ПРАВА ТА ОБОВ’ЯЗКИ ВІРНИХ

13 липня 2018, 11:44 | Блоги | Блог о. Петра Балога | 0 |   | Код для блогу |  | 

 

ПРАВА_ВІРНИХ.jpeg

Більшість людей, котрі ходять до церкви, навіть не підозрюють, що можуть мати у Церкві якісь права чи якісь обов’язки, що можуть щось вимагати, або що можуть бути до чогось зобов’язані. Є таке прислів’я: «Незнання закону не звільняє від закону». Але це прислів’я повстало у Європі. Бо з другої сторони, в Америці люди говорять: «Знання закону робить життя легшим». Тому що дійсно, знаючи, які маєш права, можеш цих прав вимагати, якщо вони не додержуються, а знаючи які маєш обов’язки, стараєшся їх сумлінно виконувати, щоб не входити в конфлікт, насамперед, з власною совістю.

 Права і обов’язки у Церкві існують не для того, щоб когось в чомусь обмежувати, але щоб показувати на глибші цінності, ці права і обов’язки мають допомагати вірним йти до Бога. Права і обов’язки в Церкві – це поставлення певних вимагань, які треба виконати, деколи конечно, деколи бажано, але завжди для освячення і вдосконалення свого християнського життя. Бути членом Церкви – це великий дар Божий, це, можна сказати, привілей. А кожний Божий дар завжди пов’язаний з відповідальністю, подібно як ті євангельські таланти, тому приймаючи дар, беремо на себе певні права і певні зобов’язання відносно цього дару. Це так само, як коли молода людина стає зрілою і створює спільноту з другою людиною, тобто зав’язується подружнє життя і повстає нова сім’я, то це є велике щастя, радість, дар, а одночасно – це також велика відповідальність і зобов’язання.

Приналежність до Божого Народу

 Щоб краще зрозуміти права і обов’язки, треба спочатку подивитися на спільноту, в якій вони функціонують, а також на членів цієї спільноти, бо ж не всі утворюючі спільноту мають одинакові права чи обов’язки. У нашому випадку цією спільнотою є Церква.

 Церква – це Божий Народ, який вірить у Христа, Бога і Спасителя. Подібно як кожна людська організація, видима церковна спільнота має свої закони, котрих ціллю є, в першу чергу, допомога вірним на дорозі до Царства Божого, а крім того, ці закони стоять на сторожі правовірності, регулюють дочасні і організаційні справи Церкви, розв’язують повсталі проблеми, пов’язані з вірою та моральністю.

 Крім цього, подібно як у кожній демократичній державі суспільство має свої права і обов’язки, гарантовані конституцією, так само спільнота Церкви має свої права і обов’язки, котрих фундаментом є Святе Письмо, головною ціллю – провадження дорогою спасіння, мотивом – християнська любов, а представлені вони є в Кодексі канонів Церкви. Ці права і обов’язки, які будуть тут розглядатися, стосуються всіх членів Східної Церкви, а саме мирян, духовних і монахів, тобто всіх, котрі через Таїнство Хрещення стали членами Божого Народу, який існує в Католицькій Церкві, керованій Наступником Петра та Єпископами з’єднаними з ним.

 До Божого Народу належать також ті, котрі ще не є охрещені, але вже підготовляються, щоб прийняти Таїнство Хрещення, тобто катехумени (оглашенні). Хоч їх ще не стосуються повністю права і обов’язки Церкви – спільноти, до якої вони мають намір цілковито приєднатися, то однак їм уже прислуговує право брати участь у посвяченнях і благословеннях, які здійснює Церква, наприклад, у спільній молитві, у Святій Літургії (без Святого Причастя). Крім того, катехумени мають право після смерті, якщо не встигли прийняти Хрещення, мати католицький похорон (вимагається лише розсудлива згода місцевої церковної влади).

 До Божого Народу також належать, хоч недосконало, охрещені, сповідуючі таку саму віру і приймаючі дійсні Святі Тайни, але не підтримуючі єдності з Церквою або з Наступником Апостола Петра, як наприклад православні. Тільки якщо цього вимагає необхідність і якщо вони цього виразно просять, то мають право приймати в Католицькій Церкві три Таїнства, а саме Покаяння (Сповіді), Євхаристії (Причастя) та Єлеопомазання (Намащення хворих). Ці три Таїнства вони можуть прийняти також у випадку смертельної небезпеки. До цієї групи підпорядковані ще ті, котрі є охрещені, але крім того, що не мають єдності з наступником Апостола Петра, також не мають всіх Святих Тайн – це, наприклад, протестанти. Вони мають право в Католицькій Церкві, подібно як і православні, мати після смерті католицький похорон, але тільки за розумним дозволом місцевої церковної влади, за умови, коли не можуть мати свого служителя і якщо перед смертю вони явно не виявляли свій спротив бути похороненими католицьким служителем.

 Далі, до Божого Народу належать ті, котрі ще не прийняли Євангелії, тому не вірять в Ісуса Христа, але вірять в Єдиного Бога. Це, насамперед, євреї, а потім мусульмани, а також представники інших монотеїстичних релігій. Вони мають право, подібно як катехумени, брати участь у посвяченнях і благословеннях, тобто спільно з католиками молитися чи приходити на різні літургійні відправи, лише не приймаючи Святі Тайни.

 Крім цього, до Божого Народу належать в таємничий спосіб, відомий тільки самому Богу, всі люди доброї волі, які стараються жити згідно зі своєю совістю, але котрим якісь об’єктивні причини перешкоджають пізнати існування Єдиного Бога і потім повірити в Нього. Їм належаться такі самі права в Церкві, як і неохрещеним сповідникам Єдиного Бога.

 Щодо тих, які є Народом Божим в найстисліший спосіб, тобто видимо перебуваючих у Католицькій Церкві, з’єднаних з Христом вузами по-перше, віровизнання, по-друге, Святих Таїнств, і по-третє, церковного проводу з наступником Апостола Петра на чолі, а яких далі будемо називати просто вірними, то в Церкві є для них загальні права і обов’язки, спільні для духовних, мирян і для монахів, а крім того, є окремі права і обов’язки мирян, окремі права і обов’язки духовних і окремі права та обов’язки монахів. Тут звернемо увагу лише на загальні права і обов’язки всіх вірних, тобто духовних, мирян і монахів, а також на окремі права і обов’язки, що стосуються лише мирян. Окремі права і обов’язки духовних вимагають окремого обговорення і трохи більше місця, ніж на це дозволяють рами однієї статті. Подібно є з окремими правами та обов’язками монахів, які також досить численні.

 

Права і обов’язки всіх вірних

 Права і обов’язки всіх вірних опираються на принципі рівності мирян і духовних, а також монахів, тобто однаково і без винятку належаться чи зобов’язують як одних, так других, так і третіх. Тому слід ще раз пригадати, що коли згадуються вірні, маються на увазі єпископи, священики і диякони, ченці і черниці та миряни, тобто всі охрещені члени Церкви. Але треба відразу додати, що не всі вірні в Церкві мають такі самі права чи такі самі обов’язки. Кожний виконує права і обов’язки на свій спосіб і згідно зі своєю позицією. Наприклад, усі вірні на підставі Хрещення беруть участь у загальному священстві Христа, деякі ж вірні на підставі Рукоположення беруть участь в урядовому священстві Христа, тобто є священиками.

 Спочатку треба вияснити коротко, що тут розуміється під словом «право» і що розуміється під словом «обов’язок». Право – це те, що комусь належиться і що він може вимагати. Обов’язок – це належність зроблення або занедбання (не роблення) чогось, виникаюча з морального або правного наказу. Права і обов’язки в Церкві випливають не з законів установлених, як це є в державі, але з самої істоти приналежності до Церкви, тобто, ці права і обов’язки натурально випливають з факту прийняття Хрещення у Католицькій Церкві.

 Часом важко розрізнити права від обов’язків вірних. Часто обов’язки є одночасно правами і навпаки. Тому тут деколи буде мова тільки про право до чогось. Це означає, що вірний має на це право, але не мусить обов’язково з цього права користати. Інколи буде мова тільки про обов’язок. Це означає, що вірний повинен цей обов’язок виконувати і Церква кладе його вірному на сумління. А ще інколи буде мова про право і обов’язок одночасно до чогось. Це означає, що вірний повинен це виконати, а крім того, Церква підтверджує, що вірний має на це право, щоб у когось не було сумніву, чи вірний має право виконувати даний обов’язок, чи ні.

 Першим і найважливішим обов’язком усіх вірних є непорушне збереження власної віри, а також відкрите її визнавання. Віру належить берегти як найцінніший скарб, як найбільший дар, котрий ми отримали від Бога. Цей скарб має бути дорогий також з того приводу, що це є найцінніша спадщина наших предків, яку вони нам довірили, а яку ми маємо так само передати своїм нащадкам. Це є також найцінніший скарб тоді, коли вірник отримав його не від батьків, але від інших людей, яких зустрів на своїй життєвій дорозі. Цей безцінний скарб, яким є віра, маємо обов’язок не тільки зберігати, але також розвивати, старатися зрозуміти, щоб віра не була сліпа чи фанатична, а також маємо її проявляти, особливо в ділах любові, щоб не була мертва сама в собі, але щоб була жива, розпалювана, оживлювана і підтверджувана християнською любов’ю.

 Між усіма вірними членами Церкви існує рівність щодо гідності і діяння, тому що всі вірні стали відроджені в Одному і Єдиному Ісусі Христі, у потоках одного спасительного Джерела під час Хрещення. Але кожний має обов’язок, відповідно до власних талантів і здібностей, а також відповідно до становища і покликання, щоб разом з іншими членами Церкви спільно будувати Тіло Христове, насамперед власними чеснотами, милосердям у стосунку до ближніх, і взагалі, співпрацею з Божою благодаттю.

 Важливим обов’язком кожного вірного є збереження своєї єдності з Католицькою Церквою. Єдність з Церквою означає єдність з Христом і з Божим Народом. Найстисліший видимий зв’язок з Церквою дають Святі Тайни. Спочатку Хрещення, котре цей зв’язок розпочинає, потім Миропомазання, в якому Святий Дух укріплює його і дає силу, щоб витривати в ньому, далі Євхаристія – безпосереднє і цілковите прийняття Христа до свого серця, після чого вірник вже не живе своїм життям, лише життям Ісуса Христа. Коли зв’язок з Христом, а звідти і з Його Церквою розривається або послаблюється, вірні приступають до Таїнства Поєднання, тобто Сповіді, яке наново чинить вірних живими членами Тіла Христового і привертає їм попередній стан, який мали після Хрещення, тобто з приводу спасительної смерті Сина Божого на хресті, дістають прощення своїх провин і стають знову любимими дітьми Бога Отця. Таїнство Єлеопомазання зміцнює сили слабких фізично членів Церкви, щоб виздоровіли і могли далі в лоні Церкви будувати Тіло Христове, а також дає їм надію, що як тепер тривають в єдності з Церквою Христовою, так в небі разом з усіма святими триватимуть в досконалій і вічній єдності з Богом. Таїнство Свячення, до якого Христос покликує вибраних членів Церкви, поєднує їх так стисло з Христом, що вони, виконуючи тут на землі Його функції, діють вже не від себе, лише в Його імені і в Його особі. У Таїнстві Подружжя вірні, поєднуючись нерозривно між собою вузами любові, поєднуються цим самим ще стисліше з Христом, Котрий через священика благословить цей зв’язок, а крім того, подружній зв’язок між чоловіком і жінкою стається на зразок досконалого і нерозривного зв’язку Христа з Його Церквою.

