон, увесь Старий і Новий Завіт. Усе життя людини, усі її діла можна також звести до цього одного єдиного критерію. Цим критерієм є критерій любови.

Так насправді канонічним є лише те, що побудоване на любові. І канонічною є Церква побудована на любові. Я б не називав Церквою жодної структури, яка не стоїть на фундаменті любові. Чуємо іноді про різні псевдорелігійні групи, наприклад мусульманські, які нібито в ім'я Аллаха вбивають невинних людей. В тому числі жінок і дітей. Що це за бог, який каже вбивати інших? І що це за релігія? Тут більше диявольського ніж Божого. Бог може називатися по-різному. І по-різному може проявлятися у різних релігіях і народах. Але справжній Бог завжди буде Богом любови. Справжнє і єдине ім'я Бога - це Любов. Незалежно від релігії. Усе, що це заперечує не є Богом.

Тому, між іншими, з сумом дивлюся на Російську Православну Церкву. Там мені дуже бракує любови. Очевидно, Церква - це не моноліт. Серед російських православних є чи було багато чесних, відданих Богу людей. Варто згадати хоча б отця Олександра Меня. Але, особливо в верхівці, є багато тих, які зовсім не збагнули чим у своїй суті є християнство. І залишились глухими на слова Павла з 13-ого розділу до Коринтян про те, що без любови ми ніщо. Ми можемо робити великі речі, досягати великих успіхів, а без любови усе це не має ніякого значення і немає з цього ніякої користи. Звучить дивно, навіть категорично, але саме ці слова пояснюють суть християнства. І те, без чого “християнська” Церква не є християнською.