Два фільми, два Папи, дві епохи

3 лютого 2012, 14:25 | Блоги | Блог Анатолія Бабинського | 5 |   | Код для блогу |  | 

Днями подивився два фільми із зовні однаковими сюжетами. І перший і другий містить дві події – конклав, який обирає Папу, а також ідентичні своєю кінцівкою: Папа виходить на площу святого Петра і звертається до людей – в обох випадках реакція на його слова є надзвичайно глибокою і говорить багато про ті очікування і настрої, які панували/панують у світі, поза екраном. Обидва фільми так чи інакше пригадують нам про блаженного Івана Павла ІІ. Перший (фільм) став свого роду пророцтвом – бо через кілька років після його виходу в світ, на престіл апостола Петра зійшов Папа-слов'янин. Так само як у фільмі Папою стає єпископ зі Східної Європи. Другий фільм починається кадрами похорону блаженного Івана Павла ІІ. Й хоча подальший розвиток подій не збігається з реальністю, відео про Івана Павла ІІ пригадує нам, що з ним для Церкви і для світу закінчилась ціла епоха. Ми увійшли у ХХІ століття зі всіма його викликами,  питаннями та настроями.

Shoesfisherman.jpgПерший фільм, про який я тут пишу, називається «Черевики рибалки» («The shoes of Fisherman»), знятий за романом (який був написаний у 1963 році) австралійця Моріса Уеста у 1968 році (режисер Мішель Андерсон, головна роль Ентоні Куін). Тобто в час великих перемін у католицькому світі. Сюжет роману полягає в тому, що єпископом Рима стає український ієрарх, глава Української Греко-Католицької Церкви. Прообразом, звісно, став Йосип Сліпий, який у 1963 році був звільнений з радянського концтабору та прибув до Рима. Головний герой фільму має ім‘я Григорій Лакота (що відсилає нас до пам‘яті про ще одного українського ієрарха, єпископа-помічника Перемишльського, Григорія Лакоти, який був ув’язнений у 1946 році, помер у Воркуті та був беатифікований у 2001 році блаженним Папою Іваном Павлом ІІ).  Новообраний Папа, одягає «черевики рибалки» і робить це фактично тільки но скинувши тюремні валянки. Поки він спокутував свою «провину» перед радянською державою в сибірських снігах, світ пережив глобальні перетворення. Радянський Союз переляканий проблемами з Китаєм, і цей конфлікт влада СРСР також намагається залагодити завдяки присутності на Заході звільненого єпископа Григорія Лакоти. Загалом світ стоїть перед лицем атомної війни.

Слід зазначити, що автор книги і відповідно й фільму черпає натхнення з реальних подій того часу, оскільки світ на передодні написання твору і справді стояв на порозі атомної війни. Маю на увазі «Карибзьку кризу», яка цілком могла завершитись конфліктом між США та СРСР. А в залагодженні конфлікту між опонентами активну участь взяв Папа Іван ХХІІІ. І саме в контексті тогочасних дипломатичних контактів США-Ватикан-СРСР відбулось звільнення з сибірської каторги глави УГКЦ – Йосипа Сліпого. Нещодавно на цю тему з‘явилась цікава публікація в Catholic Historical Review під назвою «Vatican diplomacy after the Cuban Missile Crisis: new light on the release of Josyf Slipyj» (The Catholic Historical Review , October 1, 2011, Schelkens, Karim).

Повертаючись до фільму хочу  зосередитись на завершальній промові новообраного понтифіка, головного героя фільму Григорія Лакоти . Його обрання за сюжетом стає несподіванкою як для світу, так і для нього самого. Ключовою подією в переміні вподобань учасників конклаву стає його щирість, рішучість та прагнення активізувати діяльність Церкви задля переміни людства, великою мірою у подоланні соціальної несправедливості . Ці якості він демонструє в розмові з кардиналами під час конклаву.  Лакота стикається у Ватикані з новими для себе викликами перед Церквою, зокрема перед сучасними богословськими та філософськими течіями. Один прогресивний богослов, який стає секретарем Лакоти напередодні конклаву, постає в доволі симпатичному амплуа, як страждалець у пошуку істини, на противагу «дрімучим» домініканцям, які судять його на осучасненому суді інквізиції. Фільм має кілька сюжетних ліній, але провідною наскрізною думкою, до якої все рухається, є та, що Церква стоїть на порозі перемін (у вже згаданій вище розмові кардиналів з Лакотою на конклаві один з них сказав «Переміни (революція) витає в повітрі, і ми не готові до неї») – світ ставить виклики, наука ставить виклики, Церква повинна зреагувати на все це оновленим голосом. Цим новим голосом кардинали обирають українського єпископа Лакоту.

Свою урочисту промову Лакота розпочинає з того, що знімає тіару, говорячи: «Христос мав терновий вінець, а я стою з не покритою головою, бо я ваш слуга». (Пригадаю, що останній Папа, який вдягав тіару був Павло VI, у 1978 році, коли він помер Папа Іван Павло І вже не вдягав її). Далі новообраний Папа цитує гімн любові апостола Павла, й говорить, що світ на порозі кризи. Лакота каже, що йому не під силу змінити світ, єдине, що він може це змінити себе. Він також говорить, що з усіх статків Церкви він допоможе всім, хто помирає від голоду, навіть якщо Церква від цього стане бідною. А також закликає всіх великих і малих світу цього ділитись з тими, хто потребує допомоги.  Присутні на площі Петра вітають його слова гучними оплесками.

Я думаю, всім ця картина нагадує не такі вже давні події з реальної історії. Не беручи до уваги конкретні слова з фільму, які прив’язані до сюжету, ми все ж можемо сказати, що в нас є такий досвід: Папа, який намагається говорити до світу, базуючись на оспіваній апостолом Павлом любові, показує Церкву, яка співстраждає з людьми, чи просто є людяною.

Цей твір написаний у 1963 році в той час, коли Церква вже в принципі зробила крок, до аggiornamento, але, наскільки я розумію, ще не все на той час було ясним, перед чим же все таки стоїть Церква, окрім чітко вираженого тоді опонента – комуністичного режиму.  Наступні десятиліття більш повно розмотали клубок нових філософських ідей та суспільних теорій, які сьогодні стають викликом тому вченню, яке несе у світ Церква.

(Мені не відомо на разі, яким була реакція на фільм і на роман в той час в українській діаспорі, однак, постараюсь дізнатись у знайомих мені людей. У фільмі існує ряд помітних нісенітниць: Лакота, то українець, то росіянин, умови сибірської каторги не виглядають вже аж так погано, а кабінет комуністичного очільника схожий на кімнату в Пентагоні – але це, я так розумію, тільки тому, що для Західного світу Україна це щось екзотичне і невідоме, десь біля Росії. А радянський побут вони уявляли собі набагато-набагато пристойнішим, ніж він був в реальності.)

Від роману 1963 року пропоную перенестись на 50 років вперед, до іншого фільму «Habemus Papam» (2011 рік, режиссер Нанні Моретті).

Картина світу, з якою тут зустрічається глядач, відображає вже  до сьогодення. І головна його риса це дезорієнтація, непевність у всьому, що нас оточує. Головний герой фільму, якого, як і в попередній стрічці, обирають понтифіком (він стає Папою після Івана Павла ІІ, хоча це ім`я прямо не звучить у фільмі, кадри з похорону не залишають нам сумніву), несподівано для нього самого, вибір приймає. Однак одразу після обрання стається "конфуз", Папа не зміг вийти до людей з привітанням, його охопив страх. Кардинал-протодиякон, так і не виголосивши ім‘я нового Папи, з повним розпачу лицем ховається за завісою балкону храму Святого Петра. Понтифік, переслідуваний рештою кардиналів тікає у свої покої. Люд на площі шокований. (Коротко про фільм можна прочитати в The Economist ).

habemus_papam.jpgМожливо, як написав один знайомий, цей фільм про людину і владу. І так, і ні. Сам режисер висловив думку, що фільм вільний до трактування й інтерпретації (The Guardian). Представники Церкви розділились у своїх поглядах. Одні вважають, що режисер «підняв руку на святе». Інші - що у фільмі немає карикатурного образу Церкви (CNA).

Фільм за жанром є скоріш драматичним, проте не позбавлений доброго гумору та людської самоіронії. Про себе скажу, що не знайшов у веселих моментах фільму, жодної образи почуттів віруючих. Глядач бачить живих людей, а не «ангелів небесних», які на думку деяких віруючих «возсідають» у Ватикані. Це живі люди, які п‘ють заспокійливе, переживають депресію. Депресія як ознака цього світу, наскрізь прошиває фільм. Навіть у Псалмах психіатр, якого викликають у Ватикан допомогти Папі подолати страх перед прийняттям відповідальності єпископа Рима, знаходить ознаки депресії. Втрата людиною відчуття цілісності, намагання все звести чи пояснити все (а перш за все людину) через призму певної теорії є важливою ознакою сьогоднішнього світу. В цьому випадку один з героїв фільму намагається все пояснити через психологію, фрейдизм.

Папу вивозять з Ватикану для сеансу у психолога, і він втікає в місто. Знову повернусь до першого фільму «The shoes of the Fisherman», в якому Папа також таємно виходить у Рим. У випадку фільму 1968 року він йде в римські «трущоби», випадково попадає в квартиру, де при смерті лежить чоловік, єврей, і Папа молиться за нього разом з його сім‘єю єврейською мовою. Одним словом, фільм 60-х років – соціальний, Папа йде на дно міста, співстраждає з людьми.

В 2011 році Папа потай від всіх йде в Рим, зустрічає різних людей, які готові йому допомогти. Він водночас стикається із світом, який немов у якомусь розпачі і розгубленості. В кінці кінців він потрапляє в компанію театральних акторів, один яких сходить з розуму. Сцена в готелі, де Папа ночує з театральними акторами, надзвичайно символічна – цей світ є театром божевільних, і понтифік відповідає актору, який втратив глузд, словами чеховського Соріна: «Ви перенаситились життям. Ви ситі, тому й байдужі до життя». Цю сцену з фільму можна ще більше розбирати. Але чи це не найкращий «психологічний» аналіз всьому сучасному світу? Який переситився другорядним і втратив смак до життя. І чи не тут корінь депресії, яка наскрізь проступає в фільмі?

Водночас Папа розмірковує над Церквою у світі. Розмовляючи сам із собою в автобусі він говорить, що Церква вже й сама не розуміє, що робиться з цим світом. Дозволю собі припустити, що, шукаючи відповідь на це питання, понтифік і йде таємно в місто. Як у 1968-му, так і у 2011 році. 50 років тому Папа повертається у Ватикан і жертвує статки бідним, у 2011 році Папа просить секретаря, з яким зустрічається на руїнах римського форуму (чим вам не ще один образ?!), залишитись в місті і не повертатись у Ватикан.

Цей фільм можна розбирати по хвилинах… Зупинюсь тільки на ще одному моменті – представник Церкви, який виступає на телебаченні в момент, коли увесь світ щиро затамувавши подих чекає, коли ж вони дізнаються ім‘я нового понтифіка, починає нудну богословську браваду про служіння Петрового наслідника, однак в певний момент зависає пауза і він усвідомлює, що не здатен дати просту відповідь на запитання, яке турбує простих віруючих.

Не буду псувати перегляду тим, хто буде дивитись фільм після прочитання цього блогу, й тому зупинюсь на цьому місці. Нехай збережеться інтрига, так буде чесно по відношенню до глядачів.

Однак ще раз повернусь до своєї ідеї порівняти дві епохи, яким належать ці кінострічки. У першому випадку Папа рятує світ від атомної війни і веде Церкву вниз до людей. У стрічці ж 2011 року Церква стоїть перед світом, який вже страждає не від голоду тілесного (звісно на планеті є мільйони голодуючих людей, але фільм не про це), а від голоду душевного чи від божевілля й не знає, що з цим всім чинити. Зрештою, голод одних є скоріш наслідком божевілля інших.

Ці штрихи це тільки кілька тих думок, які з’явились у мене під час перегляду фільму, однак дуже радо послухаю роздуми інших читачів і глядачів цих фільмів, хоча, думаю, не обов‘язково їх порівнювати чи дивитись в парі. Це два автономні фільми, однак їх сюжетні лінії та запитання, які ставляться глядачу видались мені дуже схожими, хоч я й не жив у епоху 60-х.

Система Orphus
Рейтинг
0
5
5коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • panmandrivnyk | 30 травня 2012, 12:19
    Коментувати коментар

    Переглянув "Habemus Papam", з одного боку відчув певну суто життєву радість від тої дитячої безпосередності героїв. Кардинали моляться до Бога щоб уникнути спокуси влади. Кардинали плачуть і радіють дивлячись на силует Папи у вікні. Кардинали грають у волейбол :) чому ні? З іншого боку, від того фільму дуже сильно тхне якимось атеїстичним матеріалізмом: безпардонні психологи, підкреслена пиха офіційного Ватикану, жодних чудес і такий сумний, безнадійний фінал. А смуток і безнадія - це зовсім не по християнськи! "Черевики рибалки" (англійською з субтитрами) можна скачати тут: http://thepiratebay.se/torrent/6170415/The_Shoes_of_the_Fisherman_1968_Anthony_Quinn_Subs_Eng__PtBr__Sp Фільм дійсно вартий перегляду!

    • anatolius | 30 травня 2012, 13:59
      Коментувати коментар

      Дякую за думки. РЕжисер сам є атеїстом, він цього не прихочує. Але часом треба подивитись на Церкву з різних кутів і з такого теж.

  • Bohdan Pankevych | 5 лютого 2012, 22:26
    Коментувати коментар

    Шкода, що не помістили свого фото у гуцульському вбранні, яке є при цьому допосі на CREDO.

  • Komunikator | 5 лютого 2012, 21:29
    Коментувати коментар

    справді нестандарті фільми на релігійну тематику... Для широкого загалу більш відомими стають ті, які показують Церкву в негативному світлі. Спасибі автору за детальний аналіз

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти