Обитель в Погоні: відпустове місце з чудесною історією

28 грудня 2018, 14:14 | Релігійне краєзнавство | view photo | 2 |   | Код для блогу |  | 

Наталія Палій

Відпустове Богородичне місце у Прикарпатській Погоні, напевно, не таке відоме як, до прикладу, у Зарваниці. Але з роками набуває популярності серед віруючих (і не лише греко-католиків) завдяки чудотворному джерелу та, найголовніше – чудотворній іконі Матері Божої Погінської – Цариці Покуття, як ще її називають.

Про історію Погінського монастиря Успіння Матері Божої ЧСВВ, його відродження і про чудо повернення головної святині – ікони Богородиці - кореспондентові РІСУ розповів ігумен монастиря отець Никодим Гуралюк. Саме завдяки його праці і відбулося відродження святині, яка, зазнала чи не найбільшої руїни за часів комуністичного режиму.

Храм в Погоні

З княжих часів до XVIII століття

Є писемні джерела, у яких згадується будівництво храму Богородиці у Погоні ще за часів князя Данила Романовича. Ідеться, зокрема, про те, що одному з його воєвод, коли той дійшов з військом до території Тисмениці, наснився сон, де святий Миколай йому говорить: «Де наздоженеш татарів – там їх переможеш і побудуєш церкву Богородиці і мені». «Отже, у Тисмениці на валах досі є церква святого Миколая, де була та, яку збудували на честь перемоги над татарами, — розповідає отець Никодим. – Є старожили, які розповідають, як в дитинстві навіть віднаходили в тих місцях монгольські шлеми. А на тому місці, де ми уже зараз збудували собор, була церква під соломою, збудована 1634 року. У ній перебувала чудотворна ікона Матері Божої Погінської. Там вона пробула сто років».

1736 року шляхтянка Йоанна з Потоцьких Велигорська в подяку за ласку, отриману від Богородиці, будує нову муровану церкву, у яку переносять ікону. Новий храм був побудований уже на території монастиря отців-василіян. Свідчення того, що тут жили монахи, отримали чернівецькі та івано-франківські археологи. Вони довели, що монастир перебував тут в різних місцях. Спочатку там, де курган між Тисменицею і Хом’яківкою. «Є така думка, що тут зупинялися монахи, які втікали з неспокійного на той час Києва. Також ми разом з археологами виявили залишки печі для виготовлення цегли. Також неподалік у лісі було багато сміття – відходів від цегляного виробництва. Про це розповідають і старожили», — говорить о. Никодим.

Комуністична навала. Руїна

За часів комуністичного режиму Погінський монастир зруйнували майже дощенту. Не пошкодували ні храму, ні ікон.

«5 березня 1947 року енкаведисти прийшли до монастиря в Погоні і попередили, що 10 березня прийдуть знову і всіх, кого тут застануть, вивезуть на Сибір, — розповідає отець Гуралюк. — Монахам, які тут мешкали, дали змогу за цей час виїхати. Ігуменом монастиря тоді був владика Софрон Дмитерко, помічником був отець Йосип Данилович, з ними перебував брат Мирон Грубий. Владика розповідав, що монахи забрали особисті речі і пішли».

А натомість заселилися енкаведитсти, які роз’їжджали по Прикарпаттю і встановлювали «совєтську власть». А одного разу навіть вчинили стрілянину в погінській церкві, пошкодивши ікони. Далі територію монастиря передали психоневрологічному пансіонату. Директор пансіонату, комуніст, у 1958 році наказав ще й розвалити церкву, яка йому «заважала». Дещо з того, що було в церкві, вдалося врятувати. Бічні престоли, образи забрали до сусідніх Пшеничників.

Відродження святині

Отже, до початку 90-х років минулого століття у Погінському монастирі нічого майже не збереглося — лише стара каплиця і один корпус, який був зруйнований. В інших корпусах, збудованих наприкінці 30-х років минулого століття, розмістили психоневрологічний пансіонат, який там є досі.

З відродженням УГКЦ постало питання повернення Погінського монастиря василіянам. Першим, кого направили туди, став отець Никодим Гуралюк, який вже розпочав відновлення монастиря отців василіан і храму Царя Христа на Майзлях в Івано-Франківську. А село Погоня знаходиться приблизно за дванадцять кілометрів від нього, біля райцентру Тисмениця.

Отже, отець Никодим опинився сам в Погоні і мусів якось відновити давню обитель.

