Чим важлива розсудливість для здобуття справедливости? Сентенції.

11 апреля 2019, 11:47 | Блоги | Блог о. Богдана Огульчанского | 0 |   | Код для блога |  | 

Хотілося би в цьому тексті зберегти жанр сентенцій-роздумів. Спробую.

Після події 31 березня багато дуже розумних людей сказало чимало розумних слів. Насправді, я отримав велику інтелектуальну втіху, прочитавши з десяток, а то й півтора блискучих есе-коментарів. Що протягом звичних буднів буває дуже рідко.

Тому додам дещицю.

По-перше. «Від надміру серця уста промовляють» (Матвій 12, 34). Саме «від надміру» (грецьке περισσος ), а не як ми зустрічаємо у перекладі «від повноти». Ісус тут має на увазі, що найбільшу силу слова нам дають наші найглибші цінності і переконання, які ми відстоюємо «від надміру» , «від надлишку», з усіх наших сил. Тож, коли суперечка торкається цінностей, тут такі іскри летять, що ого-го. Оскільки саме цінність, захована в серці, вибудовує власну картину світу, підлаштовуючи під себе ланцюжок причин і наслідків. Отже, логіку чужої цінности неможливо перемогти логікою власної цінности. Зміна особою цінностей не відбувається, як правило, через визнання нелогічности ланцюжка власних аргументів.

По-друге. Ми майже не замислюємося над тим, що в наших запеклих суперечках, які нас розділяють, існує одна фундаментальна сутність, яка нас зближує. При тому, що ця сутність – одна із базових християнських чеснот, її шукають з усіх сил представники усіх релігій, агностики і атеїсти. Европейці, американці й азіяти, чоловіки і жінки, інтелектуали і неуки, «фізики» і «лірики» .

Це – наше прагнення справедливости.

Почуття справедливости, потреба у ній притаманні усім нам. Лише реалізуємо ми це прагнення по-різному.

Якщо ми, зокрема, чесно направляємо його на самих себе – воно проявляється у відповідальності, чесності, обов’язковості, пунктуальності. А щодо інших – в певній поблажливості: досвід власної недосконалости допомагає приймати недосконалість інших.

Ця ж потреба, маючи соціяльний вимір,  проявляється у ставленні до несправедливости навколо нас.

І тут треба визнати: наш досвід протидії їй – гіркий. У нас майже відсутні умови,  форми, ресурси і навички відстоювати справедливість. І у малому масштабі (як казав наш класик-байкар: «на світі вже давно ведеться, що нижчий перед вищим гнеться, а вищий нижчого тусає та ще й б’є»), і у більшому.

Звідси на несправедливість ми схильні: 1) реагувати емоцією, а не дією зі скасування несправедливости – у дії ми ніякі; 2) персонифікувати причини несправедливости. Якщо нема в кого показати пальцем, або це робити боязно (як в СРСР чи інших тоталітарних режимах), значить – поганий світ загалом. Приходить фрустрація, безнадійність. А якщо показувати в нього (в неї) пальцем не страшно, тоді всі наші емоції – образу, обурення, ненависть, зловтіху – віддати йому (їй), тому, хто стає утіленням зла. При цьому ми розуміємо, що ненавидіти краще того, хто тобі точно не відповість. Тому у публічному просторі своє голосне обурення краще висловити Ющенку (у 2006-09 роках), ніж Януковичу (до 2013), Порошенку, аніж Путіну чи Рамзану Кадирову. Адже перед цим ще, можливо, доведеться вибачатись.

Відзначу цікаву особливість України: важко знайти іншу країну, де у президента майже нема шансів чесно обратися на другий строк. Єдиний виняток у нас – Л. Кучма у 1999 році. Але середнє і старше покоління пам’ятає, як жонглювали політтехнологіями, аби звести у другому турі Кучму з Симоненком – будь-кому іншому він би програв. Та й виграш стався шляхом тотальної фальсифікації на Донеччині. Саме цей «дар данайців» від «донецьких» був потім відплачений призначенням Януковича на прем’єра. І тоді започаткувалось те протистояння, яке вистрелило подіями 2014 року…

Отже, притаманне усім людям як соціяльним істотам почуття справедливости може мати конструктивну реалізацію, діяльне її відновлення  - якщо в суспільстві є ці механізми  відновлення. А якщо ні – то тотальна несправедливість приводить до фрустрації, а потім – раз на п’ять років – до почуття мстивого реваншу: ось тепер ти начувайся, розплачуйся за усі мої біди. До речі, те, що Україна десь на 130 місці за індексом щастя (за нами – країни типу Судану чи Сомалі), якраз і є ознакою нашого буття в просторі несправедливости.

Усі ці прояви емоцій реваншу і помсти спонукають і розігрівають, звичайно, у передвиборний час політтехнологи, вони ж нейро-психопрограмісти масової свідомости, засобами ЗМІ, флеш-мобів та соціяльних мереж.

Третє. Що ж з усім цим робити?

Тут я ще раз зазначу, що пишу лише сентенції-міркування, а не рецепти.

Картина світу, через яку ми цей світ бачимо, дуже великою мірою залежить від того, як ми сприймаємо і пояснюємо той світ, що навколо. З одного боку, реальність ми пізнаємо звичайними дотиками,  у своєму особистому просторі, який доступний нам на відстані простягнутої руки. І будувати саме цей особистий простір, з найближчими людьми, на основі взаємної довіри і відповідальности – наше найперше завдання. Але з іншого боку – сценаристи віртуалу наполегливо підсовують нашвидкуруч зліплену реальність, яка очевидно нереальна, але чіпляє своєю яскравістю і зухвалістю. Схоже, що тут смикають за різні мотузочки, викликають різні, хоча й елементарні емоції, наприклад: азарт, видовищність, бажання задавити опонента. Деякі мережі своїми технологічними особливостями заохочують до сприйняття позитивної віртуальної картинки, яка по суті стає важливішою, ніж реальність. Наприклад, за Instagram фаворита перегонів стежать декілька мільйонів. Це реальність, яка прихильників влаштовує, й інша (у т.ч. і дебати) просто непотрібна. Візьмемо ще, для прикладу, таку технологію масового впливу, як розважання засобами гумору, а насправді – висміюванням. Нам смішно, нам приємно. Але 90% сміху, яким нас веселять – це або жарти «нижче пояса», або розігрів глядачів через зневагу  до інших. Сама по собі сатира не створює, вона паразитує, зневажаючи і висміюючи те, що створюють інші. Цим, до речі, комедіянти-циніки відрізняються від справжніх майстрів цього жанру: ті не принижують людину, а через м’який гумор і іронію підкреслюють людяність і шляхетність.

Тому – помічаймо, коли нас провокують на розігрів пристрастей, часто галасливими, спрощеними і зневажливими лозунгами-ярликами. Але ж «не судіть»! Нас провокують на гнів, плюючи на наші цінності і переконання – але це всього-навсього елементарна технологія, яка спрямована на розігрів азарту і втягнення суспільства в міжусобицю. Те, що чимало людей втягнуті і стали глибоко залежними від цих технологій – це не привід розсварюватися з такими людьми. Не варто губити шанс на повернення до людських взаємин.

Ну, і ще трохи загальних міркувань.

Через малу пропорцію середнього класу та об’єднань (партій), які його представляють, в публічний простір великої політики практично неможливо потрапити людині, яка не є частиною тої чи іншої олігархічної команди. Нам хотілося би вірити, що серед основних претендентів такі кандидати були. Навіть, якщо це  так, вони зайняли тільки п’яте і шосте місце. При тому, що немає гарантій, що і за ними не стоїть хтось із олігархів (здається, по кандидату, який став п’ятим, є сумніви, судячи з його нещодавнього загравання з фаворитом).

Отже, якщо бути послідовним, треба ходити на президентські вибори в першому турі,  свідомо голосуючи за неолігархічних політиків, хоча тверезо оцінюючи при цьому, що люди, які за них – це лише трохи більше, ніж 10 % голосів. Ходити на парламентські, усвідомлюючи, що і на них неолігархічні сили зможуть набрати не набагато більше. А вибираючи у другому турі поміж двома олігархічними силами – орієнтуватися на їхні зовнішні пріоритети та реальні зовнішні справи, усвідомлюючи, що у підходах внутрішньої політики всі олігархи майже не відрізняються.

Змінити ситуацію на краще з часом можуть лише такі політичні і економічні дії, які сприятимуть розширенню середнього класу. Тому, якщо ми хочемо не залежати від олігархів, треба голосувати за ту силу, яка сприятиме хоч якомусь розширенню середнього класу. І не обіцятиме (устами свого олігарха-власника) повернути собі два мільярди доларів, забравши при тому їх від нас.

І трохи про корупцію. На жаль, в Україні немає політичних сил і політичної волі, які здатні системно її перемогти. Тому сприяти на шляху до зменшення корупції може більша кількість конкуруючих політичних сил, які зможуть контролювати одна одну і не давати комусь монополію на владу. І створення, за тиску Заходу, системних антикорупційних механізмів, на які не впливатиме нездатний до змін політикум. Здається, саме до цього Захід нас примушує – хоча й не надто вимогливо.

Ну, ось такі роздуми. А найважливіше зараз – хоча би навчитися розпізнавати маніпуляції і не зважати на них.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0комментариев

Комментарии

добавить коментарий 

    Оставлять комментарии могут только зарегистрированные посетители Войти