Синод єпископів УГКЦ просить своїх вірних в Україні та світі єднатися у Церкві

Завдяки тому, що ми зберегли своє коріння і не загубилися серед інших народів, ми стали їм цікавими, збагачуючи культуру та духовність країн нашого нового поселення і запрошуючи до участі в них представників інших народів. Коли Україна спливає кров’ю, то з нами страждає наша Церква в усьому світі. Про це йдеться у Посланні «Сопричастя і єдність у житті та служінні УГКЦ» Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви за підсумками Синоду, який відбувся 1-10 вересня 2019 року в Римі.

Завдяки тому, що ми зберегли своє коріння і не загубилися серед інших народів, ми стали їм цікавими, збагачуючи культуру та духовність країн нашого нового поселення і запрошуючи до участі в них представників інших народів. Коли Україна спливає кров’ю, то з нами страждає наша Церква в усьому світі.

Про це йдеться у Посланні «Сопричастя і єдність у житті та служінні УГКЦ» Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви за підсумками Синоду, який відбувся 1-10 вересня 2019 року в Римі. Послання поширив Департамент інформації УГКЦ.

«Тисячі синів і доньок нашої Церкви, які за походженням не були українцями, полюбили нашу християнську спадщину, закоренилися у традиції Київського християнства Володимирового хрещення. Таким чином Українська Греко-Католицька Церква вийшла поза межі Батьківщини, заговорила різними мовами до різних народів і стала матір’ю та вчителькою для людей багатьох національностей і культур», – сказано в Посланні.

Отці Синоду відзначають, що розселення українців по різних країнах світу – як плід тисячолітньої історії пошуків, радості та страждань нашого українського народу. Різні були причини такого розселення. Одні шукали кращої долі на чужині, інші були змушені покинути рідний край через лихоліття кривавих воєн і спустошень. Багатьох було насильно вигнано, депортовано, вивезено чи ув’язнено далеко на чужині.

Сучасне життя нашої держави, на їхню думку, позначене новою потужною хвилею еміграції, внаслідок якої мільйони українців формують нові громади в найвіддаленіших країнах.

Проте в усіх цих складних, іноді трагічних, обставинах Церква йшла разом зі своїми дітьми. А її сини і доньки поширили її присутність на всіх континентах земної кулі.

«На заклик і доручення своїх владик, за нашими вірними по світу йшли священники, монахи і монахині, щоб нести людям Боже Слово і благодать Святого Духа у Святих Таїнствах, даючи свідчення діяльного харитативного служіння. Наші вірні будували своє буття на нових землях, зберігаючи питому духовну спадщину та плекаючи християнську культуру. Не випадково перше, що вони робили, коли опинялися у країнах нових поселень, – це будували свої храми», – вважають Отці Синоду.

Сьогодні люди в еміграції засвідчують, відзначається в Посланні, що храм, місце зустрічі людини з Богом, був і є для нашого люду простором, де б’ється серце української громади. Церква є центром, довкола якого гуртується світова українська спільнота.

«Довгими століттями саме Українська Греко-Католицька Церква була простором єдності для нашого народу, – єдності, яка ріднила українців Канади і США зі своїми братами у Латинській Америці та Австралії, Західній Європі та Казахстані і далекому Сибіру, а всім їм, за словами патріарха Йосифа, давала можливість далеко на чужині «бути собою»», – наголошують єпископи.

Сьогодні, відзначають владики, в УГКЦ усвідомлюють, що Церква більше не є локальною, сьогодні вона є воднораз глобальною та помісною, українською та багатонаціональною. «Проте такими нас робить не географія проживання, не громадські організації чи людські інституції, не різноманітність досвіду чи структура спільноти. Усім цим ми завдячуємо внутрішній єдності нашої Церкви», – наголошується в Посланні.

Зазначимо що тема єдності була головною темою Синоду Єпископів у Римі.

У своєму Посланні члени Синоду відзначають: «Церква – спільнота людей, котрих сам Господь збирає з усіх сторін світу». Ми сьогодні можемо пересвідчитися, мовиться у Посланні, «коли Україна спливає кров’ю, коли наші кращі сини і доньки віддають за неї своє життя, коли мільйони людей змушені покинути власні домівки, коли багато українців караються в полоні та, як в’язні сумління, страждають у ворожих катівнях, коли є тисячі загиблих і десятки тисяч поранених, коли уражене війною майже все українське суспільство, – то з нами страждає наша Церква в усьому світі».

А також, «коли нашим пріоритетом є проголошення Христового Євангелія та спасіння і освячення людських душ в ім’я Божої істини, коли потрібно захищати гідність людини, права українського заробітчанина в будь-якій країні світу, – то вся наша Церква-мати, наші єпископи, духовенство та миряни покликані бути голосом тих, котрих його позбавили. Коли потрібно запевнити пастирські потреби наших вірних в Австралії чи Великій Британії, Польщі чи Канаді, Аргентині чи Казахстані – духовенство і монашество вирушає в апостольські подорожі проголошувати Євангеліє Христове аж до краю Землі».

Вершиною і найглибшим виявом єдності Христової Церкви, наголошують отці Синоду, та її природи є Пресвята Євхаристія. Євхаристійний хліб є видимим знаком і символом церковної єдності.

А сопричастя-єдність Христової Церкви, що становить саму її суть, виявляється в її пастирському служінні. «Наше свідчення Церкві правдиве, коли пріоритетом нашого служіння є спасіння душ, тобто поєднання людини з Богом у єдності спільноти дітей Божих. Всяка дія чи вчинок члена Церкви, що суперечить цій меті, як-от намагання відмежуватися від спільноти, закритися на власних потребах або потребах своєї парафії, єпархії чи країни, намагання підкреслити якусь вищість одного її члена над іншим, буде завжди засуджуватися як щось нецерковне, протиприродне і несумісне із церковним буттям.