Після публікації «Чи спроможемося на «святість об’єднаного Божого люду»…» відбулася плідна дискусія з братом Юрієм (FDP) щодо реституції церковного майна, а на інші важливіші питання реакції не було. Тому дуже вдячний о. Мирону Бендику за продовження розмови про «помісність» та «вселенськість» Церкви в українських реаліях.

Після публікації «Чи спроможемося на «святість об’єднаного Божого люду»…» (http://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/open_theme/45844/) відбулася плідна дискусія з братом Юрієм (FDP) щодо реституції церковного майна, а на інші важливіші питання реакції не було. Тому дуже вдячний о. Мирону Бендику (http://risu.org.ua/ua/index/blog/~dds/46280/) за продовження розмови про «помісність» та «вселенськість» Церкви в українських реаліях. Спочатку хотів коментувати на сайті, але ознайомлення з публікацією Романа Андрійовського показало, що є різні підходи – навіть в Дрогобичі – до цієї теми. Тому вирішив подати окремий матеріал, але виклад зберігатиме форму коментарів витягів з публікації о. М. Бендика.

Роздуми п. Хмільовського висвітлили реальну проблему співіснування на одній території Церков різних традицій, водночас приналежних до католицького сопричастя ( о. Мирон Бендик).

Ця проблема властива всім церквам Сходу, зокрема православним. Вже більше 50-ти років невирішеність питання про церковну діаспору є одним з основних «каменів спотикання», що не дозволяє православним єпископам зібратися на Вселенський православний Собор. Російська церква постулює, що «церковна діаспора» має підлягати юрисдикції «матірної церкви», тобто, де ступила нога «русского человека», там «русский мир», там «канонічна територія» Московської Православної Кафоличної/Вселенської Церкви.

Константинопольська патріархія настоює, що помісна церква повинна окормлювати всіх православних на території свого народу/країни/держави. Тобто, Сербська Церква на території Сербії, Болгарська – Болгарії, Російська – Росії і тому подібно. А всі православні поза межами територій «матірних церков», тобто, у Західній Європі, в Америці, Індії, Китаї, Японії мають бути в юрисдикції Вселенського Патріарха.

Сьогодні є інформація, що всі церкви, з певними застереженнями, зійшлися на другому варіанті. Отже, православні в теорії прийшли до того, що католицька церква практикує вже 50 років, що ввійшло в життя після ІІ Ватиканського собору. Тотожність відповіді свідчить, на мою думку, не так про спільність виклику – пошук оптимальної структури церкви в глобалізованому світі, як про однаковий, закорінений в сутність християнства інструментарій пошуку відповіді – розуміння помісної церкви в духовному плані як євхаристійної, а в матеріальному – як територіальної общини (http://www.golubinski.ru/ecclesia/jer.htm).  

…з церковної точки зору, найбільш природно очікувати утворення єдиної помісної Церкви від Церков свято-Володимирового Хрещення, а до таких відносять себе УГКЦ, УПЦ КП, УАПЦ і УПЦ МП. У Мукачівській єпархії ще й досі дискутують над київськими чи велеградськими джерелами місцевого християнства. Яким буде їхнє самовизначення, такою й участь у творенні єдиної Церкви. Римо-Католицька Церква свій дар Хрещення отримала поза межами України з різних джерел – чи то від святого Боніфатія в Німеччині, чи від короля Мєшка в Польщі, чи від короля святого Стефана в Угорщині. Хоча відтоді минули століття історії, ще й досі Римо-Католицька Церква в Україні культурно і мовно тяжіє, залежно від регіону, чи то до Польщі, чи до Угорщини. Яке місце в українській культурі може посісти Церква, історично зорієнтована на інші культури, - цікаве і дискусійне питання. Тим більш дискусійною є сама можливість участі Римо-Католицької Церкви в творенні єдиної помісної Української Церкви ( о. Мирон Бендик).

Природно очікувати, але важко уявити єдину помісну Українську Церкву, яка б об’єднала Церкви свято-Володимирового Хрещення, – сьогоднішні УГКЦ, УПЦ КП, УАПЦ і УПЦ МП. Станом на 1 січня 2011 року лише в Україні – це 21 811 організацій, з них 21 159 парохій, 15 824 священиків та 171 єпископ, а додати ще діаспорні парохії, єпархії! Дух перехоплює…Єпископ Києва нарешті відчує себе нарівні зі своїми співбратами в Москві та Римі! Жалько якось тих 13 єпископів, 579 священиків, 1 081 організацію, з них 909 парохій РКЦ, а ще ж братів Мукачівської єпархії візантійсько-русинського обряду, яким не знайдеться місця в церковній кошарі України. Вони ж бо, хоч і в сопричасті, але «інші», не того Хрещення, тому й чужі.

Не беруся судити – хай говорять екклесіологи, каноністи! – наскільки така конструкція щодо суті та форми відповідає назві «Помісна Христова Церква в Україні», по-іншому «Українська Помісна (Православно-Католицька) Церква», наскільки в основу помісності можна покласти, навіть не обряд, а «традицію Хрещення», тяглість культури.

Хочу сказати інше. Не приймуть, не зацікавить єпископів, священиків, вірних  УПЦ КП, УАПЦ, УПЦ МП модель єдиної помісної Української Церкви, за огорожею якої залишатимуться поєднані з ними у сопричасті брати-латинники, брати-русини, брати-вірмени в Україні сущі. А от коли єпископ Києва УГКЦ вже нині у якийсь спосіб візьме під свій омофор сущих в Україні католиків різних обрядів, то це не просто зацікавить єпископів, священиків, вірних  УПЦ КП, УАПЦ, УПЦ МП, а в революційний спосіб переверне їх ставлення до сопричастя з єпископом Рима, оскільки змете з дороги католицько-православного єднання один з головних «каменів спотикання» – пужало римського владолюбства. Головне ж – це повністю відповідатиме православному розумінню помісної церкви: один Христос – один єпископ – одна  євхаристія – одна церква в одному місті, межі якого від апостольських часів розширилися сьогодні до кордонів народу/країни/держави, але не більше!   (http://arhiv.orthodoxy.org.ua/uk/tochka_zoru/2008/01/23/13821.html)      

…позаяк Конференції католицьких єпископів існують не тільки на європейському континенті ( о. Мирон Бендик).

Так, у світі є 113 конференцій католицьких єпископів, які охоплюють практично весь світ. Більшість з них об’єднують єпископів у межах окремих країн, а часом – у межах кількох суміжних країн. Якщо на території конференцій є, окрім латинського, єпископи інших обрядів, то вони, як правило, беруть участь в роботі конференцій з правом дорадчого або вирішального – на розсуд конференції – голосу.

У структурі католицької церкви є ще 10 синодів Східних церков, які об’єднують сущих у світі єпископів 10 східних обрядів. І є ще 6 (шість) асамблей католицьких ординаріїв (http://www.gcatholic.com/dioceses/conf-eastern.htm). Наприклад, Асамблея католицьких ординаріїв Сирії об’єднує єпископів латинського, маронітського, халдейського, сирійського, вірменського, греко-мелькітського обрядів. Очолює асамблею Григорій ІІІ Лагам, патріарх Антіохії мелькітів, голова синоду Греко-мелькітської католицької церкви. Подібно Асамблея католицьких єпископів Іраку об’єднує єпископів тих же, крім маронітського, обрядів, а очолює її кардинал Еммануїл ІІІ Деллі, патріарх Вавілону халдеїв, голова синоду Халдейської католицької церкви. Також Асамблея католицької єрархії Єгипту об’єднує єпископів названих, крім халдейського, обрядів, на додачу ще й коптського обряду, а очолює її кардинал Антоній Нагуіб, патріарх Александрії коптів, голова синоду Коптської католицької церкви.

Я не буду говорити про зміст роботи, структуру означених асамблей. Відзначу лише кореляцію між «матірними/патріаршими територіями» Коптської, Халдейської, Мелькітської католицьких церков і тим фактом, що Патріархи коптів, халдеїв, мелькітів очолюють асамблеї католицьких єпископів, відповідно, в Єгипті, Іраку, Сирії.

Але так не всюди. Асамблею католицьких ординаріїв Святої землі, яка об’єднує єпископів латинського, маронітського, сирійського, вірменського, греко-мелькітського обрядів на території Кіпру, Ізраїлю, Палестини та Йорданії очолює латинський патріарх Єрусалиму Фуад Тваль. Він же головує в конференції латинських єпископів Арабського регіону, яка охоплює територію 13 держав Близького Сходу. А є ще Асамблея католицьких патріархів та єпископів Лівану, куди входять Патріархи, голови синодів Маронітської, Вірменської та Сирійської католицьких церков, а також єпископи латинського, мелькітського та халдейського обрядів. Хто її очолює – невідомо.

Скажете – це ж Схід! Так – це Схід, тут, як кажуть, чорт ногу зламає. Але навіть тут – на Сході – католицька церква є зразком організованості, дисципліни, порядку. Не знаю як на ділі, але на папері так! Тут всі католицькі єпископи – латинського та східних обрядів – дихають двома легенями. Східні єпископи є членами синодів своїх Церков і водночас працюють поруч з єпископами інших обрядів – в тому числі й латинського – в територіальних, в межах державних кордонів єпископських спільнотах/асамблеях. Латинські єпископи входять в очолювані Патріархами Сходу асамблеї/об’єднання ординаріїв окремих країн, а також є членами регіональної конференції латинських єрархів.

Це на Сході, а що ж в Європі?  Найближчою до нас територіально, історично, ментально, типологічно у цьому плані є Румунія. Уявіть собі і тут місцеві – греко-католики, а латинники – зайшлі, угорці. Але там кардинал Лук’ян Мурешан, Верховний архієпископ Фегераша і Алба Юлії румун, голова синоду Румунської греко-католицької церкви водночас є головою конференції католицьких єпископів Румунії. У склад конференції входять єпископи латинського, візантійсько-румунського та вірменського обрядів. Тобто, й тут католицькі єпископи працюють разом, творять в межах Румунії одну спільноту, дихають двома легенями.

На цьому фоні якось дивно і сумно, точніше винятково виглядає Україна, українці. Ми вже звикли й не реагуємо, коли Вкраїну порівнюють/зараховують до третього/четвертого світу. Як правило, йдеться про соціально-економічні показники, і нічим крити – ми у другій сотні, було б у світі більше держав – були б у третій. І наче не про нас! Наче не ми будуємо ракети, запускаємо супутники, керуємо АЕС, досліджуємо небо… «Верхня Вольта з ракетами» – це не відповідь, це не про нас, це втеча від відповіді. Балаганна Україна, балаганне суспільство, балаган – ось відповідь! І аж ніяк не «творчий хаос»                         (http://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/interview/46334/).

Ми вже звикли й не реагуємо, коли нам закидають про балаган у православній церкві в Україні. Якщо дуже насідають, то відмахуємось: «Нам не дають!» – мається на увазі навести порядок. Неправильна відповідь. «Ми не хочемо!» – ось правильно і точно. Ми – це українські православні єпископи, українські православні священики, українські православні вірні. Українці звикли, українцям «добре» у створеному ними «церковному балагані» в Україні. Нагадую, церква – це ідеальна структура, це максимально впорядкований – наскільки це можливо в цю мить і в цьому місці – соціум. При цьому важить – у Живій Церкві – не рівень впорядкованості, а наявність чи відсутність зусиль цей рівень постійно підвищувати/нарощувати. Відсутні зусилля – творимо балаган!

Може я помиляюсь – якщо так, то, надіюсь, мене поправлять – сьогодні в УГКЦ наявні симптоми «творчого спокою» (http://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/interview/46334/). Можливо, потрібно було взяти паузу, але пощо займатися своєрідною «грою в бісер». Велично, хоч і примарно розмірковувати про папу римського, Голову і Батька католиків усього світу у співвідношенні до сопричасного з ним Голови і Батька всіх українців у світі сущих… Все так неоднозначно, майже таїнственно! Супротивне таке просте! Єпископ Риму – Голова і Батько католиків світу, а Голова і Батько католиків України – сопричасний з папою єпископ Києва. Таки занадто просто!

А, може, у цій простоті – вся складність цього світу. Й не так все просто – йдеться ж бо про зміну парадигми українського мислення: перехід від ідеологічного/віросповідного, за словами В’ячеслава Липинського, розуміння нації до політично-територіального (http://ftp2.mnib.org.ua/mnib444-Lypynskyi-ReligiiaITserkvaVIstoriiUkrainy.pdf). Стосовно нашої теми це звучатиме так: перехід від ідеологічного/культурно-обрядового розуміння церкви до помісного/суспільно-територіального. І тільки на цій дорозі – стверджує В. Липинський (і я його повністю підтримую) – перед Україною як нацією/державою/церквою відкриватимуться перспективи розвитку…

(Далі буде)