ПОСЛАННЯ ПАТРІАРХА ЙОСИФА (СЛІПОГО)

ПРО ПОЄДНАННЯ В ХРИСТІ[1]

(3.VI.1976 р.)

Українському народові мир і благословення!

Кожний віруючий в Бога і свідомий своєї національності українець, дивлячись на нинішнє важке положення українського народу в Україні і на поселеннях, мимоволі проймається жахом за майбутнє його існування і розвій. Переслідування і гніт релігії — Церкви в Україні та розбиття, свари і незгоди поза рідним краєм — оце ті причини, які примушують кожного чесного українця призадуматися над собою.

Де шукати виходу і яких треба вжити середників, щоб станути в цій недолі на правиль-ний шлях, вжити відповідних засобів уздоровлення і забезпечення свого будучого, ба що більше, щоб не зникнути з лиця землі і не перейти до історії як віджитий і мертвий первень, подібно, як це сталося вже з не одним народом в історії. Очевидно, не легка це річ стати відразу обновником і одухотворити нині так обездолений народ навіть і для найбільшого генія. Та все ж таки не можна опускати рук і попадати в безнадійність, і то передовсім для того, хто вірить в Бога і надіється на Його певну поміч. Тому каже св. Павло: «...випростайте ваші охлялі руки та зомлілі коліна і зробіть вашим ногам стежки прості, щоб кульгаве не збочило, а радше видужало» (Євр. 12, 12—13).

Кожна людина, яких би поглядів вона не була і як не задивлялася б на нинішнє релігійне й державне положення, чи українець чи чужинець, мусить признати, що най-сильнішим чинником в діянні й творчості народу є релігія — віра в Бога. Навіть і атеїсти-безбожники видять і переконуються наглядно, що то неможлива річ викорінити нині віру в Бога з душі людини, навіть при найсильніших і найбільш всебічних засобах і середниках матеріальної і фізичної державної сили. І якщо так, то треба звернути наше бачне око на цей найважніший момент в житті людини, народу й держави.

Отож, ввиду того, виринає питання, як мається справа з релігією і вірою в Бога в українському народі? На жаль, ось в тому корінь лиха. Бо релігія повинна бути тим найсильнішим мотором думання і діяння в українському, так розбитому і роз'єднаному, народі. Є в нас Католицька і Православна Церкви, євангельські громади й розбиті різні релігійні групи, і всі вони караються за Христа і Христову віру. На превеликий жаль вони себе поборюють і тому не в силі об'єднати український нарід та перейти в проти-наступ проти злих сил світу. А Господь наш напоминав нас: «кожне царство, розділене в собі, запустіє, і кожне місто чи дім, розділені в собі самому, не встоїться» (Мт. 12, 26). Тому за усильною спонукою українських віруючих людей, звертаємося оцим, україн-ський народе, до тебе, щоб ти розпочав своє уздоровлення від кореня своєї духовності, від своєї безсмертної душі і її потреб!

Всі одиниці, які приймають віру в Бога і Христа, мусять признати, що Христос — Богочоловік установив одне стадо, одну Церкву і одного пастиря, і за цю єдність гаряче молився на Тайній Вечері: «Отче Святий, заради імені Твого, бережи їх, тих, що їх Ти мені передав, щоб були одно, як ми!» (Ів 17,11), «щоб і вони були в нас об'єднані» (Ів 17.21), «щоб вони були звершені в єдності» (Ів 13,23).

Найчисленніші Церкви в нас є Православна й Католицька, і, безсторонно кажучи, нема між нами суттєвої догматичної різниці, як це показують теологічні студії і свідчить історія. Правду кажучи, розлам і поділ є піддержувані тільки ззовні, від тих, які знають, що тим ослаблюють український народ і Церкву. Світлим моментом в нашій історії було порозуміння на тлі патріархату між обома Церквами за митрополита Петра Могили і Йосифа Велямина Рутського. На жаль, їх висока ідея згоди не здійснилася. Вже передше їздив св. Йосафат до Києва і в Печерській лаврі виказував, що наша традиція (літургічні книги й хроніки) стоїть на основах єдності Христової Церкви. А єпископ Суша завважує, що печерські монахи мовчали і не мали що відповісти: «Mirum quantum mutati ab illis» і «Silentes stupebant, tot loca suerum monstrantem librorum ad firmandam Unionem» (див. «Твори Блаж. Патр. Йосифа», т. 11, стор. 189). З другого боку поляки й інші сусіди хотіли златинщити й сполонізу-вати українців католиків для своїх політичних цілей. І тому треба собі здати справу з такого стану і мати на увазі свою Церкву і своє добро, та не бути мотоволом в чужих, ворожих руках, що нам мотають вони й снують пряжу на свою одежу. І треба признати, що такі великі кроки зближення й порозуміння в новіших часах були вже зроблені за Сл. Б. митрополита Андрея Шептицького. Так само й тепер відбулася сердечна зустріч при великому здвизі православних у Банд Бруку з митрополитом Йоаном Тео-доровичем. Там впали тоді великі слова: ми такі православні, як ви католики! Це правда, і совісні студії виказують, що нема догматичних чи обрядових різниць. Нам треба всім станути на київській прадідній традиції, а не підлягати російській синодальщині й тим подібним впливам.

Так само й наші Євангелики стоять на становищі Христової Євангелії. Треба зробити крок дальше до Апостолів Андрея і Петра, звідки починається і продов-жується наше християнство.

Рівно ж і наші Біблійні Громади, які приймають за основу Святе Письмо, читають, що в ньому горить ця віра в єдиного Бога і Ісуса Христа нашого Спаса. Коли ми правили Св. Літургію в північній Аргентині в Чако, то безліч наших Єговістів, довідавшись з радіо про нашу Службу Божу у величезній латинській кафедрі, прийшли з колоній і лісів і виповнили вщерть увесь храм. Вони молились з нами! Не диво, що вони підносять голоси зі свого боку про потребу єдності релігії і віри.

Правда є лиш одна! Як боліють різні народи, як напр. німці, над розламом своєї Церкви і як стараються вони поєднатися, як розвивається в них успішно, під впливом Святого Духа, так званий екуменічний рух — рух поєднання, і навпаки, як сильна своєю єдністю є сьогодні Католицька Церква в Польщі і ставить опір безбожництву й матеріалізмові! Яка могутня була наша держава за часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого! Бо була в нас тоді одна віра і одна Церква, яка лучила духовно весь нарід, скріплювала усе державне життя і створювала свою культуру!

Чи не можна б цієї об'єднуючої акції обох Церков почати від узгіднення пере-кладів Святої Літургії і наших Богослужб, щоб молитися «одними устами і єдиним серцем»? А знову таке зближення з іншими християнськими згромадженнями треба розпочати від читання того самого Святого Письма, перекладеного з оригіналу. Оче- видно, це зближення мусить відбуватися зі зрозумінням, поволі і постепенно. Здаймо   собі раз справу, скільки хитрості вживають наші вороги, щоб піддержати розлам і роз'єд-нання між нашими Церквами. Будьмо собою! Дивімось на своє власне духовне добро, на спасіння наших душ — і тоді буде між нами єдність, в першу чергу на церковному полі, а опісля на національному й державному! Треба добро Церкви й народу ставити вище своєї марної особистої амбіції і своїх особистих чи гуртових користей!

Це дуже відрадний об'яв, що це починають розуміти й відчувати всі віруючі України різних релігійних груп, що об'єднавшись в одну помісну українську Церкву під проводом патріарха, станемо твердинею, об яку будуть розбиватися всі ворожі удари, так релігійні, як і політичні.

Перед нами свято зіслання Святого Духа. Спільною гарячою молитвою звернімось до Нього, як духа єдності, щоб Він просвітив, надітхнув і дав силу для нашого об'єднання і єдності у вірі в одній Церкві. Бо Святий Дух устами св. ап. Павла зазиває нас: «благаю вас, брати, ім'ям Господа нашого Ісуса Христа, щоб ви всі те саме говорили, щоб не було розколів поміж вами, але щоб були поєднані в однім розумінні і одній думці!» (1 Кор 1,10).

[1] Твори Патріярха і Кардинала Йосифа. – Т. 9. – Рим 1980. – с. 264-266.