Досвід мелхітів у спробі відновлення сопричастя з православними

23 липня 2010, 15:56 | Блоги | Блог о. Михайла Димида | 1 |   | Код для блогу |  | 

Тут намагатимуся представити ініціативи Мелхітської Греко-Католицької Церкви для повернення своєї практики згідно із вірою. Ключевою фігурою цього руху є архиєпископ Еліас Зоґбі. Він написав акт віри одночасно в Римську і Православну Церкву, який згодом був прийнятий цілою Мелхітською Греко-Католицькою Церквою. Мелхітська Церква бачить себе Православною Церквою в сопричасті з Римською, хоч на ієрархічному рівні вона відірвана від Православної Повноти. Існує онтологічне сопричастя між православною і греко-католицькою частинами колись одного Антіохійського Патріярхату і ніякі ієрархічні чи канонічні норми не завадять зміцненню того глибокого переконання. У липні 1996 р. Синод Мелхітської Греко-Католицької Церкви прийняв звернення під заголовком «Реуніфікація Антіохійського Патріярхату». Цей документ складається із наступних восьми пунктів :
 
- (1) Подяка Антіохійській Православній Церкві за спільні зусилля для співпраці із Греко-Католицькою Церквою, починаючи із 1974 р., коли відбувся перший обмін делегаціями між двома синодами.
- (2) Нетерпеливе очікування на день коли Антіохійський Патріярхат повернеться до єдності із перед 1724 р. Таке повернення до єдності не означатиме перемоги однієї Церкви над другою, або поворот однієї Церкви до другої, або втягнення однієї Церкви другою. Йде мова про припинення існування двох незалежних від себе патріярхатів, які розділяють між собою братів.
- (3) Поступ у процесі реуніфікації став можливим через сопричастя (спільність) віри, яке повстало внаслідок результатів праці Змішаної міжнародної Комісії з богословського діалогу між Православною та Римо-Католицькою Церквами. Документи цієї Комісії – Таїна Церкви і Євхаристії у світлі Таїни Пресвятої Тройці (1982), Віра, таїнства і єдність Церкви (1987), Таїнство рукоположення в таїнственній конституції Церкви (1988) – вказують на єдність віри в догматах, які прийняті Церквами на сімох вселенських Соборах.
- (4) На основі декрету «Про Екуменізм» № 14 ІІ Ватиканського Собору і енцикліки «Щоб всі були одно» № 61 папи римського Івана-Павла ІІ можна сказати, що спільним зусиллям всіх має бути поворот до сприйняття першенства Єпископа Риму, так як його розуміли Отці Церкви в першому Тисячолітті, у світлі науки сімох вселенських Соборів. Такий підхід приведе до того, що першенство Єпископа Риму вже не буде причиною поділу Церков.
- (5) Оскільки щодо змісту Греко-Католицька і Православна віра одна і відповідає тому, що існувало в першому тисячолітті, то Отці Синоду вважають, що участь в священних справах – «communicatio in sacris»  нині можлива і вони її приймають, але лишають спільному рішенню двох Синодів спосіб її практичного втілення в життя Церкви.
- (6) Отці Синоду заявляють про свою єдність із Римським Престолом і про те, що співпрацюватимуть із ним, щоб знайти шляхи одночасно ввійти в сопричастя із Антіохійською Православною Церквою.
- (7) Отці Синоду дякують архиєпископу Еліасу Зоґбі, який понад 20 років працював над справою церковного сопричастя і якого думки вони прийняли як свої і цілої Церкви. Отці вдячні Змішаній міжнародній Комісії з богословського діалогу між Православною та Римо-Католицькою Церквами і чекатимуть на дальші плоди її праці. Богословська і екуменічна Комісії Синоду працюватимуть для знаходження різних засобів до реуніфікації і для обговорення канонічних і пасторальних наслідків об’єднання, і через різні конференції та конгреси поширюватимуть і обговорюватимуть ці ідеї на всіх церковних рівнях.
- (8) Потрібна є молитва всіх вірних, щоб прохання Христа до Бога Отця згідно Йо 17: 21-23 могло сповнитися.

Очевидно всім, що для того, щоб Синод Мелхітської Греко-Католицької Церкви міг прийняти звернення «Реуніфікація Антіохійського Патріярхату» і дійти до висновку, що «участь в священних справах нині можлива» і Синод її приймає, треба було багато років підготовки. Так воно й було. Історики пишуть, що ІІ Ватиканський Собор відкрив серця Церков для позитивного споглядання одна на одну. Тут, зокрема, слід згадати про роль мелхітського патріярха Максімоса IV, якому вселенський патріярх Атенагорас згодом сказав: «Ви говорили в нашому імені», на що цей відповів: «Кожного разу, що я говорив, я думав про вас» . Слідом за тим, вже в 1972 р., відбувся триденний православний-греко-католицький спільний літургійний конгрес, коли представники обох патріярхатів разом обговорювали спільну спадщину і молилися. В 1974 і 1975 рр. відбувся обмін між синодальними делегаціями, що само собою означало визнання церковності одні других. В той час православна делегація навіть думала, що Греко-Католицька Церква може, (як і православна) самостійно вирішити екуменічні питання без попередньої зобов’язуючої згоди Римського Престолу. А коли православні зрозуміли, що без такої згоди греко-католики не змогли нічого конкретного зробити, це принесло деяке розчарування серед їхніх ієрархів.

Конкретна ідея подвійного сопричастя була висвітлена в 1975 р. завдяки ініціативі архиєпископа Баалбека, Еліаса Зоґбі, який писав: «обидві Церкви зберегли основу догм і структури Церкви, хоч і вираження цих догм є різним і організація Церкви є також інакшою. Помимо різниць у богослов’ї, віра лишається ідентичною. Власне на цій ідентичності віри можуть бути відновлені єдність і сопричастя».  І дійсно, за таким сценарієм почала розвиватися ідея, яка аж за 21 рік, у липні 1996 р., стала офіційною позицією Мелхітської Греко-Католицької Церкви. Але за цей час вона мала пройти через вогонь критики і випробування. Деякі єпископи на Синоді Мехітської Греко-Католицької Церкви із серня 1975 р. побоялися повороту до православ’я, як до чогось чужого, а з православного боку одні вважали проект непослідовним, а владика Жорж Ходр уважав, що сопричастя можливе за умови, щоб Греко-Католицька Церква відмовилася від називання соборів, які мали місце після великої схизми «вселенськими», але уважати лише їх «всецерковними» соборами Римо-Католицької Церкви.  В Римі під проводом Державного секретаряту постала Змішана Комісія з членів Конгрегації доктрини віри, Східних Церков, і Секретаряту у справах єдності. Ця Комісія вирішила , що питання єдності між двома сторонами одного Антіохійського Патріярхату мають бути конечно обговорені із Церквами, до яких конфесійно вони приналежні, тобто до т.зв. Католицької і Православної Повноти. Також Комісія уважала, що питання першенства Римського Єпископа є питанням об’явленої віри, і воно стосується основ Церкви і оскільки воно не однакове між православними і католиками, не можливо приступати до подвійного сопричастя навіть незважаючи на те, що існує вже неповне сопричастя між Православними і Католиками.

Так виглядало, що все це назавжди зруйнує ініціативи Мелхітської Греко-Католицької Церкви, щодо реального повноцінного сопричастя із своїми братами, з якими вони століттями були одними і від яких вони відокримилися, щоб прийняти іншу єдність з Римським Престолом.

Однак процес зближення двох Церков одного патріярхату продовжується далі. В 1980 р. на основі рішення Синоду Мелхітської Греко-Католицької Церкви розповсюджено патріяршу інструкцію про це, щоб по всіх парохіях, на добровільній основі, опускався в Символі Віри додаток «і Сина».

В 1981 р. появилася знаменита книга архиєп. Еліаса Зоґбі «Tous schismatiques? – Чи всі схизматики?». В книзі автор наголошує, що доктринальні розбіжності між Церквами прийшли як легітимація людського розподілу . Він вповні відмовляється жити в схизмі, яка існує між Православною і Католицькою Церквами, написавши відповідний акт віри: «Я люблю Римську Церкву і так само Православ’я, і я радо віддам своє життя, щоб засвідчити про одну чи другу. Я вважаю, що вони являють, об’єднані, одну і єдину Церкву Ісуса Христа. Оскільки, перед тим, ніж завершу свій біг, не зможу побачити, як вони рішаться на проголошення свого канонічного сопричастя і оскільки я переконаний, що перебуваючи в сопричасті з одною і виключаючи іншу, я лишаюсь і вмираю у розриві з повноцінною частиною Христового Тіла, я дозволяю собі на свободу їх з’єднати обидві в одному особистому акті віри, публічно проголошенім, який мене реально введе перед Богом, хоч і не канонічно, в Церкву, одну і нероздільну, рівно римо-католицьку як і православну» .

В липні 1995 р., при завершенні Синоду Мелхітської Греко-Католицької Церкви, більшість єпископів прийняли цей акт віри, якого архиєп. Еліас зредагував у стислій формі: «1. Вірю в усе, чого навчає Східне Православ’я. 2. Я є у сопричасті з Єпископом Риму, у межах визначених Святими Східними Отцями для першого серед Єпископів, у першому тисячолітті, перед поділом» . На це Синод Антіохійської-Православної Церкви із 1995 р. відповів: «вже час щоб Антіохійська рана загоїлася на тій землі на якій появилася…» .

Таким чином доходимо до липня 1996 р., коли проект архиєп. Еліаса стає всецерковною справою і приймається Синодом єпископів від імені цілої Мелхітської Греко-Католицької Церкви. Про це повідомлені і патріярх Варфоломій і Папа Іван-Павло ІІ. Згідно інформацій, які подає ієромонах Габріел Гашем, спеціаліст в еклезіологічних і екуменічних питаннях, в своїй статті «Проект церковного сопричастя в Антіохійськім патріяхаті між греко-православною і мелхітсько-католицькою Церквами», – з якої я черпаю основні інформації для свого представлення про антіохійське прагнення церковного сопричастя і євхаристійного сослужіння, – Римська Конгрегація для Східних Церков зреагувала позитивно, «виступаючи за синодальність як спільне крокування двох Церков і дозволивши деяку практику участі в священних справах в літургійних відправах і в час служіння шлюбів і похоронів, але не поручаючи цього для євхаристійного причастя» .

Щодо позиції самої Мелхітської Церкви про участь в євхаристійному сопричасті (тобто в одній Євхаристії), вона є такою: оскільки ІІ Ватиканський Собор визнав сопричастя віри щодо головних правд між Православними і Католицькими Церквами, як теж розвіяв сумніви про правдивість і однаковість святих Таїнств Хрещення, Євхаристії, та про одне священоначаліє, то немає перешкод для євхаристійного сопричастя між двома Церквами одного Антіохійського Патріярхату. Мелхіти греко-католики свідомі того, що ніхто ніколи досконало не зможе зрозуміти всі таїни віри і осягнути досконале сопричастя віри. Вони запитують: хто має право не допустити до Євхаристії християнина, який не погоджується із визначенням прерогатив першенства і непогрішимості Папи Римського І і ІІ Ватиканського Собору? Як можна зміряти ступінь сопричастя віри необхідний для євхаристійного сопричастя?

В своїй книзі «Tous schismatiques? – Чи всі схизматики?» архиєп. Еліас пише: «Я знаю чому я в сопричасті із Римським Святим Престолом, перший серед усіх, який має бути в центрі всякого церковного сопричастя; але я не знаю чому я в схизмі із Православ’ям, якому я завдячую, як до моїх батьків у вірі, знамення християнина, і від якого я отримав причину мого існування: Ісуса Христа.»  Така екзистенційна дилема згідно ієромонаха Ґабрієла Гашема існує серед цілого мелхітського народу. Він пише: «Є незаперечним, що поведінка мелхітського народу відбиває існування того, що ми можемо назвати онтологічним сопричастям паралельно до ієрархічного і канонічного сопричастя» . Тут йде мова про сопричастя серед змішаних родин, змішаних сіл, в час святкувань і торжеств, в час Хрещення, Шлюбу, похорону і т.д. Далі продовжує ієромонах Ґабрієл, що: «деякі мелхітські богослови уважають, що це онтологічне сопричастя дозволяє на деяку практику участі в священних справах, не тільки у відповідних обставинах, із благословенням церковних властей, але теж у рамках спільного прямування до повноти церковного сопричастя» .

На думку мелхітських  богословів, для відповідного рішення такого напрямку потрібно три речі: «підготовка, участь і рецепція вірних двох Церков». Це може розпочатися такими етапами: «дозвіл мирянам причащатися Євхаристії в обидвох Церквах; благословення священноієреям на спільні релігійні відправи і таїнства, включно з Євхаристією; в останній мірі, з’єднання патріярхату (один патріярхат і одна ієрархія)» . Це останнє об’єднання можливе тільки після об’єднання Православ’я з Католицтвом. Натомість згідно архиєп. Жоржа Ходра, «православні антіохійці уважають, що не може бути участі в священних справах перед тим, що досконале сопричастя у вірі не буде відновлене, бо вони є лише дві сторони однієї і тої самої дійсності. Для того економія (пасторальна домовленість) не припускається у справі євхаристійного сопричастя. Не вистарчає, щоб католицькі Мелхіти заявляли про своє сопричастя у вірі, щоб воно стало реальним фактом» . Також інші критики мелхітського греко-католицького підходу кажуть, що не може бути одночасного сопричастя двох самоуправних структур, коли їхні конфесії, до яких вони приналежні не в сопричасті. Тут, очевидно, йдеться про дві відмінні еклезіології, одна з яких вказує на помісну Церкву як на колиску ідентичності та єдності Церкви, а друга на конфесійну Церкву, як на визначальний елемент церковності.

Мелхіти греко-католики однак «не помічають […] двозначності своєї еклезіології, а навпаки вони в ній вбачають вияв різнорідності в єдності» . Архиєп. Еліас пише, що «можна уявити різні еклезіології в Церкві, без того, щоб віра була поставлена під сумнів і без того, щоб сопричастя було ущерблене» . Мелхітська Греко-Католицька Церква уважає свої дії обгрунтовані на основі історичних і богословських аргументів: що не один т.зв. православний патріярх перед 1724 р. був в подвійнім сопричасті як з Римським так і Царгородським Престолом. А питання першенства Єпископа Риму можна полагодити: 1. визнанням всіх Соборів, яких односторонньо скликав Римський Престол як не «вселенських», а «всецерковних» Римо-Католицької Церкви; 2. влада Папи відносно східних патріярхів має бути цією, яку визначав Флорентійський собор, де застережено, що всі привілеї східних патріярхів зберігаються непорушеними. Щодо першенства Єпископа Риму висловлює думку Греко-Католицької Церкви арх. Еліас: «Всі приймають першенство Єпископа Риму. Але першенство Божого права, яке надає Папі вселенську юрисдикцію і особисту непрогрішимість, Святі Отці Сходу ніколи її не припускали, ніколи про це не згадували, ані особисто, ані на Соборах, і ніколи не переживали, в час одного тисячоліття християнської єдності» .

Очевидно, що між тими теоритичними висловлюваннями і дійсністю Мелхітської Греко-Католоицької Церкви ще існує велика дистанція. Наприклад, коли заявляється про визнання першенства Римського Понтифіка в рамках першого тисячоліття, то бачимо відмінність між тим і рецепцією ККСЦ і відносинами із Римськими Управліннями. Відправляється Літургія за канонами Східної Церкви, а канонічна дисципліна йде згідно Моту пропріо, з власного чину документа, виданого Римським Архиєреєм за яким визначаються листи «гідних на єпископство» з яких тільки можна вибирати єпископів; де існує обмеження юрисдикції до т. зв. власної території, а все решта керується Конгрегацією; де виписані понадпатріярші права різних чернечих згромаджень так званого папського права, і т.д.

Як висновок критичного аналізу мелхітських ініціатив треба сказати, що Мелхітська Греко-Католицька і Антіохійська Православна частини одного колись Патріярхату нині не мають однакового богословського і еклезіологічного бачення участі в священних справах. Це спонукає до висновку, що важливим є розвивати богословський компонент цього питання перед тим ніж продовжувати розвивати такі гарні і потрібні церковні і євхаристійні взаємовідносини.  Потрібні богословські твори, які б «у науковий і об’єктивний спосіб дослідили богословські та еклезіологічні основи подвійного сопричастя», які старалися б висвітлити «основні правди спільної майже-досконалої віри», які намагалися б уточнити концепцію і практику римського першенства першого тисячоліття, або які навіть би уточнили кроки, які потрібно здійснити, щоб зробити можливим відновлення участі в священних справах».

Хоч з богословської перспективи можна дійсно скритикувати мелхітські ініціативи, однак треба віддати належне, що в тому світі, де все догматизоване і розподілене між сферами впливу є Церква, яка хоч в неясності і протиріччі, але шукає відповіді на питання взаємного євхаристійного сопричастя із членами цієї самої Церкви, що по православній стороні провалля великої схизми.

Тут насуваються такі думки: самоуправні східні Церкви Римо-Католицького Сопричастя мають віднайти відповідну реальну гідність і бути автономними суб’єктами у відношенні до інших Церков (що теоретично намагається робити Мелхітський Греко-Католицький Патріярхат також на основі Баламандської угоди з 1993 р.) ; Римо-католицька Церква, у слід за розпочатим папою Павлом VI кроком щодо ІІ Ліонського собору 1274 р. , повинна перейменувати всі свої собори, що відбулися після схизми 1054 р. «всецерковними» соборами своєї Церкви, яких можуть прийняти, чи ні, інші Церкви; потрібно спільно між самоуправними Церквами вирішувати питання першенства і непогрішимості Єпископа Риму.

Це і є зміст акту віри, який прийняв архиєп. Еліас, а згодом Синод Мелхітської Греко-Католицької Церкви. Це є зміст одностороннього рішення в постійному багатосторонньому спілкуванні, яке знаходить вихід із ексклюзивістичного мислення у впевненості, що спільний скарб віри, так як він був виражений Соборами першого тисячоліття цілком вистарчає для відновлення євхаристійного сопричастя.  

А оскільки всякий акт віри потребує постійного практичного підтвердження, то він зараз повинен реалізуватися на рівні мелхітських патріярхатів за схемою: обопільне церковне визнання і утворення Змішаної богословської Комісії. Щодо обопільного церковного визнання – це не тільки справа із православними. Потрібно теж щоб Римська Церква остаточно хотіла завершити історичний етап «уніятизму», і щоб таким чином були визнані нею і Православними Церквами за нині Уніятськими Церквами статус Церков-сестер, бо очевидно, що вони поки що є Церквами-сателітами і треба ще доказати, що Мелхітська Церква є «автентичною східною Церквою і вже не ризкує асимілюватися до католицької “дієцезії”, яка користається кількома літургійними й обрядовими привілеями» . Те саме стосується і дисциплінарних і канонічних порядків, які не залишають східним Церквам Римського сопричастя свободи на власну еклезіологічну позицію і відповідну самоуправність, яка б не керувалася римськими управліннями. Щойно після проведення того етапу можна говорити про утворення Змішаної богословської Комісії, роль якої буде: аналіз пройденого шляху онтологічного сопричастя; розроблення спільного церковного проекту об’єднання; сприяння поглибленим студіям щодо богословських розбіжностей і непорозумінь; підготовка спільного Синоду.

Таким чином, тут коротко представлений досвід мелхітів у спробі відновлення сопричастя з православними хочу завершити датою 4 лютого 2005 р., коли на передмісті Дамаску, Думмарі, Греко-православний патріярх Антіохії Ігнатій IV (Газім) спільно з Греко-католицьким патріярхом Антіохії Ґреґоріосом ІІІ (Лагам) посвятили парохіяльний храм Святих Апостолів Петра і Павла із написом: «Греко-Православна Церква – Греко-Католицька Церква». По спільній вечірні патріярх Ігнатій IV сказав: «Слова не можуть висловити глибоке пережиття, яке ми відчуваємо цього вечора. Це надзвичайний вечір! Вечір коли ми досвідчуємо, що вже нема бар’єр між тими, які носять ім’я Христа Ісуса». На що патріях Ґреґоріос ІІІ відповів: «Послухавши промову мого брата патріярха Ігнатія, я собі сказав, що вже нема мені, що говорити, і я хотів подерти промову яку я написав. Якщо я її тепер виголошую, це щоб висловити свій Амінь».

Система Orphus
Рейтинг
2
2
1коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • deacon Tarasiy | 20 вересня 2010, 13:51
    Коментувати коментар

    у владики Георгія (Ходра) в горах Ливанськи був свій ще добрий досвід ефективності співпраці міжконфесійної (див.його книгу "Призив Духа" http://www.duh-i-litera.kiev.ua/index.php?option=com_content&task=blogcategory&id=15&Itemid=41) тим то і цінніший матеріал для взаєморозуміння а особливо порятунку молоді од глобалізму та синкретичних гонінь споживацтва! Певен, що владика Андрій (Сапеляк) може ще цінніші практичні нариси правдивої єдности Христа ради додати!

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти