«ЧЕРВОНИЙ» – без емоцій

1 вересня 2017, 22:10 | Блоги | Блог Лідії Мідик | 2 |   | Код для блогу |  | 

Ще з порога кінотеатру ти знаєш, що стрічка про «своїх», це апріорі і страшно, і шкода, тому в голові одна питання: «Як я витримаю?». Це на рівні вже підсвідомому. А з плином кадрів на екрані напруга постійно зростала.

Червона земля табору, червона кров, Червоний Данило.

Головний герой у фільмі – це завжди особа, котра викликає емоції, не має значення чи роль позитивна, чи негативна. Головний герой тримає увагу на собі, за нього вболіваємо. Але не у цьому фільмі. Не у «Червоному». Власне, я зловила себе на тому, що він не викликав в мене ні захоплення, ні осуду, ні жалю. Нічого… Він сам у фільмі не виражає емоцій. Стоїк.

Не було взагалі емоцій щодо акторів. Події – так, стискали серце і зупиняли дихання. Ті, що були пов’язані з таборовою лікаркою, з божевільним «санітаром», з паскою з чорного хліба, з тим, як група втікачів дереться сипким камінням з глибокого урвища…

«Червоний» мені нічого нового не дав. Я давно читала про УПА, знаю, як святкували в таборах Великдень, який лад панував між українцями, як вони підтримували один одного, які стосунки в них були з кримінальними… Але це я. А скільки є тих, хто не читав? Фільм для них. Як на мене, хороший, якісний, майже-американський екшн, в стилі спрощеної «Втечі з Шоушенка» (зрештою, Кокотюха саме такої схожості й хотів).

Фільм, який показує, як все було колись насправді і фільм, який на глибшому рівні показує те, як ідея (наче вірус) людину нищить або навпаки, як ідея допомагає людиною залишитися. Як таборове керівництво теж ув’язнене. І загублене, втрачене. Бо за що ж воно бореться? Чи само знає?

Якось теж згадалося твердження автора бестселера «Людина в пошуках справжнього сенсу» Віктора Франкла, що у концтаборі легше вижити тому, хто фізично слабший, проте знає сенс існування, ніж тому, хто має сильніше тіло, але нікчемний дух.

В чому насправді моральна сила головного героя, Данила Червоного? Та все просто. В тому, що навіть у божевільному він зумів побачити людину, дуже конкретну. Потрудився пізнати її трагічну історію. Долю зламану системою, яка (система) нескінченно божевільніша, ніж божевільність Вані. Червоний питає співтабірника-земляка на прізвисько «Льотчик» Віктора Гурова: «А ти поцікавився, чому Ваня такий? Ти знаєш, що він був солдатом, був у німецькому полоні і за це потрапив сюди, в ГУЛАГ?» Його психіка не витримала цього безглуздя…

Червоний теж міг зламатися. Питання: що дозволило вистояти? Може відповідальність не за себе, а за інших, за тих, командування над якими йому передано в перші ж дні у таборі і за тих всіх, хто прагнув свободи України, бо боротьба не скінчилася, навіть якщо ти в Сибіру і в неволі. Україна ж нікуди не поділася, Україна там і тут, в людях.

Герой роману Андрія Кокотюхи є просто символом, може тому, Данило не викликав емоцій, емпатії, але тим не менше – стрічка в цілості виснувала вердикт: Те, що треба! Те, чого завтра не забудеш. Те, в чому можеш знайти не одну алегорію. Наприклад, останні кадри: герої піднімаються догори з того урвища, на дні якого розташований концтабір, каміння сиплеться їм з-під ніг, ноги сковзають, обдряпують руки, напружують м’язи… але це вже останні кроки з провалля. Далі – весняна трава.

А Вам, на що це було б схоже?

Система Orphus
Рейтинг
0
1
2коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • Lida | 2 вересня 2017, 18:13
    Коментувати коментар

    Актори зіграли свої ролі чудово. Беземоційність я тут вважаю родзинкою, а не недоліком. Взагалі подумала про це і зрозуміла це кілька днів після перегляду. Взагалі можна поставити питання: чи добре, коли герой викликає емоції в глядача, які будуть привязані до особи актор-герой, чи радше все в суцільності викликає емоції, але без прив'язки до героїв. не знаю. чи добре пояснила...

  • S.Melnyk | 2 вересня 2017, 17:26
    Коментувати коментар

    Запитання: а чого саме бракувало, щоби герой викликав емоції?

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти