Марко Грушевський і київська семінарська громада

16 березня 2020, 18:00 | Релігієзнавчі студії | 0 |   | Код для блогу |  | 

Ігор Гирич

Український рух у Києві у 1880-х – початку 1890-х роках майже виключно концентрувався навколо семінарської молоді місцевої духовної семінарії. Уявлення сучасної людини про семінарію не зовсім відповідає тодішній суспільно-культурній ситуації на підросійській Україні. На перший погляд здається, що сама назва закладу стверджує, що її випускник в майбутньому мав ставати священником. Духівництво в Російській імперії під впливом казенного православ’я – було ніби апріорі реакційною силою, яка виконувала функцію ідеологічної підтримкою царського режиму. Насправді ситуація в українських семінаріях і передусім в Києві, Полтаві, Кам’янці, Крем’янці, почасти Чернігові (якщо брати історичні Київщину, Поділля, Волинь і Гетьманщину) була зовсім іншою, до певної міри протилежною. Саме в семінаріях зберігався церковно-громадський національних дух української церкви і релігійної традиції. І про це сьогодні добре відомо зі спогадів Є.Чикаленка, С.Єфремова, О.Лотоцького. Два останніх з яких були випускниками Київської духовної семінарії.

Студенти семінарій Правобережної та Лівобережної України були вихідцями з великих родин українських парафіяльних священників, які малу більше сторічну традицію служіння серед сільського населення України. Вони фактично в єдиному числі представляли тоді сільську українську інтелігенцію, бо середній клас на селі тоді був представлений доволі слабко, нерозвиненість господарський відносин, відсутність модернізацій них тенденцій в економіці сільської місцевості призводило до відсутності на селі заможного селянства з освітою, яке б усвідомлювало свою національну ідентичність. Саме священики в силу своєї освіти і праці на духовному поприщі могли зрозуміти цінність традиційної національної культури, фольклору, етнічної самобутності і т.п.

Сергій ЄфремовЩо ж до служіння в церковному відомстві, то лише частина вихованців семінарій ставала священиками, і то далеко не більша. Семінарія лише тим відрізнялася від цивільної гімназії, що там вчилися діти священників. І передусім тому, що навчання для них було безкоштовним. Оскільки ж родини священників були великими — до десятка дітей і більше — продовжували справу батька хіба один-двоє дітей, решта обирали цивільні професії, після семінарій поступали в університети та політехнічні інститути, обирали інші вільні професії. Приміром в родині Єфремових, лише старший син, майбутній чернець Йонафан, обрав церковну дорогу, решта у більшості пішли по освітньому відомству, а молодший син Федора Єфремова – Сергій став журналістом, закінчивши правничий факультет Київського університету. Більше того, більшість семінаристів, йдучи на навчання, вже наперед знали, що ніколи не підуть служити в церкву.

Рівень освіти в семінарії був достатньо високим. Там викладалися загальноосвітні предмети плюс предмети, що стосувалися богословських наук. В семінаріях викладали не лише представники духовенства, але й цивільні викладачі, які працювали і у звичайних державних та приватних світських навчальних закладах, головно гімназіях. Освітній рівень семінарського викладання дозволяв успішно навчатися на гуманітарних університетах, політехнічних, технологічних і комерційних інститутах та навіть в консерваторіях і художніх училищах навчатися музиці (бо хоровий спів був одним з головних там предметів). Не випадково, що з Київської семінарії вийшов найвидатніший хоровий диригент і творець сучасного хорового співу Олександр Кошиць. Подільську семінарію закінчував видатний композитор духовної музики Микола Леонтович. Київську ж семінарію закінчував його колега по музичній тематиці Кирило Стеценко.

Засновник української школи економічної географії, академік ВУАН Кость Воблий був випускником Полтавської духовної семінарії, після чого навчався і закінчив Київську духовну семінарію. Але церковну діяльність він поміняв на професію економіста, історика цукрової промисловості, дослідника економічної географії. Семінаристом у Києві був і член громади Кость Мацієвич – відомий у майбутньому вчений економіст, спеціаліст з аграрного питання, професор багатьох вишів, автор одного з аграрних законів в УНР, та міністр сільського господарства.

Семінарії були кузнею кадрів українських істориків. Звісно варто в цьому випадку враховувати і Київську духовну академію, де ці студенти продовжували свою вищу освіту. Так Олександр Лотоцький – один з найвизначніших українських істориків Церкви, теоретик-концептуаліст історичних передумов автокефалії української церкви послідовно навчався спочатку в київський семінарії, згодом академії. Поява О.Лотоцького не була випадковою, коли взяти потужну школу істориків церкви КДА, які розглядали Українську Православну Церкву в межах РПЦ. Назвемо лише С.Голубєва, Ф.Тітова, Ф.Терновського, М.Петрова.

Окремо варто також згадати предтеч автокефалізму в історико-церковній проблематиці братів Федора і Петра Лебединцевих. Перший став першим редактором «Киевской старини», видавав документи з історії церкви на Правобережній Україні у ХУІІІ ст.. в «Архіві ЮЗР». А другий став найвизначнішим дослідником історії київських монастирів. Полтавську духовну семінарію закінчував інший визначний історик нового часу – Орест Левицький, майбутній академік ВУАН по кафедрі звичаєвого права. Найкращій знавець актовий книжок і середньовічної Волині, неперевершений знавець українського побутового життя ХУІ-ХУІІ століть. Історичними працями вславилися й інші випускники київської семінарії. Зокрема, Василь Доманицький, який вивчав історію Козаччини початку ХVІІ століття, дослідників української історіографії початку ХІХ століття. Про київську магдебургію залишив праці відомий освітній і державний діяч та публіцист, теж випускник Київської семінарії В’ячеслав Прокопович.

Київську духовну семінарію, а згодом Дерптський університет закінчував один з найбільших істориків українського права Андрій Яковлів. Його праці з трактування правного становища української козацької держави в межах Московського царства, а також юридичної трактовки Переяславської угоди 1654 року давно стали класикою української історіографії.

Федір МатушевськийВизначний історик церковного життя і політичної думки Василь Біднов з Катеринослава закінчував Одеську семінарію та Київську духовну академію і теж частково мав відношення до кола київської семінарської громади та її керівника Олександра Кониського.

Історія української літератури так само зобов’язана у великій мірі вихованцям семінарій. Першу історію під російської української літератури написав випускник Костромської семінарії та КДА Микола Петров ще 1884 року. Його справу продовжив учень Київської духовної семінарії Сергій Єфремов. Його «Історія українського письменства» (1911) стала каноном літературознавства. Літературознавцями – зачинателями української публіцистики та критики стали випускники київської семінарії Василь Доманицький – визначний шевченкознавець, упорядник першого критичного видання «Кобзаря». Першим у другим редакторами першої щоденної української газети Наддніпрянщини «Рада» стали випускники київської семінарії Федір Матушевський та Мефодій Павловський.

Василь ДоманицькийСемінарія створила цілий напрямок в українській художній літературі другої половини ХІХ століття. Знаковими фігурами стали вихованці київської і подільської семінарій Іван Нечуй-Левицький і Анатоль Свідницький, творці «Хмар» і «Люборацьких», на яких була вихована вся українська інтелігенція того часу. В Полтавській духовній семінарії навчався один з класиків радянської літератури Пилип Капельгородський. Чернігівську духовну семінарію закінчував знаменитий поет доби визвольних змагань Павло Тичина. Разом з Тичиною навчався зачинатель радянської української прози, один з лідерів боротьбистів Василь Еллан-Блакитний. В них, в чернігівській семінарії малювання викладав інший визначний художник і поет Михайло Жук. Перед революцією Подільську духовну семінарію закінчив один з найвизначніших українських поетів-ліриків 1920-х – 1930-х років Володимир Свідзинський. Менш відомим залишився письменник і священник Тихін Добрянський та Григорій Грушевський (Грицько Чулай) – члени київської семінарської громади у 1890-х, близькі товариші Марка Грушевського.

Київська семінарія подарувала Україні творців першого акціонерного україномовного видавництва «Вік» (1896-1897), яке надрукувало до сторіччя виходу «Енеїди» Івана Котляревського знамениту трилогію-антологію красного письменства «Вік», який мала не лише громадський, але й комерційній успіх. Усі засновники цього підприємства були колишніми семінаристами: Сергій Єфремов, Василь Доманицький, Олександр Лотоцький, В’ячеслав Прокопович, Федір Матушевський, Володимир Дурдуківський. Звісно, найактивнішими були перші троє, саме на них припадав головне гавантаження в цьому підприємстві. До революції 1917 року загальний наклад книжок «Віку» перевалив за 1 млн примірників. Дуже багато, як для видавництва, яке не мало фінансових вливань з боку.

Редакція видавництва "Вік"

Окремо варто згадати педагогічний бік справи. Семінарія готувала визначних вчителів для українських неофіційно шкіл до революції. Більшість не лише випускників, що пішло на цивільну службу різний час викладало. Цікаво, що питомо національна педагогіка так само завдячує семінаріям. Григорій Ващенко – один з засновників української школи педагогіки закінчував Полтавську семінарію, а перший директор української гімназії Т.Шевченка в Києві, яка виникла по Лютневій революції 1917 р. Володимир Дурдуківський вчився у київській семінарії разом зі своїм найкращим товаришем Сергієм Єфремовим. Викладав у київський приватних російських гімназіях представник славної «віхівської» громади В’ячеслав Прокопович. Саме він після революції 1905 року виступив за українізацію освіти на під російській Україні. В духовних школах Києва викладав майбутній митрополит УАПЦ Василь Липківський. В духовних семінаріях викладав і колишній київський семінарист, майбутній прем’єр-міністр УНР Володимир Чехівський.

Окремо варто зазначити участь семінаристів у суспільно-політичному житті. І на цьому полі семінаристи, особливо в національних питаннях проявляли куди більше активності, ніж гімназисти. Так, приміром українські гуртки існували в Києві при духовній семінарії і академії, але їх майже до кінця ХІХ століття не було в чоловічих гімназіях. Лише на початку ХХ століття зав’язався український гурток в першій київській гімназії навколо видатного суспільного мислителя та історика В’ячеслава Липинського та п’ятій гімназії навколо етнографа і фольклориста Климента Квітки. Симпатики українського руху були і у 2, 3 і 4 київських гімназіях, але їхня кількість обмежувалася кількома учнями. Невеличкий гурток студентів-українців був у київському університеті, де у 1890-х роках навчалися Микола Міхновський і Володимир Шемет. Що ж до семінарії, то там українофілів налічувалося до пів сотні чоловік. А щодо кінця 1890-х – початку 1890-х років, то українські гуртки виключно перебували в Києві у духовно-освітньому відомстві – духовній семінарії.

Семінарії стали розсадниками антицарських настроїв і навіть радикально-революційного руху. Не лише майбутній перших комуніст ВКП(б) Й.Сталін був вихованцем духовної семінарії в Грузії, великий відсоток діячів РУП-УСДРП теж вийшли з стін семінарії України або були дітьми священників. У Полтавський духовній семінарії навчався один з лідерів українських есдеків – Симон Петлюра, і був виключений за участь в українському громадському житті за підготовку концерту, присвяченому пам’яті Тараса Шевченка. Разом з С.Петлюрою у Полтавській семінарії навчався ще один з представників ЦК УСДРП – Прокіп Понятенко. В Подільській духовній семінарії, а згодом в Києві викладав активний член Української соціал-демокартичної партії – Володимир Чехівський – майбутній ідеолог–благовісник УАПЦ. З священницької родини Волині походив есдек Валентин Садовський – перший міністр юстиції УНР.

Марка Грушевського різні учасники українського руху оцінюють одні як одного із засновників Київської семінарської громади (С.Єфремов), інші як одного із активних її членів (О.Лотоцький), який часто приходив на дообідній чай в Київську духовну академію для обговорення нагальних проблем громадського життя. Провідником семінарської громади і С.Єфремов, і О.Лотоцький[1] називають Луку Скочковського, диякона Миколо-Йорданської церкви і керівника нелегальної українознавчої бібліотеки в його службовій квартирі на Кирилівській вулиці. Серед активістів семінарської громади О.Лотоцький називає ще Михайла Грушевського й Олександра Кониського як ідейних керманичів громади, І. Руденка, М.Крамаренка, К.Волкова, Ю.Кедриновського, М.Павловського, П.Сікорського, В. Скрипчинського, М.Мартиновського, К.Пілінського, С.Липківського, Я.Ботвиновського, В.Бачинського, Т.Добрянського, Г.Яновського, П.Пащевського та П.Гдєшинського. Окремо зупиняючись на особливому значенні для громади діяльності своїх товаришів – Сергія Єфремова та Федора Матушевського. Олександр Гнатович називає далеко не всіх. Так чомусь як членів громади не названо його близьких друзів В.Доманицького, Ф.Матушевського, В.Прокоповича, хоч ті так само у 1890-х вчилися в київській семінарії. В.Доманицького відносить до гімназіальної громади. Схоже О.Лотоцький більше зупинився на старшій генерації громадян, які в громаді перебували у 1880-х – початку 1890-х років, коли сам навчався в семінарії.

Сергій Єфремов серед фундаторів семінарської громади називає[2] окрім Л.Скочковського і О.Кониського, С.Кедриновського, Марка і Григорія Грушевського, Харитона Донця, Іоіля Руденка, Крискента Матушевського. До них згодом пристали О.Лотоцький, С.Липківський, Т.Добрянський. З незгаданих О.Лотоцьким С.Єфремов додає ще Костя Мацієвича, Іринарха Черкаського, Петра Красовського.

Цікаво зізнання обидвох авторів спогадів про громаду з приводу відданості її членів раз обраній за життя ідеї. Всі в більший або меншій мірі не лише не зрадили українській справі, але й служили їй на різних життєвих поворотах до кінця життя. Семінарські громадівці не просто були одними з перших політичних українців Києва і залишили амбівалентне українофільство. Вони усі були стихійними самостійниками. Про це згадує С.Єфремов, як семінаристи заспівали «Ще не вмерла Україна», коли дізналися про смерть Олександра ІІІ. І Лотоцький, і С.Єфремов кажуть, що саме з середовища семінаристів вийшов відомий лист – кредо українських самостійників «Profession de foi молодих українців», друкованих у 1893 році у львівській «Правді», і який більшість істориків пов’язувала з Братством тарасівців – першою самостійницькою організацією підросійської України. Усі колишні громадівські семінаристи не лише стали визначними культурними діячами, але й були лідерами ЗУБДО, Української радикально-демократичної партії після Першої революції (1905 р.), Товариства українських поступовців, складали кістяк редакції газети «Рада», а в добі визвольних змагань ставали міністрами Центральної Ради, УНР та Української Держави, брали участь у збройній боротьбі (Пащевський був капеланом української армії). А у 1920-х роках вони стояли у джерел відродження Української Автокефальної Православної Церкви.

Марко ГрушевськийПро значення Марка Грушевського в семінарській громаді свідчить той факт, що його тимчасова квартира при Андріївській церкві у Києві називається, поруч з квартирами О.Кониського, Михайла Грушевського і О.Лотоцького, одним з місць постійних сходок.

Якщо спробувати скласти збірний портрет члена семінарської громади, то складеться така картина, що можемо пересвідчитися в тому, що Марко Федорович належав до класичного зразка такого діяча. Більшість членів цікавилися етнографією, збирали фольклорні матеріали, любили народні пісні, живу українську мову. Не лише Марко Грушевський, але й Степан Кедриновський (С.Юрковець) увійшов в анали етнографічної науки. Семінаристи допомагали М.Грушевському з написанням рецензій і оглядів для «Записок НТШ». Туди йому писали і С.Єфремов з О.Лотоцьким, а також С.Липківський, В.Доманицький Ф.Матушевський та інші. Згодом серед праць Наукового товариства імені Т.Шевченка друкувався і Марко Грушевський. Семінаристи мали нахил до редакторсько-видавничої праці, самі писали твори красного письменства. І тут можемо назвати низку тих самих прізвищ з додаванням імені священника-письменника Тихона Добрянського.

Семінаристи переважно не залишалися у Києві, а вертали на села, одержували у різних кутках України посади на сільських парафіях. Та попри це варто ствердити про існування цілих родинних кланів священників – колишніх семінаристів, які працювали в Київській духовній консисторії і дбали про посади для своїх українствуючих колег. Ці клани проживали як у Києві, так і густо на периферії. Якщо лише Грушевських священників одночасно на різних священничих посадах було до 50 чоловік, то варто згадати й інші багатодітні клани, які перебували між собою в дружбі й родинних стосунках. Згадаймо тут Дурдуківських, батько Федір був священиком семінарської Петропавлівської церкви, син дякував в Хрестовоздвиженській церкві. В його хаті постійно мешкав Сергій Єфремов, будучи одруженим на сестрі Володимира Онисії. Велика священницька родина була у Ф.Матушевського на Черкащині, Щербаківських на Київщині, Гиричів на Черкащині і Київщині, Кошиців на півдні Київщини та багатьох інших. Патріархальний спосіб життя, досить заможне фінансове забезпечення робило саме священників носіями національних українських цінностей. Одним з таких визначних носіїв національної культури був і Марко Грушевський.

Суботів часів Марка Грушевського


[1] Лотоцький О. Сторінки минулого. – Варшава, 1932.– Т.1. – С.224-227.

[2] Єфремов С. Щоденник (1895-1896). Про дні минулі (спогади) (1876-1907). – К.: Темпора, 2011. – С.350-358.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Моніторинг ЗМІ

    Останні коментарі

    • Стефан | 14 липня 2020, 22:39

      Схиигумен Сергий Романов прав, обвиняя лизоблюдов и подхалимов, которым нечего  ему возразить по существу предъявляемых им обвинений в отступлении от Православия, предательстве верующих, когда

    • wari2011 | 2 липня 2020, 22:42

      Кредит справа делікатна, тому треба обережно з його оформленням. Можу порадити блог, де багато корисної інформації про кредитування

    • bopa | 8 червня 2020, 11:43

      То перераховані факти ви називаєте "фантазиями и ночными кошмарами"? Чому викладену інформацію ви "Очередная статья нижайшего интеллектуального уровня"? У вас

    • Slava43 | 4 червня 2020, 13:46

      Це жодна агітація. На Буковині казали :»Мойше герехт, Сури герехт».

    • Slava43 | 4 червня 2020, 13:39

      За часів союза, УПЦ підлягала моіковському патріярхату, примусово. Від незалежності УПЦ старалась отримати незалежність від Москви. Тепер, коли Україна має ТОМОС та незалежність то Лавру потрібно

    Популярні статті місяця