Реформация-500: как украинские протестанты использовали юбилей

с 31 октября 2017 09:00 до 8 ноября 2017 12:30

В гостях веб-конференции — богослов Тарас ДЯТЛИК, председатель правления Международного совета по евангелическому теологическому образованию, региональный директор Overseas Council International по Евро-Азии

Главная тема: Реформация-500: как украинские протестанты использовали юбилей

  • Запитання від Федоров Павло Борисович

  • Пане, Тарасе! А хто автор ідеї святкування 500-річчя Реформації в Україні? Яким чином вдалося умовити Президента України Петра Порошенка створити та підписати Указ про святкування цієї події на державному рівні. Яка роль в цьому Олександра Турчинова?
    Якщо говорити про саму ідею святкування 500-річчя Реформації в Україні, то різні протестантські деномінації та чимало протестантських організацій заздалегідь прийняли рішення щодо того, щоб відзначити цю дату. Якщо говорити про проект, який відомий як Р500, то ця ініціатива походить практично від самого Президента України Петра Порошенка, який в суботу перед вербною неділею весною 2016 р. ініціював зустріч з Всеукраїнською радою церков і релігійних організацій. У вступному слові Президент сказав, що 2017 р. - це рік ювілею Реформації, і запропонував підготувати відповідний Указ щодо святкування цього ювілею аби відзначити роль протестантських церков (в цілому, не окремої деномінації) в духовному, гуманітарному, просвітницькому, благодійницькому просторі України. На той момент Рада євангельських протестантських церков України вже мала раніше створений Комітет, який очолював депутат Верховної Ради Павло Унгурян. Отож Комітет разом з Адміністрацією Президента підготував текст Указу Президента, який був підписаний 26 серпня 2016 р. за участю поважних представників протестантської спільноти національного і міжнародного рівня. Тому ідея святкування 500-річчя Реформації належить майже всій протестантській спільноті, а проект "Р500" (який згодом очолив Павло Унгурян) виник по суті як результат ініціативи Президента під час зустрічі з ВРЦіРО. Щодо участі Олександра Турчинова в ініціюванні Указу Президента в мене на сьогодні ніякої офіційної чи неофіційної інформації немає. Тому коментувати його участь чи неучасть не берусь :)
  • Запитання від Олесь Пустоцвіт

  • Пане Тарасе, за цей рік українські протестанти активно намагалися показати свою присутність в Україні і важливість для держави. А що забули показати?
    На мою думку, в цілому за цей рік українські протестанти не набагато більше показали свою присутність в Україні (більше, але не набагато), ніж за останні, скажімо, десять років. Просто про протестантів почали більше писати у зв'язку з ювілеєм Реформації, протестанти стали більш активними і помітними в інформаційному просторі.
    Що забули показати протестанти, чи, радше, не змогли? Те, що я хочу сказати, мабуть не буде дуже популярним серед протестантів: Реформація — це не монолог і не євангелізація (у протестантів - захід, ціль якого привести невіруючу людину до покаяння перед Богом). Ми, як протестанти, перш за все, не зовсім змогли в цілому показати здатність усвідомити і сформулювати те, у що я вірю і в Кого я вірю; ми не зовсім змогли показати, що Реформація - це діалог культур і теологій; що Реформація – це і соціальний, і церковний і національний конфлікт. Прагнучи до нової Реформації, нам варто згадати і її наслідки у всіх вимірах, і бути чесними хоча би перед собою. Це те, що ми дійсно в цілому забули показати, підкреслюючи тільки позитивну сторону Реформації. Чи можливо зробити нову Реформацію без насильства? А, можливо, нам потрібне дещо інше по духовній природі, ніж Реформація? Хоча би навчитись вести битву зі своїми гріхами так, щоб інші хотіли жити свято, як ми? Як ми, як протестанти, можемо це показати, що Реформація змінила нашу сутність? Як самим бути такими батьками, щоб діти не хотіли робити аборт? Самим бути такою церквою, щоб люди не втікали до сект, де після молитви виростають золоті зуби? Самим бути таким шлюбом, щоб представники ЛГБТ шукали нашої поради, як створити такий щасливий шлюб? Чомусь я впевнений, що популяризація самої Реформації не приведе нікого ближче до Бога, як не привели масові євангелізації. Я в цьому дійсно впевнений. Нам потрібно показати те, що є і задатись питанням: а що має бути? А мають бути, перш за все, тихі особисті стосунки з Христом, тихі особисті багаторічні стосунки з іншим, з ближнім, якого ми хочемо направити до Христа. Та й змінює людину не факт Реформації і не її гасла, а по суті і по правді – Христове Євангеліє і Дух Святий, бажання жити не стільки по духу Реформації, скільки по Духу Христа... Оце вже й наговорив собі на Інквізицію...
  • Запитання від Олексій, протестант

  • Брате Тарасе, скажіть, якщо би не було указу президента, то би і ювілей не святкували? Запитую тому, що бачу, що інформації з областей починаються з речення, що святкування відбуваються на виконання відповідного указу президента. Хіба це нормально?
    Якби не було Указу Президента, то 500-ту річницю Реформації Рада євангельських протестантських церков України, Євро-Азіатська акредитаційна асоціація (яка об'єднує 56 духовних євангеличних навчальних закладів) та багато інших християнських церков та парацерковних організацій все рівно відмічали би. На мою думку, Указ відкрив більше можливостей для протестантів вийти в інформаційний та суспільний (у тому числі, освітньо-науковий) простір, і коли посилаються на нього, то скоріше це робиться для того, щоб показати на місцях, що ми, євангельські християни, не секта, не сектанти, і що це оцінено на найвищому рівні - на рівні Президента України. Я знаю особисто, що використання Указу допомогло провести відповідні уроки чи серії заходів в загальноосвітніх школах, вищих навчальних закладах, наукових обласних бібліотеках, тощо, і розповісти більше не стільки навіть про саму Реформацію (це мало місце), скільки про себе, налагодити діалог на місцях з спільнотою. Звісно, були випадки (знаю про них особисто), коли деякі особливо "активні" (читай "агресивні") євангельські християни "відкривали двері ногою" в кабінети влади, депутатів чи в освітніх навчальних закладах, просто посилаючись на Указ.
    Але сам Указ - це не Закон України. Він не має юридичної прескриптивної дії, як обов'язковий до виконання... Якщо говорити про місіонерську сутність Церкви, то, на мою думку, нам не потрібен ніякий дозвіл, ніякий Указ Президента, ніякий Закон, щоб дозволяв би проповідь Євангелія, чи жити свято по Христу, чи відмічати ювілеї з історії Церкви, як 500-річчя Реформації. Навіть якби в нашій країні заборонили проповідь Євангелія, то, як казали Апостоли, нам потрібно коритися Христу перш за все, Який дав нам Велике Доручення проповідувати про Нього у всіх народах до краю Землі. Якщо якась помісна церква проповідує Євангелію тільки через існування Указу, то мені насправді жаль таких людей і служителів...
  • Запитання від Оксана

  • Тарасе, скажіть чесно, Ви задоволені тим, як протестанти використали цей ювілейний рік?
    Мені складно оцінити в цілому на рівні протестантів України. Я можу сказати тільки, що ті задачі і цілі, які ми ставили в Євро-Азіатській акредитаційній асоціації з проведення відповідних заходів, були досягнуті. Ресурсно-дослідницький центр ЄААА ще за декілька років до ювілею почав готуватися до науково-практичних конференцій, перекладу і публікації книг, відкритих лекцій тощо. Очолював цей проект в ЄААА доктор філософських наук Роман Павлович Соловій (між іншим, перший доктор наук з богослов'я в історії України). Більше інформації можна глянути на сайті Центру - http://reformation500.e-aaa.info/, http://research.e-aaa.info/ або написавши лист на srrc@e-aaa.info.
    В цілому, мені хотілось би нагадати багатьом євангельським християнам, що Реформація почалася, продовжувалася і має продовжуватись (якщо є на це шанс в Україні), починаючи не з економіки, а з богословського осмислення наступних питань: хто для мене Бог? хто для мене Церква? хто я для Бога? що для мене Суспільство? що для мене Природа? Коли мені задавали церковні служителі питання про те, як нам реформувати суспільство, то в мене тільки одна відповідь: ми не можемо реформувати суспільство, ми можемо дозволити Богу реформувати мене особисто і допомогти іншому, ближньому, щоб вінвона також дозволили Богу реформувати себе. Тоді і буде реформація суспільства, коли кожен почне з себе, а не з ближнього. Якщо ми хочемо реформувати суспільство і не реформуємо себе, то, на мою думку, без насильства не обійтись. Але чи це те, чого очікує Господь від Своїх дітей?... Мені здається, що ми не дуже використали цей ювілейний рік, щоб реформувати себе - кожен з нас реформувати себе так (а нас декілька сотень тисяч, як мінімум), щоб це призвело до зміни курсу Церкви і суспільства через вірність Богу, Його Царству і цінностям...
    Як би я хотів, щоб ми використали цей рік, якщо чесно? Це моя суб'єктивна думка: ми не зможемо наблизитись до здобутків Реформації силами тільки богословської семінарії (я не ставлю під питання чи сумнів її необхідність і важливість). Проте Лютер зміг побачити, усвідомити і сформулювати певні питання (не важливо, 95 чи 29), щоб задати їх Церкві, саме з контексту богословського факультету університету, який по освітній природі має інші завдання, ніж семінарія. Саме розвиток богословського мислення в контексті університету призвів до того, що під питання попали різні явища в Церкві (маю на увазі скоріше церковні структури, а не Церкву як еклезіологічний феномен). І контр-Реформація, хоч і пізніше, але багато з чим погодилась. Тому справжній процес реформування євангеличної Церкви неможливий (імхо) без глибокого розуміння Євангелії, без особистої посвяти найперше Царству Божому (а не просто державі, чи нації) і без університетського богослов'я. Семінарія, як парадокс, як певний феномен, тільки закріпляє або зберігає – в одних здобутки Реформації, в інших – здобутки контр-Реформації і двох Ватиканських соборів. Університет, теж як парадокс, задає місіологічні питання, без яких неможливий розвиток богослов"я, як осмислення того, що робить Бог і де ми, як Церква, можемо приєднатися до Його роботи. Отак би я хотів використати ювілейний рік, але нам, євангеличній спільноті, потрібно ще разом до цього рости...
  • Запитання від Олесь Пустоцвіт

  • Дякую за відповідь! Ви займаєтесь освітою. Зараз вже визнають дипломи богословських закладів, які пройшли акредитацію. А скільки таких закладів в Україні пройшли акредитацію, зокрема, серед протестантських? І як ставиться керівництво церков і вишів до цієї акредитації загалом, чи вважають її потрібною? І чи якось змінився рівень освіти?
    Хочу уточнити, що на превеликий жаль на сьогоднішній день ще ні один протестантський духовний навчальний заклад не має державної освітньої ліцензії та акредитації. Є декілька богословських семінарій, які готові розпочати цей процес і активно до нього готуються, і вважають цей крок дуже важливим, як з точки зору місії Церкви і богословської освіти, так і з точки зору якості освіти і соціальної відповідальності перед майбутнім своїх випускників. Наразі ми готуємось до цього в два етапи. Перший - визнати наукові ступені і дипломи випускників богословських закладів, документація яких (починаючи з реєстрації і статуту) відповідає відповідним нормам Міністерства освіти і науки України. Другий - підготувати кадри серед викладачів, що відбувається через інтегровану аспірантуру (Ph.D. в теології) в партнерстві Євро-Азіатської акредитаційної асоціації з НПУ ім. Драгоманова за підтримки Overseas Council International (стипендії для 24 викладачів українських євангельських навчальних закладів).

    Щодо акредитації ЄААА, то станом на 1 жовтня 2017 р. 58 програм з 21 навчального закладу акредитовані в ЄААА. Наприклад, в 2012 р. на акредитованих програмах навчалось 832 студенти, а в 2017 вже 952, що говорить про ріст зацікавленості до акредитованих програм в ЄААА.

    Більше інформації про ПОРЯДОК державного визнання документів про вищу духовну освіту, наукові ступені та вчені звання, виданих вищими духовними навчальними закладами, див. по посиланню http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/652-2015-%D0%BFта http://mon.gov.ua/usi-novivni/povidomlennya/2017/04/04/u-mon-vidbulosya-vruchennya-svidocztv-pro-derzhavne-viznannya-dokumentiv-pro-vishhu-duxovnu-osvitu/.

    Щодо ставлення керівництва церковних союзів і пасторів до ліцензування і акредитації духовних навчальних закладів, вважаю, що потрібно це питання дослідити додатково. Звучать різні сильні голоси як ЗА, так і ПРОТИ. Проте, щоб отримати більш системне уявлення, потрібно провести відповідне опитування. Які були очікування років десять тому, можна глянути в моїй публіцистичній статті "Что ожидают пасторы и поместные церкви бывшего Советского Союза от богословского образования в начале XXI века?" (http://reflections.e-aaa.info/article/viewFile/85926/81550). Як на мене, я очікую, що все таки чи не половина пасторів і служителів підтримало би процеси ліцензування і акредитації після відповідних пояснень.

    На рахунок зміни рівня освіти, думаю, що в нас є ще довго і далеко куди рости. Принаймні можу сказати, що ЄААА, як асоціація євангельських духовних навчальних закладів, робить все можливе для того, щоб допомогти підвищити рівень і покращити якість богословської освіти в контексті місії Церкви і цінностей Царства Божого, а саме через:
    (1) підтримку дослідницьких проектів викладачів семінарій через Дослідницький центр ЄААА,
    (2) шість методологічних семінарів в рік для викладачів українських семінарій ЄААА,
    (3) науково-практичні конференції,
    (4) підготовку декількох десятків викладачів до рівня Ph.D. і доктора наук з теології в партнерстві з НПУ ім. Драгоманова,
    (5) акредитацію богословських програм,
    (6) проекти по зовнішній оцінці якості освіти [Curriculum Assessment],
    (7) публікацію десятків підручників по богослов'ю через "Біблійну кафедру" [видавничий відділ ЄААА],
    (8) постійне покращення стандартів ЄААА, участь в розробці державних стандартів з богослов'я, а також в розробці глобальних стандартів для євангельських навчальних закладів в рамках Міжнародної ради з євангельської богословської освіти (http://icete-edu.org),
    (9) щорічні Інститути підвищення кваліфікації для керівників різного рівня і викладачів семінарій,
    (10) і багато-багато іншого, всього тут не перерахуєш.

    І наостанок, моя особиста думка, що з огляду на 70 років духовного голоду на теренах колишньої радянської імперії, та з огляду на те, що в Україні біля 25 років богословська освіта була у своєрідному гетто (себто не визнавалась державою), рівень освіти підвищувався, але недостатньо. З вересня 2014 р. перед українськими духовними навчальними закладами відкрились безпрецедентні можливості, які тепер ми можемо використати, або ж проігнорувати з огляду на покращення якості богословської освіти. Проте для того, щоб у нас з"явися свій справжній протестантський університет, а також свої якісні аспірантури, свої викладачі рівня доктора наук, свої національні інноваційні дослідження по теології, свій потужний християнський інтелектуальний-експертний пул, який би жив місією Бога не тільки на вулицях і в помісних церквах, що теж важливо, але й в науково-освітньому просторі, то для цього нам потрібні ще роки, щоб компенсувати 95 років маргіналізму. Це як засипати величезну і глибочезну просвітницьку яму на шляху до наступного етапу якісного і кількісного зросту. Віримо, що Бог проведе цим шляхом, молимось за це, і робимо все, що можливе з нашої сторони, щоб йти разом і йти довго і далеко, хоча і не так швидко, як хотілось би.
  • Запитання від Людмила

  • Які цілі Ви ставите перед собою, відзначаючи цей ювілей, проводячи певні акції, приурочені 500-річчю Реформації? Як Ви можете довести (базуючись на Біблії) що подібні акції, які проводять протестанти, поліпшать сприйняття пересічним українцем Біблійних істин? (Говорячи про "подібні акції", я маю на увазі ще, наприклад, акцію, яка була приурочена Євро 2012 р.) Дякую за відповідь!
    Мої особисті цілі - використати можливості, які існують, щоб більше розповісти людям про Ісуса Христа, про сповідуючих християн (християни, які вірні Божому Слову, Божому Царству і в словах, і в справах). Тема Реформації Церкви - одна з таких можливостей, щоб поговорити про причини і наслідки конфлікту в Церкві (другий по масштабах розділення після 1054 року), про те, що очікує від Своїх дітей і від Церкви Господь, про роль Церкви в суспільстві і в державі, і в освіті, і в інших сферах, про місію Бога і Церкви в цьому світі, тощо. Для мене особисто ювілей Реформації - це не свято. Відверто кажучи, вважаючи на історичні наслідки Реформації як суспільного руху (не тільки в Церкві), для мене це скоріше пам'ятна дата, а не свято; привід звернути увагу церковної спільноти на важливість того, щоб традиція Церкви орієнтувалась, якнайперше, на Слово Боже і на Цінності Царства Божого.

    Щодо поліпшення сприйняття біблійних істин пересічним українцем, то можу сказати, що відзначення ювілею Реформації - не найкращий інструмент, як на мене. Важливий, але не найкращий. Християнській спільноті в Україні сьогодні, як ніколи, потрібно повернутися до таких понять, як місія Бога і місія християнина в професії і в суспільстві, а не тільки в церковному середовищі. Нам потрібно відійти від тлумачення поняття "поклоніння Богу" тільки в межах неділі чи під час богослужінь в інші дні тижня. Наша професійна діяльність, особливо в освітньо-науковій сфері, теж має бути поклонінням Богу. Для мене в цьому великим прикладом є ідеї Абрахама Кайпера (див. http://c4u.org.ua/абрахам-кайпер-християнин-в-епоху-з/), на які я орієнтуюсь (див. також його "Християнський світогляд"):
    1. Самоврядування, коли кожна людина відповідальна перед Богом за себе.
    2. Управління на рівні сім’ї, встановлене і підзвітне Богу. Батьки несуть відповідальність за виховання і освіту дітей.
    3. Церковне управління є сферою,що відноситься до визначення церковних заходів, структури лідерства та церковної дисципліни. Церква не поставлена як посередник між Богом і окремими людьми або Богом і сім’ями. Якщо церковні лідери намагаються грати таку роль, вони переступають кордони Божественної влади і переходять на сторону тиранії.
    4. Цивільне управління володіє божественним мандатом носити меч для обмеження наслідків гріхопадіння людини. Коли держава втручається в церковні справи або навпаки, поширюється тиранія.
    5. Громадське правління або сфера добровільних асоціацій включає в себе громадські організації і бізнес, які процвітають при здоровому демократичному правлінні і знаходяться під жорстким контролем при тоталітарних режимах.

    Тому, щоб пересічні українці краще сприймали біблійні істини, сповідуючим християнам (незалежно від конфесії) (1) необхідно, перш за все, взяти відповідальність за себе перед Богом, переставши шукати винуватих задля оправдання своєї відповідальності, (2) необхідно взяти відповідальність за свою сім'ю (дружин, дітей, батьків, почавши з примирення з ними, і закінчуючи взаємною підтримкою один одного), (3) необхідно взяти відповідальність за свої церковні спільноти, а не звинувачувати в усіх бідах і гріхах церковної спільноти тільки пасторів і служителів церкви, також необхідно задатися питанням "що я можу принести в християнську спільноту?", а не "що мені положено від християнської спільноти?", (4) необхідно взяти відповідальність перед Богом за державу, не тільки в боротьбі з корупцією, але й в тому, що ми збудовуємо, сіємо сьогодні, як громадяни, і що виросте через 10, 20, 50 років, (5) необхідно взяти відповідальність за суспільство через активну громадянську позицію, і тут важливо знати своє покликання, і робити свою справу, а не чужу, бути спеціалістом і професіоналом у своїй сфері діяльності, і не лізти в ту сферу, в якій ми не компетентні.

    І наостанок, нам варто не забувати, що християнська спільнота, як помісна церква, - це тільки частина неосяжного Царства Божого, яке не обмежене націями, мовами, державами, деномінаціями, віком, часом, і іншими чинниками. Царство Боже - це Божа влада в часі і просторі, а також поза часом і простором, як Архітектора Історії, який поклав початок і кінець людській цивілізації тут на Землі. Частиною Божого Царства є і невидимий духовний світ, в якому живуть духовні істоти, як ангели. І для християнина важливо не тільки привести людину в християнську спільноту, а ще більш важливо - направити людину до Господа Ісуса Христа, як Володаря Царства Божого, щоб та людина дозволила Богу працювати через неї заради розбудови Божого Царства в усіх сферах нашого суспільного життя. Ось тому, як на мене, нам важливо бути провідниками Божих цінностей і Божого Царства в церковних спільнотах і в суспільстві, не вважаючи на ювілейні дати, чи інші свята чи знакові дати з історії Церкви. Хочу закінчити словами Матері Терези: «Голос Божий звертається до нас у тих прагненнях, які нас час від часу охоплюють, спонукаючи йти на допомогу нужденним – у прагненнях, які ми часто ігноруємо через побоювання створити собі незручності: комусь треба подзвонити, когось відвідати: дуже старих людей, хворих, вигнанців суспільства. Почніть зі своєї родини. Спочатку переконайтеся, що ваша сім’я відчуває любов і турботу. А потім вирушайте до сусідів, до людей вашого оточення, у ваш світ». І т.д. далі. Отож починаємо втілювати біблійні істини з своєю дружиною, чоловіком, дітьми, батьками і далі в професії і суспільстві... Молимось, солимо, світимо...