 Вірні по відношенню до Церкви, щоб зміцнювати з нею єдність, повинні також охоче і пильно виконувати обов’язки (між іншим ті, про які тут говориться). Обов’язки належить виконувати не тільки для своєї місцевої церкви (парафіяльної, єпархіальної), але теж щодо цілої Церкви Христової.

 Одним з найважливіших обов’язків вірних є старання і докладання всіх зусиль вести святе життя, щоб цим спричинятися до росту Церкви у святості і збільшення своєї власної святості, а цим самим уподібнюватися ще більше до Бога. Немає однакової для всіх моделі здобування святості. Осягати святість кожен повинен згідно зі своїм становищем і покликанням, бо хоч до святості покликані всі вірні без винятку і існує тільки одна єдина дорога, яка до неї веде – Ісус Христос, то однак існують різні способи, як по цій дорозі йти. Просто кожний вірний повинен здобувати святість там, де живе, де працює, де вчиться, жертвуючи всю свою діяльність, а ще краще – самого себе, виконуючого цю діяльність, Ісусу Христу. Немає на світі такого покликання, такої професії, такого місця (навіть якщо по-людськи це здається неможливе), де б не можна було, будучи вірним, ставати святим.

 Вірні мають право і обов’язок допомагати Церкві в розповсюдженню всюди, де будуть знаходитися, Христової Євангелії, щоб Добра Новина доходила до все більшого числа людей по цілому світі і у кожному часі. Розповсюджувати Божу Новину спасіння треба насамперед власним прикладом святого життя, яке опирається на непохитній і живій вірі, щоб це не залишало байдужими тих, які нас зустрічають, але було для них імпульсом дальшого шукання Правди і Дороги спасіння. Також прикладові живої віри повинно допомагати слово, тобто де це тільки можливо і де видно конечну потребу, вірні повинні визнавати і проповідувати Ісуса Христа також словами, пам’ятаючи однак, щоб не нав’язувати своєї думки, як сектанти, але вести з людьми діалог, без ненависті і погорди, лише з повагою і любов’ю.

 Вірні мають обов’язок з християнським послухом слухати і приймати все, що вчить Мати-Церква в особах пастирів, наслідників Апостолів, а також виконувати їх постанови, які ці ж пастирі дають як керівники Церкви. Цей обов’язок безпосередньо випливає зі слів Ісуса Христа до своїх учнів: «Хто вас слухає, мене слухає» (Лк 10:16). Якщо з’являються якісь серйозні сумніви щодо  навчання окремого пастиря Церкви або його помічника – священика чи диякона, вірні мають право, згідно до своїх знань, компетенції і здібностей, виявляти пастирям свої застереження чи сумніви відносно проголошуваної ними науки, завжди з можливістю звернення до вищої церковної інстанції, якщо об’єктивні сумніви не вдається позитивно розв’язати. Вірні мають також право, так само, згідно з компетенцією, здібностями і рівнем знання даних справ, виявляти пастирям свою думку в цих справах, але лише тоді, коли ці справи стосуються добра Церкви, а не, наприклад, якогось політичного чи економічного добра людей, які є членами Церкви. Деколи вірні мають навіть обов’язок подавати свою думку пастирям Церкви, особливо коли це справи більшої ваги чи вимагають швидкого розв’язання, а занедбання могло б призвести значну шкоду для добра Церкви. Наприклад, вірний, який є спеціалістом-медиком, має обов’язок виявити пастирям свою думку відносно рішення влади в справі абортів чи евтаназії. В усіх випадках, коли вірні виявляють пастирям свою думку – позитивну чи негативну – в справах, що стосуються добра Церкви, повинні це робити без жодної власної користі, підступу чи поганих намірів, але завжди зберігаючи непорушну віру і звичаї, а також зберігаючи пошану до пастирів Церкви.

 Вірні мають також право свобідно виявляти пастирям Церкви, як єпископам, так священикам, а особливо місцевим парохам, свої потреби чи побажання, духовні в свою чергу мають обов’язок ці потреби задовольнити, особливо якщо вони є духовного характеру, тобто поради, духовні розмови, організування яких-небудь зустрічей, уроків, катехез та інших заходів духовного (хоча деколи, як виникає потреба, не тільки) характеру. Вірні можуть, наприклад, запропонувати своєму пароху проводити спільне богослужіння якого-небудь дня, а парох, в міру своїх можливостей, повинен це прохання якось зреалізувати.

 По відношенню до своїх пастирів дуже важливе значення має право вірних отримувати від них духовну допомогу з духовних дібр Церкви, в першу чергу Святі Тайни і Слово Боже. Право отримувати Таїнства повинно супроводжуватися просьбою, поданою своєму пастиреві раніше, підготовкою до цих Таїнств, і якщо немає інших правних перешкод, то пастирі не мають права відмовити вірним приймати Святі Тайни. Щодо Слова Божого, то вірні мають право слухати проповіді своїх пастирів, обов’язкові в неділі і свята, а в інші дні дуже корисні, в яких це Слово має бути вірним коментоване, пояснене, а вірні – повчені щодо основ християнської віри і християнського способу життя. Вірні, наприклад, можуть попросити свого пароха, щоб кожного разу, коли є Служба Божа в простий день, голосив короткі проповіді-коментарі на прочитане Євангеліє. Звичайно, парох сам прийме рішення, чи проповідувати в прості дні, чи ні, навіть коротко, тому що священик має обов’язок говорити проповіді тільки в неділі і свята, але прохання вірних має бути для пароха сигналом про духовні потреби його вірників.