отець Никодим Гуралюк

«Одразу виникли труднощі через те, що місцеві жителі насправді були проти монастиря, — каже священик. — Починалося все ніби і добре, але коли мова пішла про будівництво нової церкви, яку планували спорудити на території поблизу інтернату, у людей чомусь склалося враження, що і його ми заберемо, а через це багато з них залишиться без роботи. Отже, селяни вважали, що краще, щоб все залишилося без змін – священик з сусіднього села приїжджав раз на тиждень — і добре».

Але отець Никодим не відступав. Переконав людей, що все буде по-іншому і почав важку кропітку працю. У Рунгурах на Коломийщині віднайшов стару церкву, яку перевіз до Погоні. Але далі у роботі ігумена виникали перерви – його переводили до Заліщиків і Добромиля.

Чи не найперша прочанка Марія Легінь, яка на початках 90-х років ходила до Погоні, розповідає, що про святиню дізналася від старих людей у Івано-Франківську. «Було боляче, що про таке святе місце ніхто не знає, — ділиться пані Марія. — Але я дуже багато молилася, щоб люди дізналися про нього. Далі поступово до мене приєдналися інші прочани. Ми ходили пішки від Івано-Франківська. Також я допомагала вести господарство у монастирі – обробляти город. Це справді велика ласка мати так близько таке гарне відпустове місце, яке зараз відродилося».

«1992 року мене перевели до Заліщиків, а до Погоні я повернувся 1995 року. Але в тому ж році знову перевели з Погоні до Добромиля, де відбув чотири роки», — каже отець Никодим.

Проте, на початку 2000 він повернувся до Погоні вже на постійно. «Не знав за що братися. Думаю, потрібно купити все необхідне для того, щоб жити, для побуту, — розповідає священик. — Став біля джерела і питаю у Бога – «Що робити?» і почувся мені голос – «Будуй!». Тоді відразу уявив, де має бути храм. Це дало мені новий поштовх до праці. Звернувся до архітектора Ігоря Пилипіва, розповів йому яким бачу нову церкву. Він переніс мої думки на папір. Далі була робота з документами на землю, проектами. Найголовніше – ніхто не відмовив і ніхто не говорив про кошти за послуги. І все необхідне вдалося зробити протягом півтора року і розрахувався за все вчасно».

Отже, 2003 року розпочали будівництво альтанки-ротонди, де є фігура Богородиці. А 2004 року заклали наріжний камінь будівництва храму.

У лютому 2005 року ротонду було збудовано і освячено. Після цього духовне життя в Погоні відчутно активізувалося. 2006 року відбулися урочистості з нагоди відновлення Хресної дороги і проведено «Прощу Вервиці», яка стала на той час найбільш масштабною у цьому відпустовому місці.

«Коли почали будівництво собору, то я зрозумів, що триватиме воно довго, — ділиться о. Никодим. — Але трапезну церкву, яка розміщена під ним, освятили у 2008 році. 2010 року заклали фундамент самого храму. Завершили його спорудження і освятили в жовтні 2013 року — будували фактично рік і все лише силами громади і церкви. Так захотіла Богородиця – свій храм возвеличила тою справжньою любов’ю, з якою його будували. Іконостас церкви унікальний – двобічний, виготовлений богородчанськими майстрами. А вишиття роботи косівських майстринь».

Двоповерховий храм в Погоні

Цікаво, що отець Никодим Гуралюк відновив на території Погінського монастиря чернечий цвинтар куди, разом з отцем Порфирієм Шумилом перевіз і перепоховав усіх священиків, які жили в окрузі. Всього тринадцять ченців, могили яких віднайшли на Тернопіллі і Прикарпатті. «Самі розкопували і самі переховали, — каже священик. – Розпізнати віднайдені залишки можна було за колорадками, бо вони з каучуку».

Отже, відроджується Погінська святиня, про яку протягом довгого часу майже не згадували, росте число прочан. Всі хто побував у Погоні, обов’язково хочуть повернутися сюди знову. Тому у планах отця Никодима Гуралюка — благоустрій території, спорудження дзвіниці, спеціального відпочинкового комплексу для прочан. Також вирішити проблему з забезпеченням водою, яку, як він каже, мабуть доведеться підводити з Тисмениці.

Зараз у монастирі мешкає четверо єромонахів на чолі з ігуменом.

Глава УГКЦ Патріарх Святослав (Шевчук), який цьогоріч вперше побував в Погоні на «Прощі Вервиці», зазначив, що тут дуже гарно і є чудова інфраструктура для перебування прочан у цьому справді святому місці.

Погоня відкрита для паломників

Чудотворна ікона Матері Божої Погінської – Цариці Покуття

Але головне, що має монастир в Погоні – його найбільший скарб — ікона Погінської Матері Божої, з якою пов’язане саме це місце. Історія Погінської святині сягає ще XVII століття, коли ікону коронували як чудотворну – 241 річницю коронації відзначили у листопаді. Доля її не проста, цікава і сповнена чудес. Шати і корону зняли ще в часи Австрійської імперії і вивезли до Відня. «Цікаво те, що знаємо з різних джерел – історія того, як ікона виявила свою особливість, — розповідає отець Гуралюк. – Десь приблизно у XVI-XVII століттях люди одного дня помітили ікону на дереві – липі. У церкві її не було. Зняли з дерева, занесли до храму. Наступного дня – те ж саме. Поставили варту біля дерева. Бо думали, що хтось так шкодить, але нікого не було, а образ знову раптово опинився на дереві. Отже, вирішили занести його до церкви урочистою ходою. Думаю, Богородиця саме так хотіла довести особливість цієї ікони».

ікона Погінської Матері Божої

В часи комуністичної навали, коли енкаведисти, які заселилися на територію монастиря, одного дня відкрили стрільбу у храмі, була поранена і чудотворна ікона Матері Божої Погінської. Отже залишилося два великих поранення від кулі – на руці Богородиці і збоку ікони один слід від осколка. Після руйнації церкви комуністами ікона загубилася на довгі десятиліття.

Зі слів отця Никодима Гуралюка, свого часу збереглося декілька образочків у різних людей, на яких можна було побачити як саме вона виглядала. Відомо, що після закриття монастиря в Погоні отець Григорій Балагурак, який був ігуменом василіанського монастиря в Івано-Франківську, продовжував проводити богослужіння також в Тисмениці, у монастирі сестер-служебниць, де перебувала ікона Погінської Матері Божої. «Я сам бачив її в часи підпілля. Саме її ми 1993 року перенесли у церкву, перевезену з Рунгурів, — розповідає отець Никодим. — Пізніше мене зацікавила автентичність цієї ікони. Звернувся до івано-франківських і львівських фахівців і вони підтвердили, що це насправді копія. Ще одна ікона зберігалася у родині Бачинських у Дорі біля Яремче. Пані Антоніна Бачинська, яка свого часу була постійною парафіянкою василіанського монастиря і храму на Майзлях в Івано-Франківську, розповіла, що цей образ отримала від отця Григорія Балагурака, який мав повернутися за ним. Але після заслання уже не повернувся, бо там помер. Отже і цю ікону ми перенесли до Погоні урочисто, багатотисячною пішою ходою. Я знову зважився на експертизу, яка підтвердила, що це теж копія. Тоді починаю молитися, щоб знайти оригінал, але мене раптово переводять до Добромиля, де я був до 2000 року, а тоді знову повернувся до Погінського монастиря».

Як каже отець Никодим, 2001 рік був для нього справді особливий — до України приїжджав Іван Павло ІІ. «В лютому місяці, якраз у сиропусну неділю, я замість ікони, привезеної з Дори, яку на той час віддав на експертизу до Львова, у церкві розмістив дерев’яну, теж Погінської Богородиці, яка була в нашій каплиці, — розповідає священик. — А вже під час страсного тижня у середу ввечері, коли відправив Службу Божу, парастас і почав Хресну Дорогу, став на коліна перед цією дерев’яною іконою. На четвертій стації дивлюся на неї і раптом бачу якусь таку своєрідну сітку чи вуаль, яка просто періодично рухається. Подумав що я дрімаю? Адже у церкві холодно — був мороз. І тут ще й раптово чую голос: «Це я – а ти мене шукаєш». Від несподіванки і страху, здається, на мені піднявся кожух. Мене кинуло в жар. Не міг і слова вимовити. Далі голос провадить: «Дивися на рани – це рани від цвяхів, якими були прибиті корони». Бачу — а навколо голови Богородиці і справді дірочки. Далі чую: «Дивися на рани – це рани від цвяхів, якими були прибиті шати». Побачив і їх. Відкриття було неймовірне. До слова — це одне з найбільших чудес Погінської Богородиці.

По закінченню Хресної дороги питаю людей у церкві: «Де була ця ікона до того, як потрапила до монастиря у капличку?». Була вона у храмі, який розвалили у 1958 році у бічному престолі. Престіл разом з іншими віддали в церкву сусіднього села Пшеничники. Одна з мешканок Погоні пані Франя Кавецька разом зі своїм сином і односельчанами пізніше перевезла престоли до своєї оселі, коли побачила як їх винесли з церкви у Пшеничниках як непотрібні. Далі вона з родиною почала спорудження каплиці для цих вівтарів біля джерела, яке завжди вважалося чудотворним. Пізніше їм допомагали односельці. З цієї каплиці разом з вівтарями ми і перенесли ікону до монастиря».

Звичайно, отець Гуралюк звернувся знову до експертів. І як львівські фахівці лише побачили ікону, аж руками сплеснули – це XVII століття! Інші дві – копії, були виготовлені невідомим автором для почитання в ризах і короні, бо шати чудотворного образа на дереві були зняті і вивезені до Австрії. Одну копію розмістили в центральному вівтарі, а іншу виносили на вулицю. А оригінал розмістили у бічному вівтарі. До слова, копія теж є чудотворною — є свідчення жінки, яка за допомогу в потребі подарувала обручку Богородиці.

Після завершення експертизи ікону Погінської Богородиці презентували перед Папою Іваном Павлом ІІ на львівському іподромі. Після чого пішою ходою перенесли до Погоні.

отець Никодим Гуралюк

Про чуда Погінської Богородиці є чимало свідчень. Вона допомагала тим, хто впродовж довгого часу не мав дітей. Є свідчення зцілень від різних хвороб, навіть тих, які вважалися невиліковними. Вирішення усіляких проблем – від особистих до глобальних.

Цікавий випадок, коли до отця Никодима звернувся однин чоловік, якому не віддавали кошти за продане житло. Покупці просто заявляли що, мовляв, нічого йому не винні. Отець порадив звернутися з молитвою до Погінської Матері Божої. Чоловік послухав. Також пожертвував на храм Євангеліє. Незабаром неочікувано отримав свої кошти від боржників.

Ще одна жінка з Надвірної, пані Марія, розповідала, що в радянські часи її відправляли у заслання до Норильська на баржі, яка почала тонути. Серед ув’язнених був греко-католицький священик отець Богдан Фіголь, який віднайшов у молитовнику іконку Погінської Богородиці. Почали до неї молитися і баржу винесло на айсберг. Там вона пробула три доби. Далі усіх врятували і допровадили до Норильська. Пізніше син пані Марії, який народився на засланні і був хрещений отцем Фіголем, приїхав до Погоні робити сюжет про святиню для районного телебачення.

Ще одна жінка розповіла просто унікальну історію про те, як побачила світ по-іншому після того, як понад шістдесят років її око, яке вибила веретеном лиха мачуха і було зовсім незрячим, раптово прозріло. Жінка просто почала приходити до Погоні з Коломийщини, робити все, що роблять прочани – молилася, вмивалася водою з джерела. А лікарі були цілком безсилі і довгі роки не могли її вилікувати, а допомогла Богородиця.

«Отже, маємо пропускати через себе кожну Божу ласку, не шкодувати молитов до Богородиці. Бо кожна молитва вислухана і не може пропасти. Маємо тому безліч свідчень», — впевнений отець Никодим Гуралюк.

Нічне Богослужіння в Погоні

Система Orphus
Рейтинг
0
0
2коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • velovs@ukr.net | 28 грудня 2018, 15:25
    Коментувати коментар

    "5 березня 1947 року енкаведисти прийшли до монастиря в Погоні і попередили, що 10 березня прийдуть знову і всіх, кого тут застануть, вивезуть на Сибір, — розповідає отець Гуралюк." ---------- Цікавим і дуже знаменним тут, вочевидь, є збіг цих дат. Тобто рівно за 6 років по тому, 5 березня 1953 р., сконав кривавий супердиктатор і оберкат - верховний московсько-більшовицький сатаніст-антихрист Сталін. А от 10 березня - по завершенні жалобної церемонії "всенародного прощання" - його тіло кремлівськими соратниками було занесено до головного комуно-поганського капища - мавзолею на Красній площі і покладено поряд з тілом кривавого колеги-попередника - терориста-людожера Лєніна.

    • velovs@ukr.net | 31 грудня 2018, 09:07
      Коментувати коментар

      "А натомість заселилися енкаведитсти, які роз’їжджали по Прикарпаттю і встановлювали «совєтську власть». А одного разу навіть вчинили стрілянину в погінській церкві, пошкодивши ікони. Далі територію монастиря передали психоневрологічному пансіонату. Директор пансіонату, комуніст, у 1958 році наказав ще й розвалити церкву, яка йому «заважала»." ----------- Вочевидь, було б досить цікавим і повчальним прослідкувати подальшу долю всіх тих войовничих безбожників - людей, причетних до такого лютого, поганського осквернення і знищення цієї святині. Тим паче, що народна пам'ять ще й подосі зберігає інфу про численні подібні факти й випадки...

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти