Радість смерті заради життя – у “Дзизі” презентували виставку сакрального мистецтва

Пленер щорічно збирає як видатних майстрів пензля, так і тих, хто починає свій шлях. Всього на виставці експонувалося понад 60 робіт. Центральною з них була остання ікона Остапа Лозинського “Розп’яття”.

РІСУ побувало на відкритті виставки та поспілкувалося із художниками-сакралістами, щоби більше дізнатися про пленер.

Львів, листопад. На вулиці ще літепло і у повітрі витає тонкий післясмак літа. “Дзиґа”, як і Париж у гемінґуеївських творах, – свято, яке завжди з тобою. Біля неї у вечір звичайного будня завжди відпочиває творча львівська публіка та гості міста.

Йду на екскурсію по пленеру, яка має відбуватися разом із авторами ікон, і подумки тішуся. Колись, до совєцької влади, у “Дзизі” розташовувався домініканський монастир. Відповідно, отці-домініканці служили у храмі поруч.

Після того, як Маркіян Іващишин у 1994 році заснував тут культурно-мистецький простір “Дзиґа”, це місце стало українською Меккою авангарда української інтелігенції, навколо якого об’єднувалися у свій час і “Океан Ельзи”, “Плач Єремії”, “Піккардійська терція”.

Але, одночасно з тим, тут проводили багато часу такі іконописці, як Остап Лозинський та Роман Зілінько.

І ось тепер у колишніх монастирських келіях відбувається синтез сучасного та сакрального мистецтва.

Спочатку пленер робили для обміну вмінь, знань та поглядів між іконописцями із кафедри сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв і польських вишів. Згодом додалися учасники із Сербії та Німеччини.

“Кожного року була якась тема, над якою міркують учасники пленеру – ми, таким чином намагаємося втілити ікону, щоби вона промовляла до людей сучасною мовою. Ми боремося з тим, щоби за поняттям “канонічність” не сприймалася оболонка ікони. Розвиток іконопису, як раз бо законсервували саме в Росії, коли створили таке поняття як “подлинники””, – розповідає РІСУ учасниця пленеру, художниця-сакраліст Катерина Кузів.

Ікона ж органічно розвивалася разом із живописом, архітектурою та музикою. Коли з’являвся олійний живопис, то започатковувалася й олійна ікона, натомість зараз вона стала відірваною від сучасного мистецтва.

“Ікона може бути такою самою сучасною і не втрачати канонічність, богословські догмати і бути чимось глибшим за просту ілюстрацію біблійного тексту”, – говорить Катерина Кузів.

Цьогоріч тема пленеру присвячувалася передостаннім словам Христа: “Ось – мати твоя, ось – син твій”, де він вручав Богородицю під опіку Йоана Богослова.

Саме на цій темі зупинилися організатори зокрема тому, що Остап Лозинський на своєму останньому пленері намалював був саме цей біблійний сюжет.

Лозинський був постійним учасником пленерів, допомагав у організаційних питаннях, макетивував каталоги і взагалі збирав навколо себе людей. У цей раз по слідам його харизми зібралося 42 учасника.

Зо декілька десятків відвідувачів ходять просторою галереєю розглядаючи сучасні ікони. Зі стін на них дивляться образи святих, виконані у найрізноманітніших техніках: колажах, графіці, трафареті.

Богдана Давидюк – іконопися, яка цьогоріч на пленері була вперше.

“Для мене були важливими були тексти з якими ми працювали. Один із них був текст-роздуми отця Ігоря Пецюха, в якому йшлося про свободу боятися і свободу мати невпевненість. Мені відгукнулося, що можна працювати із важливими історичними та релігійними текстами, і вважати цю роботу апофеозом розвитку мистецтва, але також можна не боятися бути літописцем. Сказати щось не дослівно, а просто відпустити і бути собою”, – говорить РІСУ Богдана Давидюк.

Художниця дозволила собі не працювати з левкасом, пігментами та яйцем, а поекспериментувати із трафаретом.

Художниця Ганна Казимір експонувала декілька робіт – Покров Богородиці і Розп’яття.

“Покров Богородиці, як правило, малюється з людьми, які просять у Богородиці захисту. Зараз – це просто весь український народ. Майже всі ми сьогодні потребуємо цього захисту. Тому я намагалася зобразити Богородицю, яка тримає в руках всіх людей, що потребують захисту”, – каже Ганна Казимір.

У своїй другій роботі художниця роздумувала над Розп’яттям, і випадковий цвях, який вона знайшла, гуляючи біля озера в Італії, сформував композицію її ікони.

“Це символічне Розп'яття, бо хоча Хреста нема, але є всі Його ознаки: цвях, червона рана в чорному квадраті – ознака найтемнішої години, з якої постає нова Церква через символи Євхаристії. Першим проявом цієї Церкви як раз є Іван та Марія, які об’єднані одним німбом”, – розповідає Ганна Казимір.

Ще одна художниця, дві роботи якої експонувалися на виставці – Уляна Томкевич.

“У першій роботі “О, Марія”, я хотіла зобразити Богородицю з Ісусом. У мене є аллюзія на ікону Зішестя Святого Духа. Там в центрі Богородиця, навколо якої апостоли, над якими зображають вогненні язики. Але апостолами я зробила всіх людей, які відчувають себе християнами і ходять до церкви”, – каже РІСУ Уляна Томкевич.

