Три титули Блаженішого Йосифа Сліпого

31 жовтня 2013, 00:01 | Релігієзнавчі студії | 0 |   | Код для блогу |  | 

Анатолій БАБИНСЬКИЙ

Мабуть не має більш дослідженої теми з біографії Блаженішого Йосифа Сліпого, ніж питання його змагань за патріарший статус Української Греко-Католицької Церкви. В цьому немає нічого дивного, оскільки на фоні передвоєнної діяльності та 18 літнього ув’язнення, які є висвітлені слабше, його активність після звільнення у 1963 році з радянського концтабору мала ефект перманентного землетрусу. Скоріш за все Папа Іван ХХІІІ, який приклав багато зусиль для звільнення Патріярха Йосифа, не міг передбачити, яким буде результат цього звільнення. Але для самої УГКЦ саме цей період діяльності Йосифа Сліпого визначив майбутню траєкторію розвитку і цей поштовх, який він дав Церкві, відчувається ще й в наші дні. На сьогоднішній день архів Йосифа Сліпого, який знаходиться в Римі, є закритий, оскільки триває його впорядкування. Частина інформації з цих матеріалів, та які стосуються нашої теми, вже були оприлюднені, проте архів безперечно містить і такі документи, оприлюднення яких може розтягнутись на довшу перспективу, оскільки вони належать до конфіденційної документації Римської курії. З огляду на це, дана стаття не проливає світло на невідомі до тепер факти, оскільки цього можна досягти тільки працюючи з джерелами. Головне її завдання — це відсвіжити фарби в патріархальних змаганнях Йосифа Сліпого в світлі трьох екклезіологічних реалій, та пов’язаних із ними титулів: Верховного Архиєпископа, Голови Синоду і Патріарха, які для самого Йосифа Сліпого були не просто титулами, а символами важливої реальності.

Титули

Йосиф СліпийВ сьогоднішньому постмодерному дискурсі, де все піддається деконструкції, зокрема, й ті речі, які постали в далекому минулому і належать до традиції Церкви. Бароковість церковних титулів і звертань сьогодні в багатьох людей може викликати легку посмішку. Вони можуть видаватись скоріш даниною минулому чи просто пережитками. Проте в церковному світі щодо них не вщухають суперечки. Більш ніж 20-літнє міжконфесійне протистояння в Україні доводить, що це не просто суперечка про слова: «митрополит чи патріарх», а про щось глибше. Коли ми говоримо про патріархат УГКЦ, то зрозуміло, що справа тут є не лише в словах, в титулах. В іншому разі на шляху до остаточного проголошення Патріархату було б значно менше перешкод. В богословській площині символ і сама дійсність, яку він означує, є нероздільними. Тому в Церкві протягом історії точилось так багато суперечок, сварок і навіть розколів, які були спровоковані конфліктом думок щодо тих чи інших священних символів: літургічних дій, ікон чи титулів. Для ілюстрації слід пригадати конфлікт між Папою Григорієм Двоєсловом і Константинопольським Патріархом Іоаном IV Посником [1,с. 65], який додав до свого титулу слово «Οικουμενικός» (цей титул зазвичай перекладають як «Вселенський», але це не є точне тлумачення).

Титул — це ключ, який дає нам розуміння дійсності, яка за ним стоїть. Слід зауважити, що так звані «титулярні єпископи», тобто такі, титул яких є лише почесним, але за ним не має реальної дійсності (це явище притаманне як Католицькій так і Православній Церквам), є доволі пізнім явищем, і вважається на сьогодні церковною аномалією.

У світлі цього нерозривного зв’язку між символом і дійсністю, діяльність Патріарха Йосифа полягала в тому, щоб довести Римському апостольському престолу, що тій дійсності, яку ми окреслюємо в назві «Українська Греко-Католицька Церква», відповідає в церковній реальності статус «Патріархату». Зі свого боку Рим в особі понтифіка та Курії вказували на ті недосягнення цієї дійсності до патріаршої гідності. Поруч із перешкодами Рим звертав увагу на низку наслідків, які може спричинити згода про надання УГКЦ патріаршества.

Патріарх Йосиф дуже добре усвідомлював всі тонкощі церковної термінології і був надзвичайно чутливим до них. Ця чутливість інколи здавалась дивною і навіть смішною, проте він все одно не здавався і наполягав на своєму. Професор Ярослав Пелікан у своїй праці «Ісповідник між Сходом і Заходом» пише про те, що в кулуарах ІІ Ватиканського собору циркулювала низка різних жартів про Блаженішого Йосифа, а точніше стосовно його наполегливості в боротьбі за справедливе пошанування його сану під час процесій, у програмах чи повідомленнях преси [2, с. 190]. Зрозуміло, що це змагання для ісповідника віри не було наслідком якогось себелюбства, прагненням стягнути більше уваги до себе. Для Сліпого належне вшанування його сану, було належним вшанування тієї спільноти, яку він представляє, себто живої дійсності – і в першу чергу тієї її частини, яка залишилась за залізною завісою в Радянському Союзі. Його титул це тільки знак, символ за яким стоїть Церква з тисячолітньою історією.

Титули для Блаженішого Йосифа не стали цінними раптово після приїзду на Захід. Вже згадуваний професор Ярослав Пелікан пише у своїй праці такі слова: «Коли Йосиф Сліпий як в’язень запитав одного совєтського службовця: «Чи визнаєте мене митрополитом?», а іншому заявив: «Я митрополит Греко-Католицької Церкви», то зрозуміло, що цей титул був для нього важливий» [2, с. 172]. І хоч він вільно виконував уряд митрополита Греко-Католицької Церкви протягом зовсім короткого часу. Після свого ув’язнення він не вважав його анульованим і, перебуваючи в неволі, в міру можливостей продовжував сповняти той уряд, який належить митрополитові: писав послання, виготовляв і надсилав освячене миро своїй пастві в Україні тощо. Після звільнення його увага до титулів, які вживались по відношенню до нього та Церкви ще більше зросла.

Звернімось до найбільш важливих титулів, які супроводжували Патріарха в його «римський період». Та які були для нього особливими і через які він за словами професора Пелікана присудив себе до «великої заклопотаності й гіркоти» [2, с. 191]. Зазвичай в нашій літературі багато приділяється уваги самому титулові «патріарх», при цьому менше звертаючи погляд на два інші титули, які були дуже тісно пов’язані з патріаршим: «Верховний Архиєпископ» і «голова Синоду».

Верховний Архиєпископ

На перший погляд з титулом Верховного Архиєпископа все є зрозумілим, проте в наш час можна зустріти дещо викривлені дані стосовно того, як УГКЦ почала іменуватись Верховним Архиєпископством. А з іншого боку той процес, який передував впровадженню цього титулу, є доволі цікавим в контексті змагань УГКЦ за патріархат.

Іван Павло ІІ і Йосиф СліпийТермін Верховний Архиєпископ з’явився в католицькій екклезіології під час кодифікації східно-католицького канонічного права, яка була розпочата у 1929 році. Під час дослідження джерел Східного права було виявлено відмінні традиції в устрої Східних Церков. Щодо власне Верховного Архиєпископа ,то цей титул опирався на традицію тих Східних Церков, які очолював архиєпископ з над-митрополичою владою, фактично рівною патріаршій, проте який не отримав титулу Патріарха (як його отримали архиєпископи Константинополя, Олександрії, Антіохії та Єрусалиму). Зокрема таким архиєпископом був і є глава Церкви Кіпру. Щоб відрізнити архиєпископа – главу помісної Церкви від звичайного очільника архиєпархії, який не має над-митрополичої влади, йому додали додаток «Верховний» — Archiepiscopus Maior [3, с. 133]. Дуже часто можна почути думку, що він був на наданий Українській Греко-Католицькій Церкві у 1963 році або, що УГКЦ підвищили до рангу Верховно Архиєпископської Церкви. Дехто вважає, що він був своєрідним компромісом у стосунку до Блаженішого Йосифа, щоб не надавати йому титул Патріарха. Але ці інтерпретації є дещо хибними.

Ще до того, як було оприлюднено у 1957 році Motu proprio «Cleri sanctitati», правовий документ для східних католиків, у 1948 році о. проф. Антоній Куса, а у майбутньому Секретар Східної Конгрегації, спеціаліст зі східного права писав, що «Львівський архиєпископ, Галицький митрополит, є справжнім верховним архиєпископом». На його думку, такий статус de-facto мав Київський митрополит від Константинопольського Патріарха, що видно з його (митрополита) повноважень[3, с.133]. Не всі погоджувались з словами о. Антонія також і серед українських греко-католиків не було одностайності чи вважати главу УГКЦ Верховним архиєпископом чи тільки митрополитом [4]. Але в «Cleri sanctitati» не було названо, які саме Церкви є Верховно-Архиєпископськими. Відповідь прийшла щойно після приїзду Блаженішого Йосифа до Рима. В Конгрегацію Східних Церков було направлено запит, так званий dubium, що з латинської значить сумнів: «Чи треба уважати Львівського митрополита українців Верховним архиєпископом згідно з апостольським листом від дня 2 червня 1957 року?» (мався на увазі Cleri Sanctitati). У відповідь на цей сумнів (Ad dubium) 23 грудня 1963 року Конгрегація відповіла позитивно. Ця відповідь базувалась, як розтлумачив у ватиканському часописі «L’Osservatore Romano» Маріо Ріцці на двох документах римських понтифіків [3, с.135]. На буллі Папи Климента VIII з 1596 року, якою підтверджувалось право Київським митрополитам самостійно поставляти єпископів без узгодження з Папою. А також на буллі Папи Пія VII, який відновлюючи у 1807 році Галицьку митрополію, запевнив митрополитам Галицьким всі права митрополитів Київських.

Таким чином у 1963 році УГКЦ не набула нових прав чи була піднята до нової, вищої гідності, а тільки було підтверджено той статус автономії, який вона мала ще до Берестейської унії. Ось як про це зокрема пише о. Іван Гриньох: «Цією заявою тільки підтверджено фактично і формально існуючий з давен-давна правно-канонічний статус Київсько-Г алицької Митрополії, як окремої, від будь-яких патріярхатів незалежної, Помісної Церкви, первоієрархи якої користуються правами та привілеями патріярхів» [5, с. 45]. Слід звернути увагу також на той факт, що після Фераро-Флорентійського собору у своїй грамоті Папа Пій ІІ називав главу Київської Церкви Григорія Болгарина не митрополитом, а архиєпископом Київським і всієї Русі [6, с. 63]. Ця, на перший погляд, дрібниця насправді означала дуже багато з огляду на важливість кожної букви в церковній канонічній практиці. Адже вже з першого тисячоліття існувала Церква, яка мала статус архиєпископії, а за правами була рівна патріаршій, – Церква Кіпру. Хоч в роз’ясненнях Апостольської столиці про цей історичний епізод не згадувалось, проте він навряд чи залишився непоміченим в процесі розгляду запиту, який надійшов від Йосифа Сліпого.

Йосиф СліпийСліпий сказав, що таке підтвердження прав за главою УГКЦ є честю не тільки для його «бідної особи», а для переслідуваної Церкви. Він також сказав, що це перший крок до українського патріархату. Хоча за словами Блаженішого ми вже «перейшли на патріархальний устрій, тому що Верховний Архиєпископ є зрівняний в правах з Патріархами» [7, с. 133].

На патріархальні прагнення Блаженішого Йосифа Ватикан відповів дуже цікавим роз’ясненням, що влада українського Верховного Архиєпископа перевищує навіть владу патріархів. На чому базувалось таке твердження? Справа в тому, що за законодавством Католицької Церкви на 1963 рік східні патріархи вже не мали права поставляти єпископів в межах свого патріархату без погодження з Римом. Натомість Київський Верховний Архиєпископ згідно з умовами Берестейської унії таке право мав. Звісно, це було тільки теорією, насправді Львівський митрополит, а тепер Верховний Архиєпископ таким правом вже не користувався і це було наслідком не тільки надмірної централізації Католицької Церкви, а й через власне занедбання. Зрештою відповідь Ватикану не задовольнила Йосифа Сліпого. Його ціллю було визнання за УГКЦ саме Патріаршої гідності. А поки що він почав використовувати титул Верховного Архиєпископа і перш за все його боротьба була спрямована на реалізацію прав Верховного Архиєпископа у скликанні Синоду УГКЦ.

Голова Синоду

Синоди єпископів відіграли і відіграють визначну роль в житті східної Церкви. Сьогодні Синод УГКЦ є явищем самозрозумілим. Діє Постійний Синод, регулярно відбуваються Синоди єпископату в Україні, а щорічно відбувається Великий чи Священний Синод за участі всіх владик УГКЦ. Але в силу різних причин синодальна практика занепала в УГКЦ і була відроджена щойно митрополитом Андреєм Шептицьким. Він скликав два зібрання єпископів у 1927 (Львів) та 1929 році (Рим), проте вони не мали вже статусу Синоду. Спільна діяльність єпископату УГКЦ відродилась тільки у 1957 році, коли у вільному світі почали відбувати щорічні конференції єпископату під головуванням митрополитів Канади і США. До початку ІІ Ватиканського собору таких конференцій відбулось шість. У 1962 році було прийнято Статут «Конференції католицьких єпископів українського обряду». Такі Конференції займались головно літургічними та пастирськими питаннями, але й науковими, як опрацювання історії УКЦ чи переклад Біблії. Але ці Конференції не були зобов’язуючими. Це були наради і вони не творили з УГКЦ у діаспорі однієї структури. Їх скоріше можна було охарактеризувати як зустріч окремих єпископів спільної традиції. Все змінилось після приїзду в Рим Блаженішого Йосифа. Тривав ІІ Ватиканський і українські єпископи щотижня мали наради у Колегії св. Йосафата. Вже на першому засіданні у 1963 році, 28 вересня, в якому брало участь 17 єпископів, більшістю голосів було прийнято рішення вважати постанови Конференції українського єпископату, які набрали характер Синодів, зобов’язуючими (за умови 2/3 голосів «за») для всіх українських єпархій [8, с. 51]. Фактично з цього моменту, коли Блаженіший Йосиф очолив Конференції, як Верховний Архиєпископ і глава УГКЦ почались конфлікти із Римською курією. Право скликати і очолювати Синод Блаженішим Йосифом стало частиною більш широкої боротьби за патріархат УГКЦ. Проблема полягала в тому, що Римська курія відмовлялась визнавати право скликання Синоду Блаженішим Йосифом (на що він мав право як Верховний Архиєпископ), а вважала ці зібрання і надалі Конференціями. Не було абсолютної єдності щодо Синодів і в самому українському єпископаті (так дехто вважав ці зібрання 7-ю, 8-ю і 9-ю Конференцією, а частина 1-м, 2-м і 3-м Архиєпископським Синодом). Провідною ідеєю Блаженішого Йосифа було скріплення єдності всього єпископату, а відповідно всіх єпархій в одне ціле, щоб Церква діяла як єдине тіло. 4 жовтня 1963 року було прийняте рішення про те, що на ІІ Ватиканському соборі українські єпископи виступають одним голосом, наперед узгіднивши позицію (як це робили, напр., мельхітські єпископи ще перед Собором направивши свої думки щодо Собору від імені Синоду, а не по окремо від кожного єпископа). IV Архиєпископський Синод відбувся у 1969 році. Офіційно Ватикан відмовлявся визнавати ці зібрання Синодами, посилаючись, що вони відбуваються поза межами території Української Церкви. Саме такою була відповідь кардинала Фюрстенберга, префекта Конгрегації Східних Церков. Він апелював до того, що єпископи, які знаходяться за межами України, не підлягають владі Верховного Архиєпископа, відповідно не можуть складати Синод під головуванням Сліпого. Кардинал також наголосив, що рішення українських єпископів — це тільки «desiderata», «побажання» і не мають зобов’язуючої сили. Окрім листа до Блаженішого Йосифа, кардинал Фюрстенберг розіслав ці зауваження до всіх єпископів Української Католицької Церкви в світі [9, с. 107].

Йосиф Сліпий серед паствиЙосиф Сліпий не погоджувався із таким трактування свого сану та своєї Церкви. І протягом наступного десятиліття між ним та представниками римської Курії точилась гостра суперечка стосовно статусу колегіального органу української Церкви. Головним чином полеміка стосувалась прав глави східної Церкви поза межами своєї канонічної території. Слід зауважити, що це питання не є вирішеним по сьогоднішній день. В своїх листах Блаженіший Йосиф справедливо запитував кардинала Фюрстенберга, чому права Західного патріархату залишаються не обмеженими на Сході, а права Східних Патріархів на Заході є обмежними? Не зважаючи на спротив Риму визнавати Синод Української Церкви Блаженіший Йосиф не відступав. Після того, як в Annuario Pontificio, офійному виданні Римського престолу, зібрання українського єпископату було названо Конференцією під головуванням митрополита Максима Германюка, Сліпий знову висловив протест і вимагав визнання Синоду на чолі з Верховним Архиєпископом як його головою. Зі свого боку митрополит Максим Германюк заявив, що він не є президентом жодної Конференції [9, с. 119].

Ситуація навколо визнання легітимності Синоду УКЦ з боку Ватикану ускладнювалась також тим феноменом, який увійшов в історію (проте ще не відійшов в історію остаточно) під назвою Ostpolitik. Зайвим є переповідати яким було і є налаштування до постання у Києві патріархату (будь-якої конфесії) з боку Московської Патріархії. А тим паче греко-католицького. Тому не можна оминути той факт, що в протистоянні між Блаженішим Йосифом і Римом деякі аспекти діалогу між Ватиканом і Московським Патріархатом зіграли не останню роль. Про це недвозначно пише в своєму Заповіті Блаженіший Йосиф [10, с. 18].

У справі Синоду УГКЦ порозуміння настало лише з обранням римським Папою блаженного Кароля Войтили. У 1979 році Іван Павло ІІ в листі до Блаженішого Йосифа висловився за поступове унормування ситуації з Синодом УГКЦ і скріплення єдності української Церкви. 5 лютого 1980 року Папа подав директиви, згідно з якими Верховний Архиєпископ отримав право скликати Синод українських владик із попереднім погодженням з понтифіком. В цьому ж році відбувся Синод, на якому головував сам Папа Римський. І хоч напруга у стосунках між УКЦ та Римом навколо Синоду була знята, все ж ще траплялись деякі конфліктні ситуації, як наприклад після публікації Синодом осуду Львівського псевдо-собору та протестів Московського Патріархату, які поставили в незручне становище римські власті. В своїй боротьбі за право скликати Синод і головувати на нього Сліпий перш за все прагнув скріпити єдність УГКЦ в діаспорі на шляху до Патріархату. Концепція патріаршої структури Церкви передбачає існування і діяння помісної Церкви як єдиного організму об’єднаного ієрархією, яка відбуває Синоди під головуванням першоєрарха. Ситуація, коли діаспорні єпископи підлягали владі Східної конгрегації Римської курії і не могли творити Синод, була серйозною перешкодою до патріаршого статусу. А Блаженішого Йосифа робила главою Церкви без влади, Верховним Архиєпископом «в екзилі», реальна паства якого знаходиться в Радянському Союзі. Ця ситуація спричиняла чимало конфліктів між мирянами, священиками і деякими єпископами, зокрема в США та Англії. Миряни і духовенство, які бажали бачити в особі Сліпого главу Церкви, до якої вони належать, і голову Синоду їхніх владик, організували чимало акцій протесту на підтримку Блаженішого Йосифа та ідентичності власної Церкви.

Патріарх

Йосиф Сліпий серед паствиРозмова про Патріаршу гідність Української Церкви — це не розмова виключно ХХ століття. Але якщо обмежити виклад тільки цим століттям, то варто пригадати, що резолюції Унійного з’їзду, який відбувався у Львові у 1936 році і який був зорганізований о. Йосифом Сліпим, містяться наступні слова: «Усі ідеї митрополита Рутського, включно з ідеєю Київського Патріархату, є законно достатні також у теперішній час для росту українського католицтва і гарантії цього росту» [10, c. 258]. Через два десятки років, у 1956, Йосифу Сліпому запропонували стати Патріархом, але Московським. Цю пропозицію він відкинув. Пізніше, у 1975 році, в своєму листі від 12 червня до Папи Павла VI він пригадає про цей випадок [9, c.115].

Тема Патріархату УГКЦ, яку дуже часто пов’язують із виступом Йосифа Сліпого на Другій сесії ІІ Ватиканського собору, вперше вона підіймалась ще перед його початком. Це питання викликало викликало багато дискусій на засіданнях комісії De Ecclesiis Orientalibus, яка розпочала свою роботу в серпні 1960 року та працювала над підготовкою Декрету про Східні Церкви ІІ Ватиканського собору [4]. Також українські єпископи, перебуваючи на Конференції в Римі 12-16 жовтня 1959 року, звернулись із посланням до православних владик, в якому зокрема підняли питання про патріархат в Києві [7, c.75-79]. Обговорення патріархальної теми розпочалось також і в середовищі української інтелігенції. Зокрема, відомий історик професор Микола Чубатий в газеті «Америка» опублікував статтю назвою «Справа Київського Патріархату та майбутнє нашого християнства» [12, c. 200-202]. Ініціативу Миколи Чубатого підхопила група активних греко-католицьких мирян, які започаткували Український патріархальний рух, який став надійною підтримкою для Йосифа Сліпого. Але найвагомішою віхою в патріархальних змаганнях УГКЦ був виступ Блаженішого Йосифа перед Вселенським собором 10 жовтня 1963 року. Митрополит Вінніпезький УГКЦ Максим Германюк у своїх поборових щоденниках: «При його виступі, цебто при виступі Митроп. Сліпого, понеслися голосні оплески в Соборі св. Петра /…/ Для нас українців дуже важним є факти, що Митропол. Йосиф поставив перед Собором справу нашого патріархату. Це справа дуже тяжка, але в Бозі надія» [13, c.61]. В своїх соборових щоденниках митрополит Германюк неодноразово занотовує про свої розмови з різними єпископами світу про патріархат для УГКЦ зазначаючи значну прихильність до цієї справи католицького єпископату. Не всі єпископи підтримували патріархальні устремління глави УГКЦ, але у 1969 році 19 єпископів з 21 звернулись з проханням до Папи проголосити патріархат УГКЦ. Разом зі зверненнями єпископату на адресу Ватикану постійно надходили тисячі звернень греко-католиків з цілого світу. Відповідь надійшла тільки у 1971 році. Папа Павло VI офіційно відповів, що «що принаймні під цю пору є неможливим створення Українського Патріярхату» [7, c.144-146]. Головною причиною відмови стала канонічна перешкода, згідно з якою патріарх не може здійснювати свою владу поза патріаршою територією. А оскільки Блаженіший Йосиф перебуває в Римі, то надання йому патріарших прав суперечило б наявній канонічній практиці східних католицьких Церков. Цікаво, що у листі Папи від 1971 року не йшлось про загрозу патріаршого статусу УГКЦ для екуменічного діалогу, хоч в своїх щоденниках Митрополит Максим Германюк згадує про такі аргументи від кардинала Віллебрандса [13, c. 62]. Тому, безперечно, між рядками папського листа звучить і ця перешкода.

Лист відмови Папи Павла VI посіяв зневіру серед вірних УГКЦ, про що свідчать слова підбадьорення Блаженішого Йосифа, які він писав на празник св. Сергія і Вакха 1971 року з Рима: «Незважаючи на всі наведені аргументи і рації в папському письмі, ми вповні розуміємо і жаль наших мирян. Усе ж таки, треба нам прийняти цю тимчасову відмову в дусі віри і підчинення, із спокоєм і відданням Божій волі. Та водночас ми не повинні закладати рук, але дальше провадити і розвивати, як дотепер, а навіть сильніше, наше церковне і народне життя в правних межах Верховного Архиєпископства» [7, c.150-151]. В цьому Посланні ми бачимо, як Блаженіший Йосиф переміщує увагу з зовнішньої форми патріархату на внутрішню. Саме цей принцип було покладено в основу подальших патріархальних змагань. Зважаючи на те, що ІІ Ватиканський Собор не встановив чітких критеріїв, згідно з якими можна було б визначити, чи відповідає певна Церква патріаршій гідності Йосиф Сліпий на основі наукових студій формулює сім критеріїв патріаршої Церкви: наявність у помісної Церкви власних обряду; мови; богослов’я; літургії; літургійних звичаїв; благочестя; церковного права. На думку Сліпого, «Церква Києво-Галицької митрополії» цілком відповідала цим критеріям [15, c.45-47]. У 1973 році під час Божественної літургії в храмі святого Петра в Римі о. Іван Гриньох вперше згадав Блаженішого Йосифа як Патріарха [14, c. 20]. З того часу ця практика набирає щораз ширших форм. Починаючи з 1975 року Блаженіший Йосиф починає підписувати документи як Патріарх.

Патріарх Йосиф в дорозіМожна спробувати уявити всю складність ситуації, в якій перебував Йосиф Сліпий. З одного боку, в Радянському Союзі, його Церква є забороненою, нелегальною, переслідувана, вона діє у підпіллі, але ніхто не є впевнений, яким буде її майбутнє. Друга частина УГКЦ розвивається в діаспорі. Діючи на різних континентах: Північній, Південній Америці, Західна Європа, Австралія. Специфікою цих діаспорних структур було те, що Йосиф Сліпий як Глава Греко-Католицької Церкви не мав достатнього юридичного права впливу на них. Згідно з церковним правом він не мав стосунку до призначення нових єпископів. Ці справи знаходилися в компетенції Римської курії, і це його надзвичайно боліло, оскільки він мав влади для опіки своєї пастви. Це тільки слабкі штрихи до тієї картини, яку бачив перед собою Йосиф Сліпий, коли прийняв титул Патріарха. Загалом прийняття титулу Патріарха було позитивно сприйняте вірними УГКЦ, проте серед духовенства і єпископату однозначної позиції не було, що спричиняло в подальших роках чимало конфліктів.

Підсумок

Ситуація з титулами глави Української Греко-Католицької Церкви залишається по сьогодні практично в тому самому стані, який залишив їй Йосиф Сліпий. Офіційний титул предстоятеля УГКЦ є – Верховний Архиєпископ. Після легалізації УГКЦ в Україні Церква має постійний Синод, Синод Верховного Архиєпсикопства на який з’їжджаються всі єпископи з України, та Священний Синод УГКЦ, який збирається раз в рік та охоплює всіх єпископів з цілого світу. Верховний Архиєпископ Києво-Галицький є головою Синоду УГКЦ. Титул Патріарха став звичним у слововжитку не тільки українських греко-католиків (також вживається у богослужінні), але й симпатиків з інших конфесій, проте його не вживає сам глава УГКЦ, заміняючи його найчастіше синонімом з Кодексу Канонів Східних Церков: «Глава і Отець».

Джерела та література

  1. Ів Конгар. Дев’ятсот років опісля. Нотатки про "східну схизму. Пер. з франц. Я. Кравця. - Львів: Свічадо, 2000. - 104 с.
  2. Jaroslav Pelikan Confessor between East and West: A Portrait of Ukranian Cardinal Josyf Slipyj. Grand Rapids, Mich.: William B. Eerdmans, 1990. xiv + 249 pp.
  3. о. д-р. Ігор Мончак. Становище Верховного Архиєпископа в ієрархічному устрої Церкви/ Bohoslovia Т ХХV-XXVIII кн. 1-4 . Рим, 1964 - с. 125-151
  4. Циріл Васіль, ТІ, секретар Конгрегації Східних Церков: "Другий Ватиканський Собор і східне церковне право" (Виступ на конференції ««ІІ Ватиканський собор: дари Духа – таїна Церкви – свідчення людини» Львів-УКУ, 31.05-2.06.2012)/ http://youtu.be/FCZnv--s-n4 Доступ 8.07.13
  5. о. Іван Гриньох. Собор, який для нас не відбувся (II) / Сучасність №8 (80), 1967. –с. 37-50
  6. Ґудзяк Борис. Криза і реформа. Київська митрополія, Царгородський патріархат і ґенеза Берестейської унії/ Переклад Марії Габлевич, під редакцією Олега Турія. – Львів: Інститут Історії Церкви Львівської Богословської Академії, 2000. – XVI + 426 c.
  7. Ісидор Нагаєвський. Патріярхати їх початок і значення та Український Патріярхат. – London: Українська Видавнича Спілка в Лондоні, 1976. – 215 с.
  8. о. д-р. Ігор Мончак. Розвиток синодальности в Українській Католицькій Церкві/ Bohoslovia Т ХХXXVII кн. 1-4 . Рим, 1983 - с. 41-72
  9. A. Babiak. Legitimacy of the Ukrainian Patriarchate. Lyon - L’viv: Misioner, 2005. – 314 р.
  10. Завіщання Блаженішого Патріярха Йосифа // Патріярхат №10 (166), 1984. –с. 17-25
  11. Унійний з’їзд у Львові. Матеріали зібрав та упорядкував о. Володимир Кучабський. Львів, 1938. – 258 c.
  12. Матеріали до історії українського патріархального руху/ упор. Андрій Сороковський. – Львів: Свічадо, 2009. - 364 c.
  13. Щоденники Другого Ватиканського Собору мит. Максима Германюка, Ч.Н.І. (1960-1965) – The Second Vatican Council Diaries of Met. Maxim Hermaniuk, C.SS.R. (1960-1965), Leuven-Paris, 2012 (in Ukrainian on Compact Disc (CD)). – 145 с.
  14. Leonid Rudnytzky. Lux in tenebris: A Brief Homage to Patriarch Josyf Slipyj // The Ukrainian Quarterly, Vol. LXVII, No. 1-4, 2011
  15. о. Мирон Бендик. Патріярхат УГКЦ – сучасний етап становлення // Слово № 2 (39) (2007-2008) с. 45-47
Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Моніторинг ЗМІ

    Останні коментарі

    • wari2011 | 2 липня 2020, 22:42

      Кредит справа делікатна, тому треба обережно з його оформленням. Можу порадити блог, де багато корисної інформації про кредитування

    • bopa | 8 червня 2020, 11:43

      То перераховані факти ви називаєте "фантазиями и ночными кошмарами"? Чому викладену інформацію ви "Очередная статья нижайшего интеллектуального уровня"? У вас

    • Slava43 | 4 червня 2020, 13:46

      Це жодна агітація. На Буковині казали :»Мойше герехт, Сури герехт».

    • Slava43 | 4 червня 2020, 13:39

      За часів союза, УПЦ підлягала моіковському патріярхату, примусово. Від незалежності УПЦ старалась отримати незалежність від Москви. Тепер, коли Україна має ТОМОС та незалежність то Лавру потрібно

    • Halo | 2 червня 2020, 16:46

      Табачник відпочиває...

    Популярні статті місяця