Немає атеїстів, є лише неспокійні серцем.

Розглядати Ф. Достоєвського лише як одного з почвенників означає применшувати його значення, яке виходить за межі не тільки цього напряму, але й цілої російської соціальної думки. Спадщина письменника визначається передусім як спадщина релігійно-філософського характеру, в основі якої лежать такі питання як ставлення людини до себе і до Бога та світу, а також існування зла.

Думка Достоєвського просякнута релігійним символізмом, що властиво є характерною рисою всієї російської філософії, навіть антихристиянської. Образ укісного сонячного проміння символізує божественне насіння в людині. Саме ця думка є зародком ідеї месіанізму російського народу, який має завдання нести світло православної віри.

Віднайдення втраченого ідеалу добра та істини може відбутись лише через повернення людини до власного коріння. Людина живе і діє, співвідносячись зі світом та іншими людьми. Вона невпинно тяжіє до виходження поза межі самої себе та світу, що оточує. Це прагнення скероване до іншої людини або ж до Бога. Саме у таких відносинах можлива самореалізація. Само становлення, себто творення самого себе має надихатись ідеалом краси.

Згідно Достоєвського коріння людських думок сягає інших світів. Розум обмежений, а тому філософія не здатна пізнати сутність речей уповні. Ідеї всього знаходяться в Богу. Він засіяв насіння на цій землі і виростив свій сад. Тож у природу людини вписане живе відчуття зв’язку з іншим, вищим світом. Ба, все живе існує лише завдяки цьому. Послаблення відчуття зв’язку рівнозначне духовній смерті. Думка письменника про ідеї близька вченню Отців Церкви, в якому в свою чергу відобразилась концепція насіння-логосів. Значення і причина всього творіння, поділяючись на нескінченну кількість відблисків, знаходять свій вираз у природі, будучи зародком розвитку і творчості. Саме завдяки своєму логосу, засіяному в ньому розумному первістку, людина здатна збагати значення речей і подій.

Ф. Достоєвський доповнює думки православної теології концепцією духовного почвенничества. Зв’язок з іншим і Богом уможливлює зв’язок з власною землею і народом. Збереження коріння є умовою духовного розвитку та орієнтації людини на добро. Цю думку висловлює юродива Марія Тимофіївна в «Басах»: «А по-моему, говорю, бог и природа есть все одно» (…) «Богородица что есть, как мнишь?» – «Великая мать, отвечаю, упование рода человеческого». – «Так, говорит, богородица – великая мать сыра земля есть, и великая в том для человека заключается радость. И всякая тоска земная и всякая слеза земная – радость нам есть; а как напоишь слезами своими под собой землю на пол-аршина в глубину, то тотчас-же о всем и возрадуешься».

Старець Зосима також вчить цілувати землю: «…оставшись один, пади на землю и целуй ее, омочи ее слезами твоими, и даст плод от слез твоих земля, хотя бы и не видал и не слыхал тебя никто в уединении твоем». Адже світло серця окремої людини може стати світлом надії спасіння ближніх. Здійснення зла означає розрив особи з землею, іншими і Богом. Соня у «Злочині і покаранні» закликає Раскольнікова вийти на роздоріжжя, поцілувати землю та визнати всім свій злочин. Завдяки визнанню відбудеться нове поєднання і відкриється шлях визволення від зла.

Страждання полягає саме на неспроможності людського серця любити. «Землю целуй неустанно, ненасытимо люби, всех люби, ищи восторга и исступления сего. Омочи землю слезами радости твоея и люби сии слезы твои». Сльози і захоплення сприяють очищенню серця і поглибленню зв’язку єдності з усім всесвітом. Зосима в своєму останньому повчанні перед смертю вчить умертвляти в собі почуття гніву. Гнів «отруює» серце пристрастями. Очищення серця від галасу пристрастей є підставою православного аскетизму. Праця над внутрішньою людиною прирівнюється в православній теології до духовного мистецтва. Мандрівник Макар у творі «Підліток» стверджує, що немає атеїстів, є лише неспокійні серцем. Духовний мир – це основа істинного бачення дійсності. Адже чисте серце є умовою повної та справжньої самосвідомості людини.

Події духовної переміни героїв Достоєвського та їх прагнення добра і щастя супроводжують укісне проміння сонця, що заходить. Образ укісного сонячного проміння є символом досвіду іншого світу. Цей досвід відіграє вирішальну роль у житті героїв. Альоша пам’ятає момент з раннього дитинства, коли мати у проміннях сонця, що заходило, підносила його в нападі своєї хвороби до ікони. Ця згадка укоріниться в його серці, стаючи невпинним прагненням добра та істини. Смішна людина з оповідання «Сон смішної людини» порівнює відчуття туги за золотою добою до болісного враження краси укісного проміння сонця, що заходить. Власне світло відродить у героя прагнення життя. Образ проміння постійно супроводжує також образи старця Зосима та мандрівника Макара, доповнюючи їхнє вчення атмосферою добра і краси.

Картина Рафаеля «Сікстинська Мадонна» розглядається Достоєвським як символ єдності добра, істини і краси, а отже ідеалу людськості. Згідно російського мислителя «…одна красота есть цель, для которой живет человек, и что юное поколение погибает, ошибаясь лишь в формах прекрасного». Захищаючи ідеал він протестував проти тодішніх утилітарних концепцій, які відкидали красу як некорисне явище. Степан Трофімович у «Бісах» є апологетом краси. У своїх промовах він критикує відомий тоді вислів М. Чернишевського, що вози, які підвозять хліб людськості, кращі від Сікстинської Мадонни, або ж взуття вище від поезії Пушкіна. Вивищення матеріальних потреб людини над духовними зводить людину до рівня самої природи. Задоволення фундаментальних потреб й занедбання ідеалу, призводить до заперечення братерства та жертовної любові. Краса важливіша за хліб, адже люди, плекаючи в серці ідеал краси, будуть братами один для одного. Людина самореалізується у діалозі, що знаходить вираз у любові. Тож заперечення ідеалу краси по суті становить заперечення мети людської екзистенції.

Згідно Достоєвського розум і наука відіграють другорядну роль в історії народів. «Народы слагаются и движутся силой иною, повелевающего и господствующего, но происхождение которой неизвестно и необъяснимо (…) Это есть сила беспрерывного и неустанного подтверждения своего бытия и отрицания смерти. Дух жизни, как говорит Писание, ‘реки воды живой’, иссякновением которых так угрожает Апокалипсис. Начало эстетическое, как говорят философы, начало нравственное, как отождествляют они же. ‘Искание Бога’ – как называю я всего проще”.

Заперечення краси є розбиттям ідеалу. Добро, краса та істина єднаються в неподільній цілісності. Сутністю краси є відкриття особи на добро та істину. Справжнє добро просте у своїй природі та позбавлене всілякої двоїстості, натомість зло різнорідне та оманливе позірністю краси. Ідеал краси в серці людини відкриває її на надію осягнення добра та істини.

Далі буде