У дрій роботі “Сину мій” художниця зобразила гріб в момент, коли Бог-Отець забирає Душу і Тіло Христа на Небо.

“Ми кожного дня обговорювали ці роботи і свої враження. Для мене дуже важливий стигмат, який зображений у Христа. Мені дуже відгукується, що всі ми – спільнота і кожен покликаний до святості”, – говорить Уляна Томкевич.

У пленері брав участь і заслужений художник України та лектор кафедри сакрального мистецтва ЛНАМ Костянтин Маркович.

“Я намалював триптих “Турбота, жертва, заповіт”. Як і минулоріч, мої роботи пронизані темами трагедії та драми. Я у парах показав осіб, які були біля Христа в момент розп’яття. Богородиця з Христом зображається тільки в Кані і біля Розп’яття, тому я намагався зобразити турботу. Жертва – це елемент “Тайної Вечері”, зосереджений на Христі та Івані, який схилився над Господом і питався ім’я зрадника. Заповіт – це Іван та Богородиця, які стають однією сім’єю після розп’яття Христа”, – каже РІСУ Костянтин Маркович.

Ще одна іменита учасниця пленеру, яка прийшла на експозицію робіт у Дзиґу, – Оксана Андрущенко. У своїх іконах вона надихалася гуцульською автентикою.

“Я намагалася не зраджувати своєму стилю, але надихатися гуцульською творчістю. На гуцульських хрестах Богородиця, можливо зарадісна, але треба розуміти, що вона радіє смерті заради життя. Життя є колір, цвітіння, тепло. Кожен воїн на нашій війні приносить в жертву своє життя заради добра, а воно кольорове, і життєрадісне, і червоне”, – говорить РІСУ Оксана Андрущенко.

Композиція Христа і Богородиця із ангелами – традиційний сюжет у гуцульській різьбі. Центральна робота – “Замилування”, де дитина і мати споглядають один-одного, декоровані вишивкою і різьбою.

“На війні загинув мій близький друг і мене вразило, як його жінка підтримує не тільки себе, а й усіх друзів довкола. Коли він йшов на війну, то завжди казав, щоби вона не сумувала. І на його день народження без уродинника вона звертається до нього: “Бачиш, Юрко, я не сумую”. Я завжди думаю про цю смерть, що вона була заради життя і радостей”, – каже Оксана Андрущенко.

Ікона Олі Кравченко “Богородиця – квітка життя” зображує сіру квітку і страждальне лик Богородиці. В іншій іконі “Молитва до Богородиці” художниця зобразила вірян, які моляться до Богородиці, щоби вона захистила їх від російських ракет.

“Я вважаю, що у Богородиці було сіре обличчя від початку, як вона отримала квітку, бо вона вже розуміла все, що з нею відбудеться. Коли із земного єства вона переходить у царське, то відбувається її перетворення і розуміння болю від переживання Розп’яття”, – каже Оля Кравченко.

Люба Лебідь-Коровай зобразила молитву до Богородиці у вигляді колеса часу.

“В цей тяжкий момент, що ми зараз переживаємо, всі моляться до Богородиці. Але ці молитви відбуваються впродовж всіх віків. Згадаймо і козаків, і чумаків. Тому у мене виникла ідея колеса історії. Ніколи ми не були конче вільні та незалежні, усю історію України точилася якась борня і постійно люди просили про захист Божої Матері”, – каже РІСУ Люба Лебідь-Коровай.

Центральну роботу виставки – “Розп’яття” — Остап Лозинський малював на пленері “Пісня Пісень” у Криворівні у 2021 році. Це був його останній зажиттєвий пленер і остання його робота на пленері.

Написи на івриті, стіна плачу, губка, оцет, цвяхи, лещата – все це красномовно свідчить про сцену, яка відбулася незадовго до самого розп’яття.

Лозинський переосмислив сцену та кадрував зображення розп’ятого Хреста та знехтував не тільки реалізмом, а й іншими розіп’ятими злочинцями. У його іконі видні тільки ноги інших. Вся увага зосереджена на лику Христа та Богородиці.

“Багато хто звик якби перелистувати знайомі візуальні образи. Ті символи, які були важливими раніше, перетворилися на стафаж – другорядні елементи, які відволікають увагу. Сучасна ікона намагається максимально відкидати другорядне, а щоби знаки і символи безпосередньо впливали на людину”, – говорить Катерина Кузів.

Дивлюся на ікону “Розп’яття” Лозинського та думаю над переосмисленням ікони сучасними митцями. Радикально. Остап, по-суті, не просто зробив нову ікону – він кинув виклик формалізму та фарисейству у іконописі, коли задля збереження “канонічності” художники замість акрилу користуються хімозною китайською темперою.

Іконописець сучасності дозволив собі обрізати Христа вертикально для більшої композиції, щоби увиразнити Його лик. Це, безумновно, виклик всім “подленникам” і канонам і всій запліснявілості.

П.С. Як повідомили організатори, виставка у "Дзизі" вже закрита, бо вже 12 грудня вона буде презентуватися в Криниці на Лемківщині, а 2 лютого 2024 року в Музеї Варшавської архидієцезії, а у квітні її представлять у Берліні.