ЯК КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА ТРАКТУЄ ПОГІРШЕННЯ СТОСУНКІВ МІЖ ДЕЯКИМИ ПРАВОСЛАВНИМИ ЦЕРКВАМИ

22 жовтня 2018, 12:03 | Блоги | Блог о. Петра Балога | 0 |   | Код для блогу |  | 

Коментар для CREDO про розрив євхаристійного спілкування між РПЦ та Вселенським Патріархатом, а також, як це рішення стосується католиків.

 

Як це стосується католиків в Україні?

 Якщо йдеться про католиків в Україні — це один рівень і його належить відрізнити від рівня Вселенської Церкви з центром у Римі. Тому що ми знаходимося в Україні, тут є УПЦ (КП), УПЦ (МП), УАПЦ, тут з’явилося питання автокефалії і так далі. Тому ця справа з одного, церковного, боку нас якби не стосується. Але з іншого боку – нас це стосується, як християн і як громадян. Також це стосується, можливо, східних християн, греко-католиків, в яких є мрія, що колись у майбутньому буде єдина Київська Церква Володимирового Хрещення в Україні. А взагалі, більшість католиків цим питанням особисто не переймаються – воно для них якби «збоку». Йдуть собі на Службу Божу, як і до цих пір, у їхньому релігійному житті не видно в зв’язку з цими подіями, через ці розриви чи поєднання, жодних змін – хіба що у відносинах із знайомими-православними.

 

Як це стосується Вселенської Церкви?

 Натомість, якщо йдеться про Католицьку Церкву, як Вселенську і Рим, як першу видиму столицю у Вселенській Церкві і наступника Апостола Петра, який вважає себе вже багато віків, ще з першого тисячоліття гарантом видимої єдності Церкви – то на цьому Вселенському рівні ці розриви видимого Тіла Христового – це завжди болісно.

 Мушу нагадати, що дотепер триває розрив між Константинополем і Римом. Немає євхаристійного спілкування між Римом і Константинополем, між Римом й Олександрією, Антіохією, Москвою, православним Києвом. Це біль Вселенської Церкви, на чолі якої, як перший, стоїть єпископ Рима і який, повторюю, є гарантом єдності. І коли потім ще ці частинки, ці Помісні Церкви, ці Патріархати, які не мають спілкування з Римом, ще й між собою далі розділяються – цей біль поглиблюється.

 Тому Рим старається розмовляти з усіма цими Церквами, в якому б вони не були відношенні між собою. Для нас, в Україні, це деколи незрозуміло і навіть сприймається болісно, як наприклад, зустріч у Гавані, зустріч ще десь із тими, кого ми не любимо, кого, можливо, навіть не вважаємо Церквою, бо ж «як так можна, вони – вороги, вони нас вбивають?..» А Рим виходить у цьому питанні з іншого рівня: не як сторона, не як «одна з Церков», але як видимий центр Вселенської Церкви і пробує, як Матір, у цьому плані зібрати всіх своїх дітей і вийти назустріч усім, спробувати об’єднати. Натомість як Церква-Сестра для інших Церков Рим є на іншому рівні: на рівні Римо-Католицької Церкви, чи як дехто на Сході називає її: Патріархат Заходу.

 Ісус закликав учнів, «щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі» (Йн 17,21), Тому кожен такий розрив – болісний для видимого організму тіла Церкви. На цьому Вселенському рівні не можна казати, що це нас, католиків, не стосується. Це нас стосується безпосередньо. Зрештою, про це колись говорив Патріарх Варфоломій ще перед Собором на Криті. Він казав, що сьогодні Помісні Церкви стали настільки незалежними, що не зважають на сусіда: «ти нам не потрібен, ми собі радимо самі, в нас є всі Таїнства, в нас є повнота спасіння». А це проти Писання, адже апостол Павло писав, що ми всі члени одного Тіла і не може, на приклад, нирка сказати до печінки, що «ти мені не потрібна, я собі сама функціоную» і навпаки.

 Церква Христова – це не лише автокефалія. Навіть після цього розколу Московський Патріархат залишається Церквою, незважаючи на те, хто і  що там говорить. Бо має дійсні Таїнства, бо має єпископів, навіть якщо і втягнутих у політику, верхівка яких у такій собі «симфонії» злилася з державою, і з ФСБ, і з Путіним. Але такого роду «цезаропапізм» мав місце і у Візантії свого часу… Тому Рим, напевно, не розірве відносини ані з Константинополем, ані з Києвом тепер, ані з Москвою, ані з ніким – буде продовжувати відносини з усіма, як з тими, хто має всі Таїнства. Мало того, продовжує ці відносити навіть з тими, хто не має всіх Таїнств і чия віра у догматичному плані відрізняється від католицької.

 

Чим загрожує розкол?

 Між братами мусить бути видима єдність, а не тільки євхаристійна. Розірвання євхаристійної єдності не означає повного розколу, як декому здається. Цих «розколів» ще в першому тисячолітті було десятки, якщо не сотні, але тим не менше ми кажемо, що перше тисячоліття — це тисячоліття єдності, бо всі попри все мали єдність з Римом, та й між собою ті розколи були тимчасовими. Аж коли в 1054 порушився баланс, тобто порушилася єдність з Римом, тоді поступово Схід почав інтенсивно відходити від Заходу, а Захід від Сходу, і кожний почав жити окремим церковним життям, і навіть кожен до цієї аномалії вже звик.

 А тому, зараз теж не можна сказати, що настав повний розкол. Константинополь продовжує згадувати Московського Патріарха в своїх Літургіях, отже, Константинополь не розірвав відносин, Москва це зробила односторонньо. Це такий необдуманий «недоророзкол» чи, як дехто каже, «тріщина». Але в будь-якому разі, тріщини на Тілі Христовому, тертя, ворожнеча – це завжди болісно не лише самим членами, але цілому Тілу Христовому і його Невидимій Голові, Христу, який з цього приводу знову страждає. А також біль є для видимої голови, яка теж за цим дивиться, навіть якщо члени вже тисячу років не хочуть мати з головою спілкування.

 Таких розірвань спілкування було багато. Останнє, яке ми пам’ятаємо, через автокефалію Естонській Церкві. Потім усе поверталося, загоювалося, знаходили компроміс, деколи політичний. Деколи ці розколи мають більше форму емоцій, а не богословські підстави. Розкол в Церкві настає, особливо в Східних Церквах, з приводу єресі, відходу від віровчення, а не через поділи канонічних територій – через це не повинно бути розколів, тим більше євхаристійних. А от коли хтось починає по-суті вчити не те, що в Символі віри – тоді є підстави. Отже нинішній розкол не має богословських підстав. Бо не відбулося ніякої єресі. Адже віра православних в Києві, Москві чи Константинополі не відрізняються.

 А взагалі, то ми зараз спостерігаємо майже звичну історію для народження автокефалії. На Сході нема чіткої процедури створення нової Автокефальної Церкви, як це має місце на Заході, де це чітко прописано у Канонічному праві, як повстають партикулярні Церкви, і Рим цим процесом керує. А якщо серед православних Константинополь і вважає що це у його прерогативі, що й слушно, бо хтось один мусить остаточно бути відповідальним і мати останнє слово у спорі (імператора вже немає), то все-одно найчастіше створення автокефалії було попереджене схизмою, боротьбою, війною, анафемами, а потім вже наставало визнання, примирення, все поверталося в нормальне русло. Принаймні, до моменту чергового політичного переділу держави, на терені якої ця автокефалія знаходилася… Саме таке болісне народження української автокефалії ми зараз і бачимо. Проте, надіємося, що ці болі, як і оголошення розірвання сопричастя – це все тимчасове, і що якось Бог покерує цим усім у правильному і мудрому напрямку.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти