Життєві свідчення

5 листопада 2018, 12:34 | Блоги | Блог Мирослава Мариновича | 3 |   | Код для блогу |  | 

Виступ на ІІІ Зʼїзді мирян УГКЦ «Про покликання до святості сьогодні»,

Форум «Відкриті двері УГКЦ», Київ, 4 листопада 2018 року

Для початку я мушу зачепити одне делікатне питання, яке, проте, для мене є дуже важливе. Бути доповідачем на Зʼїзді мирян під назвою «Про покликання до святості сьогодні» вимагає від промовця особливої второпності, щоб не потрапити в двозначну ситуацію. Адже мені більше відповідало б говорити про особистий досвід гріховності та духовних втрат, ніж про досвід святості. І якщо взагалі є якийсь сенс у тому, щоб слабка людина говорила про святість, то це лише в сенсі відомого постулату Кʼєркегора, що «найвищим ступенем християнства є усвідомлення гріха» (цитую з памʼяті).

Натомість я б залюбки говорив про духовний досвід моїх табірних побратимів, яких виносили на рівень справжньої святості їхні великі страждання. Мені би хотілося, для прикладу, розповісти вам про члена Української Гельсінської групи Олексу Тихого, якого я чи не останній з українців бачив перед його смертю. Наші три дні в одній камері минули в розмовах про Нагірну проповідь Христа, і бачили б ви ті великі очі, які горіли на його вже висохлому обличчі натхненною передсмертною святістю!

Мені б набагато легше говорилося б про мучеництво мого табірного побратима Валерія Марченка, який загинув у таборах від невиліковної хвороби, чи про євангельські пошуки Євгена Сверстюка, які були для мене великою духовною школою.

Проте моє завдання – говорити про нинішній досвід «буденного» життя та навчання, а тому слід змінити ракурс. Утім, за великим рахунком, духовні виклики залишаються однаковими, хоч у яких обставинах людина перебуває. Міняються лише життєві декорації, тоді як розіпнутість людини поміж добром і злом залишається однаковою всюди. Тому даруйте, що я порушу визначений порядок і говоритиму ширше.

* * *

Мені пригадується колізія кінця 1980-х і початку 1990-х років, коли в галицькі містечка приїжджали американські протестантські місіонери. За найменшої нагоди вони натхненно проголошували: «Ми принесли вам Добру Новину!», сприймаючи нашу землю як цілковиту духовну пустелю, яку слід засіяти добірним зерном Христового слова. Реакція місцевих людей була очікувано роздратованою: «Та ми знаємо про Добру Новину значно давніше за вас!».

Отож, проблемою було не те, що люди не знали про «Люби ближнього твого, як самого себе» (Мт. 19, 19) чи про «Хто вдарить тебе в праву щоку, оберни до нього й другу» (Мт. 5, 39). Головна заковика була: як довіритись цим заповідям. Для багатьох вони видавались недосяжними, максималістськими, а тому ледь не утопічними. Більшість людей мріяли про добро, звично йдучи на компроміс зі злом.

Ця невизнана, але фактична недовіра до Божих заповідей дуже нагадує ту особливість, яку підмітили дослідники Інституту Горшеніна і про яку недавно нагадав Микола Рябчук: «Для українців характерним є те, що вони схильні гіпотетично підтримувати [європейські] цінності, але у повсякденній практиці їх втілюють вибірково… Люди не вірять у дієвість цих принципів на території власної держави».

Кажучи про християнські засади, в останньому реченні слід замінити лише кінцівку: «Люди не вірять у дієвість цих принципів на території власного життя».

Чи можемо ми тепер зіставити це зі ситуацією святості? Так, легко. Святість – це спроможність повірити, що Ісусовими заповідями можна і слід керуватися, причому не вибірково. Це здатність подолати інстинкт самозбереження, який нашіптує, що треба пожаліти себе, чи перемогти всесилля спокуси, коли вона відбирає тобі розум. Здобутися на святість – це повторити слова Митрополита Андрея: «Господь Бог кличе – треба йти!».

Чи вдається вам це зробити? Мені не дуже. Але саме тому я і не святий…

Отже, святість у навчанні й на робочому місці – це та сама спроможність «вірити, навіть коли це абсурдно». Не відкладати Божі заповіді «на потім», «на час недільної літургії», а керуватися ними тут і зараз.

* * *

Дуже часто – як для студентів, так і для всіх людей – неподоланним барʼєром до святості є усвідомлення того, як часто ти падав. Мовляв, я вже набив собі стільки ґуль, що марно вірити у можливість наблизитися до святості. Але чи можемо ми уявити собі малюка, який, ледве зіпʼявшись на ноги, падає і каже собі: «Ні, я більше не буду пробувати ходити. Бо я ж усе одно впаду!»? Абсурдно навіть таке припустити. І чи ж ми не бачили ніколи теплої й люблячої усмішки матері, яка стежить за цими зусиллями свого дитяти? Так і Бог з любовʼю дивиться на наші падіння. Бо страшним є не те, що ми падаємо – нема людини без гріха!, – а те, що не вміємо, а часом і не хочемо піднятися.

Хай простять мені отці-богослови, якщо я скажу якусь єресь, але для мене святість – це взагалі не синонім постійної щоденної непомильності та безгрішності. Звичайно, воістину блаженний, хто вміє так жити! Та частіше буває інакше: святість – це наша спроможність в один благословенний і зоряний момент нашого життя побачити простягнуту Богом руку і вхопитися за неї, дозволивши Господу вирвати себе з життєвого зашморгу.

Отак як блаженний отець Максиміліан Кольбе. Почув у нацистському концтаборі, як один із відібраних смертників заплакав: «Невже я більше не побачу дружину і дітей? Що ж тепер з ними буде?», вийшов з шеренги і запропонував нацистам своє життя в обмін на життя того плачучого. І пішов назустріч своїй святості.

Так пішов назустріч своїй святості і не один із воїнів АТО, який прикрив собою своїх друзів. Ми можемо і не знати про такі випадки – головне, що Господь про них знає.

* * *

Не раз знеохочують нас нестерпні умови життя. Мовляв, нема коли дбати про особисту святість – треба думати про хліб насущний, заопікуватися дітьми чи немічними батьками. Або ж як зберегти в душі чистоту святості, якщо довкола – бруд і нечистоти? Нехай інші вірять в утопію, а я мушу змиритися з обставинами і вирвати в долі бодай крихітку щастя.

Так ми самі ламаємо крила своєї душі. 

А насправді йдеться про те, щоб уміти побачити Бога навіть у земному пеклі. Як це зумів, скажімо, блаженний о. Омелян Ковч, який так писав про жахливий концтабір Майданек: «Окрім неба, це єдине місце, де я хотів би перебувати. Тут ми всі рівні – поляки, євреї, українці, росіяни, латиші, естонці... Тут я бачу Бога, Який єдиний та однаковий для всіх…».

І в такі хвилини відкривається Небо й вітає нового святого. 

А може, подолати обставини спроможні лише одиниці? Та ні, всі ми здатні на це. Пригадується мені, як ми, політвʼязні уральського табору Кучино, відсвяткували день народження поета Віктора Нєкіпєлова. Ми тоді сиділи в різних камерах і вирішили, що кожен із нас напише бодай одну строфу вірша і йому зачитає. Але ж привітати можна було лише одним способом — через парашу, тобто через каналізаційний люк! Адже в трубі звук резонував так, що чути його було і в інших камерах. Викликали ми Віктора вже звичним способом — стуком по трубі. Й так, підходячи одне за одним до «очка», ми нахилялися і зворушено читали Вікторові свої вірші, — а він у своїй камері, також нахилений до параші й також зворушений до сліз, слухав їх.

Цю сцену неможливо переповідати тепер, на волі, під час публічних виступів: людям, думаю, важко пересилити свою відразу, уявляючи собі бридкий антураж цієї сцени. Натомість ми тоді не бачили бруду, не чули смороду — все це відступало перед магією дружньої любові!

Або ж одним із найбільш памʼятних і чистих для мене Великоднів був той, коли я молився в пересильній тюрмі на брудному матраці під карколомні матюки кримінальних злочинців!

Воістину, часом саме в найбільшому бруді й можна розрізнити чистий душевний діамант! Як тут не перефразувати відомі слова Ісуса й не сказати, що не те бруднить нас, до чого ми доторкаємося фізично, а те, що виходить з нашої душі (пор. ).

* * *

Передумовою святого вчинку є те, що ми не сміємо підозрювати про його святість. І навпаки, якщо ви кажете собі, що зараз зробите святий вчинок, то… «ви вже отримали нагороду свою» (пор. Мт. 6, 2). Знову ж таки для ілюстрації розповім вам про ще один випадок зі свого табірного життя.

Якось я тримав багатоденну голодівку, а коли зважився її припинити, КГБ вирішив покарати мене за неї, прокатавши по етапу. Покарання в цьому випадку витончене. По-перше, за час голодування тіло ослабло, а тому умови етапу давалися вдвічі важче. По-друге, отримавши від мозку довгожданий дозвіл «можеш їсти!», моє тіло прагнуло насититись. Проте зробити це під час етапу непросто, адже денний етапний раціон – це півбуханця табірного хліба й один оселедець. Мій молодий організм дивовижно швидко все це перетравив — і хотів іще. 
Нарешті привезли мене в якусь пересильну тюрму й завели до камери, де вже сиділи троє кримінальних. Я привітався і сів собі в куточку камери. А ті троє перезирнулися, дружно витягнули свої хлібні пайки і без слова поставили їх передо мною... 

Важко описати, як перевернув мою душу цей простий людяний вчинок. Зі сльозами на очах я подякував їм за хліб, який тоді набув для мене воістину літургійної значущості! Навіть не знаючи, який злочин вчинили оті мої несподівані доброчинці, я гаряче молився до Бога, щоб Він пробачив їм усе, хоч якою важкою була їхня провина.

Чи були ті хлопці святими? Вочевидь ні. Але вчинок їх у моїх очах був святим. І хліб, що його вони мені дали, також був святим. Отож, якщо моя молитва за тих новітніх розбійників мала бодай якусь силу, то Господь точно міг би сказати їм: «Сьогодні будеш зо мною в раї» (Лк. 23, 43).

* * *

Що ж, отець Василь Білаш в душі напевно мені дорікає: «Я просив його говорити про святість у навчанні й на роботі, а він усе про табір і про тюремні камери». Даруйте, отче і всі, хто мене слухає. Але насправді я не дуже відхиляюся від теми. Бо попри те, що я навчався у вищій школі, найбільшим і найважливішим університетом для мене було саме життя.

А кажучи про життя як вищу школу, ми маємо розуміти, що це водночас і учнівство, і вчительство.

Бути добрим учнем – це розуміти мову Вчителя. Ми найкраще засвоюємо його уроки лише в ті благословенні хвилини, коли стаємо спроможні розрізняти в хаотичній навалі буцімто випадковостей ту тиху мову, якою Господь говорить з нами. Бо говорить Він знаками та обставинами, митями щастя і годинами страждань.

Найбільша помилка людини – вважати, що Бог мовчить. Увесь світ довкола нас – це Його потужна мова, Його дивовижне есперанто!

Проте всім нам бодай зрідка доводиться бути вчителями, і часто це стається несподівано. Я, що був у таборі одним із наймолодших політвʼязнів, сьогодні в УКУ раптом опинився одним із найстарший сеньйорів. В УКУ часто бачать якісь невідповідності уявній моделі, але не бачать того, що є для мене найголовнішим: місцем «мʼякої євангелізації», місцем зустрічі між релігійним і світським сегментами суспільства. А оскільки нам в УКУ доводиться бути часом вчителями, то й повисає над нами той фатум, що його окреслив Ісус у книзі «Богочоловік» Марії Вальторти (сподіваюся, бодай для частини із вас ця книга є авторитетною і повчальною):

Ізраїль має багато вчителів, і всі вони говорять і говорять… Але душі залишаються такими, якими вони є. Чому? Тому що душі не тільки чують слова вчителів, але і бачать їхні вчинки. А ці вчинки суперечать їхнім словам, і душі залишаються такими, якими вони є, якщо не стають іще гіршими (т. 3, с. 32).

Отож кожен учитель, який хоче бути переконливим, має жити тим, що проповідує. По собі знаю, що це легше сформулювати, ніж виконати. Ми завжди будемо недосконалими й маємо визнати це перед Богом і людьми.

Проте хоч у якій ролі ми виступаємо – в ролі студента чи професора, працівника чи працедавця – всі ми залежні від того, що є для нас мірилом успіху. Нинішній світ криком кричить до нас з кожної реклами чи оголошення: «Твій успіх є тим більшим, чим більшими є твій добробут, гаманець і влада над людьми. Здобудь все і відразу!». 

Тоді як насправді – і це ми знаємо з Євангелія – справжню нашу перемогу й життєвий успіх ми знайдемо у служінні іншим: «Коли хто хоче бути першим, нехай буде з усіх останнім і всім слугою» (Мр. 9, 35).

Отак на шляху щирого служіння і довіри до Божих заповідей, через духовні злети і болісні падіння, ми й можемо допомогти Богові наближати нас до святості. І є принаймні три духовні інструменти, через які Господь удосконалює нас. Про них я знову скажу словами Марії Вальторти, що їх вона почула від Христа.

Перший – це любов:

Любов є індивідуальним спасителем. Хто любить, починає своє спасіння. Син Чоловічий потім її удосконалить (т. 2, с. 356).

Другий – це покора:

Тільки покора є мірилом навернення і сили святості. Якщо хтось не позбудеться гордості, не дайте себе обманути і не вірте, що він навернувся. Якщо про когось скажуть, що він нібито «святий», але «гордий», тоді можете бути певними, що не про святого йде мова (с. 4, с. 250).

І нарешті третій – це особиста жертва й самопосвята. Вони стають «золотим запасом», який дає справжню ціну нашим словам.

Ось я й закінчую свою мандрівку загадками святості. За всі єресі й недоречності простіть  мене. На завершення ж хочу сказати, що, звичайно ж, народитися вдруге до святості людина може, лише коли цього захоче Господь. Але це не означає, що людина не повинна робити відповідних зусиль. Ви всі знаєте чудові слова св. Августина: «Бог створив нас без нас, але спасти нас без нас не може».

Але найпереконливішою ілюстрацією цієї мудрості стала для мене одна несподівана річ (і даруйте, якщо ви чули це від мене раніше). Я завжди уявляв собі, що блискавка вдаряє згори вниз, з неба на землю. І це загалом так. Але сповільнена зйомка показала, що перш ніж головний стовп блискавки вдарить з неба, невеликий стовп полумʼя має з’явитися з землі.  

Це – прекрасна метафора того, як ми можемо допомогти Господу преображати нас і загалом увесь світ.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
3коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • В. Ясеневий | 12 листопада 2018, 17:58
    Коментувати коментар

    Слабий - нездоровому...І нічого більше...

  • igorshevchuk | 10 листопада 2018, 19:54
    Коментувати коментар

    Ігор Шевчук* * * Спасителеві, Слову в любові * * * Якщо побачать що я дихаю я в цім світі й мене впросять до хати Боже! Світло! що в лиці Твоїм-моїм! що любов що я хочу обняти… це не додати і не відняти що мене пошлють на усі кінці Світло! що в Твоїм лиці що в березах що в моїм лиці… ще й туман і туман не тверезий чим я світ весь обріжу – та й здійму – на круті береги? лиш серцем нагим… Боже! Світло! любов моя в серці – з голови й до ноги 10.11.2018

  • igorshevchuk | 10 листопада 2018, 11:44
    Коментувати коментар

    Ігор Шевчук * * * Духу Святому, що розвиває особистості, з любовю присвячується * * * за рік до смерті одиничне так буває щасливець правду промовляє чи настоятель то чи Бог таїнника спасає і ви дивітесь Богу в очі бо слова правди чи проскакують – пророчо? ви не бажаєте а хочете не хочете дасте життя словам пророчим? бо так як Яків й Авраам жахливі є земним «мірАм»! хай небеса зійдуть небеса прийдуть вам! бо всяк пророк ще трохи Авраам! мир вам мир вам! 09.11.2018

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти