Протягом історії двигуном соціальних інновацій була церква. Християнські громади засновували школи, лікарні та хоспіси, щоб прославляти Бога. Монастирі були місцем, де зароджувалися соціальні реформи. Монастирі створювали стійкі методи ведення сільського господарства, вдосконалювали споживчі товари і прагнули створити спільноти, які не обтяжували б бідних, але могли б моделювати образ життя, гідний називатися християнським.

Монахи та монахині – часто єдині люди в місті, які вміли читати або писати – експериментували з новими формами мистецтва, музики, освіти, духовних практик і форм громадянської участі. Коли середньовічна молода людина (особливо жінка) хотіла створювати щось нове або змінювати світ, він або вона мріяли віддати своє життя церкві, а не взуттям TOMS.

Що сталося? Проста історія така: з настанням сучасності ми стали високо диференційованим суспільством. У міру того, як суспільство ставало все більш складним, ми називали церковну діяльність «духовною», а ділову – «профанною». Ми не тільки перестали вчитися на досвіді один одного, а й навчилися з підозрою ставитися до мотивів один одного. Без етичних обмежень релігійного вчення бізнес міг (і часто робив) не прив'язуватися до моральної відповідальності. Без суспільних відносин, необхідних бізнесу, церкви могли ставати ізольованими та поглинутими собою.

Ми можемо оплакувати поточний стан інституційного розвитку церкви – але я вважаю, що це найкраща можливість перетворитися в церкву, до якої ми покликані. Фундамент церкви — надійний, і нове покоління дизайнерів і будівельників стоїть напоготові.

Ті з вас, хто, як і я, проводять багато часу з молоддю в церкві, зрозуміють, що сьогодні молоді люди з готовністю приєднуються до цінностей, пов'язаних з підприємництвом, особливо соціальним підприємництвом. У 2011-2012 роках число підприємців у Європі зросло на 60 відсотків, а з 1985 року університети у 20 разів збільшили кількість предметів з підприємництва. Фонд Кауфмана, що відстежує розвиток підприємництва, відзначає, що більша частина (54%) молодих людей говорять, що хочуть створити соціальний бізнес, а кожен четвертий (24%) вже його заснував.

Грегорі Дис, який досліджував історичний зв'язок між підприємництвом і церквою був спантеличений тим, що він сприймав як відсутність інтересу сучасної церкви до соціального підприємництва. «Що сталося з Церквою?» – запитує Дис. «Галузь, з якою я зараз пов'язаний, соціальне підприємництво, виникла в бізнес-школах почасти через зниження інтересу з боку церкви».

Сьогодні кордони між сферами впливу знову стираються, що змушує церкву переглядати свої відносини з підприємництвом. Іноді церкви вступають в цю розмову із сумнівних мотивів: ми хочемо, щоб наша церква слідувала останній тенденції, або ми хочемо, щоб підприємництво «врятувало світ» (або церкву), або ми думаємо, що місійне підприємство вирішить фінансові проблеми нашої церкви. Але врешті-решт, є одна – і тільки одна – причина зробити місійне підприємництво центральним у нашому служінні: любити ... тому що, коли ви любите когось, ви перетворюєте солому в золото. Ви побудуєте соціальні центри, щоб допомогти дітям процвітати, і басейн, щоб омити поле терпіння.

Наприклад, якщо у вас є фургон для продажу їжі – це не просто спосіб фінансувати витрати на спілкування та працю зі студентами Університету. Це і є спілкування і служіння студентам Університету. Економічна модель сама по собі є формою служіння. Фургон для вуличної їжі – це спосіб спілкування з людьми в нашому суспільстві – пекарями, механіками, чиновниками, фермерами, про яких ми ніколи б не дізналися, це шлях до творчого свідчення, це засіб (в нашому випадку, буквально), який дозволяє нам поділитися з ними своїм життям, і навпаки. Ця форма свідчення і служіння може виявитися глибокою і цілісною, і найважливіше християнською — коли не праця робить тебе служителем, а твоє життя.
 
Іронія полягає в тому, що багато молодих людей, які шукають такого життя, йдуть не в церкву, а в TOMS Shoes, щоб знайти його.

Три моменти складають основу нашої поточної дискусії про місійно-євангелізаційне новаторство і підприємництво в церкві. По-перше, ця розмова стала можливою завдяки тому факту, що багато  напрямів діяльності церкви, особливо старші напрями, в даний час відчувають себе невпевнено щодо свого майбутнього, що дає нам можливість переосмислити, а що означає сьогодні бути церквою в нашій культурі. Багато релігійних громад сьогодні готові піти на ризик, який був немислимий десять років тому.
 
По-друге, цей підприємницький момент в церкві не повинен розглядатися як заявка на інституційне самозбереження. Місійно-євангелізаційні інновації не врятують церкву. Тільки Ісус Христос врятує церкву. Тут може привести докази, що перші послідовники Ісуса були підприємливими людьми, які проповідували вчення неймовірним чином, що породжувало нові релігійні громади, засновані на самовідданій любові, яку вони бачили втілену в житті, смерть і воскресінні Ісуса Христа. І ці приклади повинні дати нам бажання зробити те ж саме.

Те, що повинно мотивувати всі служіння в Церкві, інноваційні чи ні, так це інтуїція любові, серце, яке розривається для іншого, усвідомлення того, що Бог посіяв в нас невпинну потребу зменшити страждання молодих людей і посилити їх радість, показавши їм Христа.

Єдина причина створювати соціальні підприємства полягає в тому, що, любов робить нас винахідниками. Не наша любов, Христова любов і тоді навіть смерть не зможе нас зупинити.