 Як видно, права вірних в стосунку до своїх пастирів, мають логічну конструкцію і є комплементарні: якщо вірники мають якісь права відносно своїх пастирів, то з цього виникає, що пастир має певні обов’язки відносно своїх вірників. І навпаки, якщо пастир має якісь права по відношенню до вірних, то вірні тоді мають обов’язки відносно пастирів.

 Вірні Католицької Церкви, в якій існує багато обрядів, мають право прославляти Господа Бога у своєму власному обряді, згідно з приписами літургійних книг власної Церкви свого права. Вірні повинні дотримуватися власного обряду, пізнавати і розвивати його. Не можна самовільно переходити в інший обряд, хіба що в виняткових ситуаціях за дозволом компетентної вищої церковної влади (цими справами займається Конгрегація Східних Церков у Римі). Відвідування богослужінь в іншому обряді, навіть регулярне, не вважається офіційним переходом, і в рамках Католицької Церкви не вимагає спеціального дозволу. Вірні також мають право дотримуватися власної форми духовного життя, вимагається однак, щоб ця форма була згідна з вченням Церкви. Йдеться про те, що кожний вірний має право молитися на свій спосіб (стоячи, навколішки, сидячи – залежно від ситуації, з пошануванням традиції власного обряду), чи почитати різних святих і до них молитися, але щоб не було при цьому суперечностей з вченням Церкви відносно способів молитви, почитання святих, духовного життя. Католицька Церква, наприклад, не згоджується на практикування йоги, як засобу контакту з Богом (належить відрізняти це від фізичних вправ), чи почитання якогось святого у такій формі, яка перевершує форму почитання самого Бога.

 Будучи членами Католицької Церкви, вірні мають однак повне право засновувати нові товариства і ними керувати, якщо це є товариство , що обрало своєю ціллю діла милосердя чи побожності. Право засновувати і перебувати в товариствах політичних, фінансових, культурно-просвітницьких тощо не належить до церковної компетенції, лише регулюється законодавством тієї країни, в якій це товариство існує; Церква однак має право відраджувати своїм вірним перебувати в товариствах явно антикатолицьких, антихристиянських, анти людських чи різних інших, що мають аморальний характер). Щоб повстало таке товариство, треба принаймні три особи, з яких воно б складалося, а також, щоб була визначена ціль чи цілі цього товариства. Вірні мають право скликувати зібрання цього товариства, щоб спільно осягати його цілі. Таке товариство може приєднуватися до місії Церкви, а його члени відповідно до свого стану (духовного, мирського чи монашого) і відповідно до обставин, в яких перебувають, мають право підтримувати апостольську діяльність Церкви, тобто ширити діла милосердя, видавати газети, журнали, проводити релігійні зустрічі, виступати в радіо, телебаченні тощо. Належить також пам’ятати, що офіційну назву «католицьке» якомусь товариству можна дати лише за згодою компетентної церковної влади, і тільки за згодою цієї ж влади товариство з такою назвою може проводити свою діяльність. Компетентною владою у даному випадку є єпископ-ординарій або навіть ще вища церковна влада. Якщо товариство немає офіційної назви «католицьке», то для його заснування і діяльності треба лише згоди місцевого Пастиря, найчастіше пароха.

 Всі вірні від моменту хрещення покликані до святого життя, а щоб могли це краще реалізувати, мають право на християнське виховання. Передовсім, християнське виховання кожний вірний має право отримати в своїй власній родині, а тому ніхто не може забороняти батькам виховувати своїх дітей згідно з християнською мораллю. Охрещені також мають право отримувати християнське виховання в церкві, на катехизації чи уроках релігії. Метою християнського виховання є, в першу чергу, належна підготовка до зрілості людської особистості, щоб віруюча людина могла ставати все кращою і досконалішою як в загальнолюдському вимірі, так і в моральному. Крім того, християнське виховання повинно сприяти пізнанню і особистому поглибленню таїнства спасіння, тобто всіх тих правд віри, які є конечні для спасіння.

 Для спеціальної групи вірних, а саме для тих, що займаються святими науками – богослов’ям, катехетикою, етикою, духовністю та ін. – передбачене право свобідного дослідження у сфері цих дисциплін і право виявлення своїх думок щодо даних дисциплін, наприклад в газетах, журналах, радіо, телебаченні, при умові, що ці вірні являються в цих справах фахівцями, а також ці публічно висловлені чи написані думки є розсудливі. Вимагається, однак, при цьому, щоб вірні, користаючи з права свободи висловлення фахових і розсудливих думок, завжди зберігали слухняність Учительському Урядові Церкви, тобто останнє слово, особливо в сумнівних висловленнях вірних на тему святих наук, повинно належати офіційному навчанню Церкви.

 У Церкві існують, як вже обговорювалося вище, три основні стани життя. Крім того, в рамах цих станів існують різні якби під-стани, інакше кажучи, різні покликання у рамах даного стану. Вірні мають право вільного вибору любого стану життя, який вважають для себе за найбільш відповідний і згідний з відчувальним у сумлінні покликанням. Це може бути безженний стан, подружній, вдовий, духовний, монаший. Ніхто не має права в будь-який спосіб змушувати когось вибрати той чи інший стан. Вибір повинен бути вільний і без будь-якого примусу.

 Вірні мають право до доброго імені (чи інакше, доброї слави). Нікому не дозволяється безправно порушувати або шкодити добрій славі іншої людини, а також порушувати право людини на захист свого приватного життя. Право доброго імені є загальнолюдське і стосується вірними на підставі їх приналежності до людського роду (а не на підставі віри чи релігії!). Добре ім’я – це пошана, яка належить людині на підставі її природної гідності. Добре ім’я порушується трьома способами: знеславленням, наклепом (злісним поширенням неправдивих чуток), та обмовою (уявленням незнаного широким масам чийого-небудь вчинку або чиїх-небудь властивостей (можливо правдивих), які можуть применшити чиєсь добре ім’я). Також священик не повинен публічно, наприклад, під час проповіді, наводити поганий приклад чи гріх когось добре відомого вірникам, бо це теж є порушення доброго імені людини.  Деколи, однак, треба порушити добре ім’я, а саме тоді, коли укривання якогось гріха другої людини загрожує публічному добру або також приватному добру якоїсь особи. Часом навіть може бути обов’язок, щоб викрити гріх чи слабості другої особи, коли їх укривання може призвести до великого і невідворотного зла.

 У Церкві, подібно як і в державі, існують суди, які розглядають різні справи чи злочини дорослих вірних, пов’язані з церковно-релігійним життям. На цих судах вірні можуть боронити свої права, які вони мають у Церкві. Крім того, вірні мають право бути судженими, якщо їх викликає компетентна церковна влада, але тільки з дотриманням справедливо застосованих приписів права. На цих судах вірні мають також право не зазнавати всіляких канонічних кар, а тільки тих, які приписані законом. Але також повинно стосуватися по відношенню до вірних право євангельської любові, милосердя і пробачення, і тоді не дошукується абсолютної справедливості.

 Останній з перелічених тут обов’язків вірних – це обов’язок допомагати Церкві матеріально. Церква є дійсністю Божою, але також і людською, зі всіма людськими властивостями. А тому ця допомога конечна для нормального функціонування видимого організму Церкви та, насамперед, для осягнення властивих їй цілей. Цілі, для яких потрібна матеріальна допомога, це: виконування богослужінь (податки, світло, обігрівання, літургійні предмети і одежа та ін.), апостольство (місії, підготовка семінаристів та катехетів, матеріальна допомога молодим церквам і т. д.), благодійна діяльність та гідне утримання служителів. Церковна влада повинна затвердити розмір оплат за виконування літургійних і церковних послуг та розмір пожертви за Службу Божу, так, щоб не було зловживань зі сторони духовних і нарікань зі сторони мирян. Також вірні повинні пам’ятати про суспільну рівність і солідаризуватися з бідними, допомагаючи їм або через Церкву, або безпосередньо з власних доходів.

 Відносно всіх своїх прав, вірні повинні пам’ятати про спільне добро Церкви. І якщо часом при користанні з якогось права виникає добрий результат для вірного або для групи вірних, але погані наслідки для добра цілої Церкви, то треба утриматися від користання з цього права. Подібно, якщо реалізація якогось права робить перешкоду іншим для користання з належних їм прав або перешкоджає самим вірним виконувати власні обов’язки щодо інших, треба занехати користання з цього права.

 З другої сторони, церковна влада сама застерігає собі право, з огляду на спільне добро Церкви, щоб регулювати деколи користання вірними з належних їм прав. Це не означає, звичайно, нагляду над свободою вірних, лише протиставлення зявляючимися деколи зловживанням вірних своїми правами, або коли користання з прав може значно спричинитися до позбавлення належного добра решти вірних.

 

Права та обов’язки мирян

 Миряни – це вірні, які не належать ані до духовного стану, ані до чернечого,  мають властивий мирському станові характер і, хоч живуть у світі, беруть участь у місії Церкви.

 Крім загальних прав і обов’язків, котрі є спільні для всіх трьох станів Церкви, і які є описані вище, миряни мають свої власні права і обов’язки, котрі відносяться тільки до них, а не відносяться до духовного та монашого стану.

 Говорячи про мирян, мається на увазі як чоловіків, так і жінок, а тому права і обов’язки стосуються одних і других в однаковій мірі і без винятку. Дітей права і обов’язки в Церкві стосуються в такій мірі, в якій дане право чи даний обов’язок залежить від віку. Взагалі приймається, що до сьомого року життя, тобто до моменту біль-менш повного вживання розуму, дитині – у канонічному сенсі – не прислуговують жодні права і не зобов’язують її жодні обов’язки в Церкві. Тут мається на увазі «право» власне у канонічному значенні. Бо у загальнолюдському розумінні права, то звичайно, що дитина від народження (а навіть до народження) вже має безліч прав. Взагалі, з канонічного поняття «право» виникають певні наслідки. У дитини жодних наслідків не виникає з цього. На приклад, дитина має право бути охрещена відразу після народження. Але, «мати право» означає «розуміти його, бути свідомою його». Тому радше говоримо про таке право батьків і особливо – про їх обов'язок щодо хрещення свого чада. Наприклад, щодо міністрування під час Літургії, то так само, «батьки мають право, щоб їх дитина мініструвала». А після приблизно 7 року життя (у кожної дитини – по-різному), таке право особисто вже має і сама дитина. Від сьомого до вісімнадцятого року життя мирян стосуються тільки деякі права і обов’язки, при цьому більшість з них – тільки частково, не в повній мірі. Від вісімнадцятого року життя, тобто від повноліття, коли мирянин стає дорослим, вже немає перешкоди віку відносно прав і обов’язків у Церкві.

 Перше і головне завдання мирян – це свідчити про Христа, в першу чергу цілим своїм життям: чи то особистим, чи сімейним, чи суспільним. Миряни зобов’язані всіма силами, залежно від свого покликання і професії, положення і освіти, матеріальних та фізичних можливостей, звіщати про Христа всім іншим, особливо невіруючим чи байдужим до віри і християнського життя, але також вірним, близьким та знайомим, заохочуючи їх та зміцнюючи на дорозі християнського життя. Миряни повинні відстоювати також справедливі закони в суспільстві, але не силою, лише прикладом, сяючи вірою, надією та любов’ю, а перебуваючи в світі часто навіть в меншості, бути як закваска, котра наповнює цей світ святістю, або як світло, котре осяює його добром, чи врешті як сіль, котра з однієї сторони пече, тому її не люблять, але цим вона лікує рани світу, а з другої сторони – додає світу смаку.

 Миряни мають право брати участь у суспільно-політичному житті і також мають право вимагати, щоб їм була визнана державою така сама свобода у цьому вимірі, яку мають інші громадяни, наприклад, право голосу, право приналежності до політичної партії і т. п. При цьому миряни повинні старатися, щоб їх діяльність на суспільно-політичній ниві була пройнята євангельським духом, тобто християнською любов’ю і мораллю, а також повинні керуватися суспільним навчанням Церкви. Тут варто пам’ятати, що миряни, котрі є членами якої-небудь партії, повинні належати до цієї партії чи політичного угрупування як політичні особи, а не як представники Церкви, але також не повинні приховувати, що є віруючими, християнами і католиками. Йдеться про те, щоб приналежність мирян до якоїсь партії не розглядалася як вираз підтримки цієї партії, тому що Церква є аполітична і не виступає з позиції якоїсь партії, лише з метапозиції, тобто з понадпартійної основи, а конкретніше – з позиції Євангелії. Миряни також повинні пам’ятати, щоб тримаючись у суспільно-політичному житті навчання Церкви, не прикривали своїх власних поглядів, особливо в сумнівних випадках, наукою Церкви, тобто, щоб не приписували церковному навчанню своїх переконань, незгідних з цим навчанням. Перебуваючи в яких-небудь державних органах, де є також некатолики, миряни повинні опирати свою співпрацю з ними на повній і щирій доброзичливості, а також на бажанню співпрацювати в прагненні того, що для людини є справжньою цінністю.

 Миряни мають право і обов’язок зберігати власний обряд, дбати про нього, мати його в пошані і всюди його дотримуватися, хіба що право передбачає який-небудь виняток, наприклад одруження з вірною чи вірним іншого обряду, коли є можливість зміни обряду. У всіх інших випадках вимагається згода Апостольського Престолу. Миряни з різних причин можуть бути підпорядковані душпастирській опіці Католицької Церкви іншого обряду і брати участь у богослужіннях і Святих Тайнах цієї Церкви, однак офіційно залишаються далі приписані до своєї Церкви. Крім того, миряни, які завжди беруть участь в богослужіннях і Таїнствах власної Церкви, мають право також брати активну участь у літургійних відправах і Таїнствах Католицької Церкви іншого обряду, наприклад вірні греко-католики мають право приходити на Службу Божу в римсько-католицькій церкві, сповідатися там і причащатися, особливо в якісь великі свята чи відпусти.

 Деколи обставини – особливо брак священиків – змушують, щоб доручити мирянам виконувати певні функції, які при нормальних обставинах виконує священик. Це може бути, наприклад, відправлення похорону, утрені, вечірні, обідниці, яких-небудь інших менших і незначних церковних відправ, міністрування (прислуговування) під час Служби Божої, а у випадку смерті кожний мирянин має право вділити неохрещеному вмираючому Таїнство Хрещення, форма якого може бути коротка, але згідна з істотними приписами щодо цього Таїнства.

 Слід однак пам’ятати, що цим правом не можна зловживати і робити його загальним, тому що це є право спеціальне, залежне від важких обставин, великої потреби і справжньої користі Церкви. Деколи, щоб не виникли непорозуміння і згіршення, перед користанням з цього права, належить вияснити вірним суть і специфіку даного права. Миряни, якщо їм надається таке право, повинні бути у цьому компетентними і відзначатися добрим християнським життям.

 Всі миряни від самого дитинства, повинні одержувати катехитичне навчання, або в церкві, або в школі, або, в першу чергу, вдома. Крім цього, миряни мають право і обов’язок вивчати християнську науку, об’явлену Христом у Святому Письмі і пояснену Учительським Урядом Церкви, згідно зі своїми природними здібностями і відповідно до свого становища, тобто мають право самостійно чи під проводом когось більш досвідченого пізнавати Святе Письмо та Катехизм. Це право і обов’язок прислуговує мирянам для того, щоб вони не тільки жили по Євангелії, але також мали змогу це Євангеліє проповідувати на свій спосіб, а також, щоб могли об’явлену Христову науку в разі потреби обороняти від зневажання, висміювання чи викривлення.

 Крім цього, миряни мають право діставати повніше і глибше богословське знання, навчаючись в католицьких вузах: університетах, інститутах, академіях, коледжах тощо, здобуваючи наукові ступені з богословських наук, щоб потім, наприклад, навчати в парафіях чи школах катехизм, писати богословські та релігійні статті, чи викладати в католицьких вузах і семінаріях, а також виступати в радіо, телебаченні, в публічних форумах та дискусіях. Тут варто додати, що для того, щоб дістати право викладати богословські науки у католицьких вузах і семінаріях, миряни повинні відповідати такому рівневі, який вимагається приписами права щодо здатності і компетенції, а крім цього, повинні отримати це право від компетентної церковної влади, найчастіше від свого єпископа-ординарія, або від єпископа-ординарія тієї єпархії, на території якої знаходиться даний вуз чи семінарія.

 Миряни мають обов’язок старанно вивчати літургійну спадщину своєї Церкви, але також постійно поглиблювати теологічне насліддя, тобто наукове осмислення Божого Об’явлення. До того, мають обов’язок пізнавати духовність своєї Церкви і її дисциплінарний порядок. Це все можна пізнавати в виданих книгах, друкованих статтях, або на конференціях, реколекціях, проповідях. Дисциплінарна спадщина знаходиться, в основному, в Кодексі канонів Східних Церков. Вивчаючи традицію і спадщину своєї Церкви, одночасно миряни повинні доброзичливо відноситися до традиції і спадщини інших обрядів, передусім латинського, так, щоб ця доброзичливість видимо проявлялася у пошані і єдності між мирянами різних Церков. Всі обряди є рівні, хоч і різні за зовнішньою формою, а різноманітність не повинна бути перешкодою для загального добра суспільства, яке складається з представників різних обрядів, лише приносити більше користі всьому суспільству. Чим більше обрядів має якесь суспільство, тим воно багатше.

 Вище, при обговоренні прав і обов’язків всіх вірних, була мова, що вірні мають право і обов’язок дбати про те, щоб Боже провіщення доходило до всіх людей світу – у кожному місці і часі. Миряни також повинні пам’ятати про цей обов’язок і особливо дбати про нього там, де бракує духовних осіб, і немає кому звичайним способом проповідувати Добру Новину. В таких надзвичайних обставинах миряни є єдиними, завдяки кому люди можуть почути Євангеліє і пізнати Христа. І знову, найефективнішим способом проповідування Христа є свідоцтво власного, християнського, святого життя, бо людей більше притягують приклади, ніж слова.

 Ті з мирян, які живуть у подружньому стані, тобто злучені християнським вузлом спільного життя у любові, вірності і взаємодопомозі, мають ще окремий обов’язок, щоб відповідно до свого покликання, через подружжя і сім’ю старатися до побудови Божого народу. Йдеться про те, що будучи християнським подружжям, чоловік і жінка мають обов’язок, якщо немає природної і незалежної від них перешкоди, народжувати і виховувати дітей. Взагалі, головне право і обов’язок батьків – це дбати про фізичне, релігійне, моральне, суспільне і культурне виховання своїх дітей. Католицькі батьки мають обов’язок дати охрестити і виховати дітей в Католицькій Церкві. Там, де в подружжі є тільки одна сторона католицька, вона має обов’язок старатися, наскільки це в її силах (але не ціною розірвання подружжя), щоб усі діти були охрещені і виховані в Католицькій Церкві.

 Миряни, які є компетентні у відповідних справах, пов’язаних безпосередньо чи посередньо з церковним життям, мають право, щоб до них зверталася церковна влада як до знавців даної справи або порадників чи консультантів у даній справі. Це можуть бути окремі особи, наприклад, художники, архітектори, юристи, психологи, лікарі і т. д., а можуть бути члени різних церковних рад і з’їздів, таких як парафіяльні, єпархіальні чи інші.

 Крім загального права уділяти своєї професійної ради в церковних справах, миряни мають право, відповідно до кваліфікації і компетенції, щоб церковна влада залучала їх безпосередньо до виконування яких-небудь церковних функцій. Це не можуть бути такі функції, які належать до завдань тільки священиків, тобто вимагаючі свячень, наприклад, це не може бути функція пароха в парафії, або функції, які виразно забороняє мирянам партикулярне право, наприклад, мирянин не може проводити судового процесу в церковному суді, що розглядає справу священнослужителя. Миряни можуть виконувати функції: в церковному суді, включаючи посаду єпархіального судді, в канцелярії єпископа чи пароха, бути єпархіальним економістом, тобто займатися фінансовими справами єпархії, належати до парафіяльних і єпархіальних рад, а у виняткових випадках, коли бракує священиків, бути адміністраторами парафії. Крім цього, миряни мають право виконувати функцію катехисти в парафії, в школах і в інших місцях. Виконуючи ці всі церковні завдання, миряни повністю підлягають церковній владі: якщо це є функція в єпархіальному управлінні, то єпископу, якщо в семінарії – ректору, якщо в парафії – пароху, якщо в монастирі – настоятелю і т. д.

 Миряни, які працюють постійно або тимчасово в яких-небудь церковних установах, мають обов’язок здобути відповідну до виконуваної функції освіту або спеціальний вишкіл, щоб могли належно виконувати повірене їм завдання – компетентно, віддано і охоче.

 Працюючи в церковних установах, миряни мають право отримувати за свою роботу гідну заробітну плату, відповідну до їхнього становища. Ця плата повинна бути така, щоб працівник-мирянин міг належно заспокоювати свої життєві потреби, а також потреби своєї сім’ї. Механізм виплати заробітної плати мирянам з церковних установ не повинен зводитися до приватних розрахунків, але має відбуватися на підставі державного права, з усіма виникаючими з цього наслідками, такими як реєстрація працівників, податки, страхування. Миряни, працюючі в цих установах, мають також право, щоб було належно задбано про їх відповідне забезпечення чи страхування, соціальний захист (наприклад, пенсія), та про лікарську опіку для них і для їхньої сім’ї. Влада Церкви не повинна ніколи пропонувати якомусь мирянинові постійну чи тимчасову працю без відповідного винагородження, а тим більше – безплатно. Деколи, звичайно, трапляються виняткові ситуації, коли мирянин хоче працювати без жодного винагородження, але це він сам має виразно пропонувати церковній владі, а та в свою чергу, все одно повинна подбати про всі формальності, виникаючі з державного права.

 

Підсумки

 Всі вище обговорені права і обов’язки вірних, а потім окремо – мирян, являються головними і основними, не були представлені всі найдрібніші права і обов’язки вірних у Церкві, тому що їх є дуже багато і вони залежать від конкретної ситуації, обставин і часу. Але на цих основних, головних правах і обов’язках опираються, в основному, всі інші – менші і більш конкретні.

 Підсумовуючи, можна ще раз коротко пригадати права та обов’язки вірних, а потім мирян, які були представлені вище. Отже, вірні мають наступні права і обов’язки:

1) Обов’язок непорушно зберігати і відкрито визнавати свою віру.

2) Обов’язок співпраці у будові Тіла Христового.

3) Обов’язок зберігати єдність з Церквою.

4) Обов’язок вести святе життя.

5) Право і обов’язок участі у місії Церкви.

6) Обов’язок приймати науку Пастирів Церкви.

7) Право представляти Пастирям своїх потреб і побажань.

8) Право представляти Пастирям свою думку у справах, які стосуються добра Церкви.

9) Право отримувати від Пастирів духовну допомогу.

10) Право прославляти Господа Бога у власному обряді і духовній традиції.

11) Право об’єднуватися в християнські товариства.

12) Право брати участь у апостольській діяльності Церкви.

13) Право одержувати християнське виховання.

14) Право свобідних наукових дослідів у священних науках.

15) Право вільного вибору життєвого стану.

16) Право збереження доброго імені.

17) Право до належного виміру справедливості у Церкві.

18) Обов’язок зараджувати потребам Церкви.

19) Обов’язок підтримувати соціальну справедливість.

 Миряни, крім перелічених прав і обов’язків, мають ще декілька суто своїх, «мирянських», які деколи подібні до прав і обов’язків усіх вірних:

1) Обов’язок допомагати Церкві проповідувати спасіння.

2) Право брати активну участь у публічному житті.

3) Право брати участь у літургічних відправах інших Католицьких Церков.

4) Право виконувати деякі літургійні функції.

5) Право і обов’язок пізнавати Святе Письмо і священні науки.

6) Право вивчати священні науки в церковних вузах і школах.

7) Обов’язок пізнавати власну духовну і церковну традицію.

8) Право і обов’язок брати участь у місії Церкви.

9) Обов’язок християнського виховання дітей у католицькій вірі.

10) Право дораджувати церковній владі на її прохання.

11) Право отримувати церковні посади і завдання.

12) Обов’язок належної підготовки для виконування повірених завдань у Церкві.

13) Право отримувати відповіднє винагородження за працю і службу в Церкві.

 Може з’явитися питання: «Чи невиконання якогось обов’язку є гріхом? Чи це гріх важкий чи легкий?» Насамперед належить підкреслити, що виконувати обов’язки у Церкві вірних повинна спонукувати любов, а не повинність. Крім цього, обов’язки різняться між собою значенням, тому їх невиконанання має різні наслідки. Взагалі, якщо вірні не виконують яких-небудь обов’язків, а не роблять цього на зло, спеціально, тільки є якісь об’єктивні причини і крім того, невиконання не принесе значної шкоди для їх духовного життя, то таке невиконання не є гріхом, тільки може бути занедбанням добра. Але якщо це є серйозніші і більш фундаментальні обов’язки, такі як обов’язок непорушно зберігати і відкрито визнавати свою віру, чи обов’язок зберігати єдність з Церквою, або обов’язок християнського виховання дітей у католицькій вірі, то занедбання цих обов’язків вже є безвідповідальністю перед Богом за доручені великі дари, а тому це вже є гріхом і часто – важким.

 Інші обов’язки, менш обтяжені такою великою відповідальністю, не є під карою гріха, хіба що занедбуються під впливом презирства до Церкви, до Пастирів чи до інших вірних. Наприклад, миряни мають обов’язок підтримувати фінансово діяльність Церкви. Якщо в неділю хтось нічого не дає на Службі Божій, то не має ніякого гріха, лише повинен бути свідомим, що не виконує одного зі своїх обов’язків. Але якщо нічого не дає, бо наприклад ненавидить місцевого священика чи взагалі свою церковну спільноту чи її керівництво, то це вже є гріх, хоча, властиво, не тому що не кидає пожертву, а тому, що ненавидить свого пастиря і ближніх.

 Подібно є у сім’ї – якщо приміром чоловік не відремонтує кран, який тече, і навіть нічого з цим краном не пробує робити, то не має гріха, але не виконує свого обов’язку, хоча б запрошуючи сантехніка. Тому треба завжди бути свідомим, що будучи членами Церкви, являємося членами певної сім’ї, де немає «я» і «вони», тільки є «ми», а тому, як в сім’ї не можна бути пасивним членом, так само в церковним сім’ї, треба бути активним учасником церковного життя. Можна приходити в неділю на Службу Божу, вислухати годину-півтори і піти додому, без жодної участі. Це в деякій мірі свідчить про байдуже відношення до Церкви, а де панує байдужість, там бракує любові. А можна прийти, і не лише в неділю, та принаймні своєю допомогою, чи іншою активністю, чи в крайньому випадку – хоча б своєю пожертвою взяти участь у житті Церкви. Коли є любов до своєї Церкви, тоді кожний обов’язок представляється не як прикра повинність, яку змушують виконувати, але як прекрасна можливість активно допомогти своїй Церкві, котру любимо, як діти свою маму.

 

 

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти