Духовний досвід УАПЦ та його потенціял у перспективі церковного єднання

18 квітня 2019, 11:34 | Суспільство-дайджест | 0 |   | Код для блогу |  | 

Архиєпископ Ігор Ісіченко

Офіційний сайт, 17 квітня 2019

15 грудня 2018 р. завершився принизливий період перебування нашої єпархії в «оновленому» статусі. Протягом 2003-2005 рр. митрополит Мефодій Кудряков і його прихильники унеможливили леґальну діяльність Харківсько-Полтавської єпархії, створивши її клона й домовившись із тогочасною владою про отримання дубліката статуту нашої консисторії. Тож ми мусили, аби зберегти правний статус, погодитися на реєстрацію 2006 р. нових статутів – і єпархіяльного, і консисторії – з додатком до назви УАПЦ «оновлена». І потім дванадцять років доводилося на кожному кроці пояснювати, що Харківсько-Полтавська єпархія насправді існує з 1942 р., довше за всі інші єпархії релігійної організації, що прибрала собі назву «УАПЦ». Кожна згадка про нашу єпархію в медійному просторі неодмінно супроводжувалася спростуваннями адептів альтернативної «УАПЦ» - мовляв, це не справжня УАПЦ, а новостворена організація під запозиченою назвою.

Важко відчувати себе меншістю. Важко витримувати постійні зневажливі коментарі, образи, вороже ставлення оточення. То й не дивно, що переважна більшість священиків, котрі 2005 р. голосували за реєстрацію нових статутів задля збереження своєї єпархіяльної спільноти, згодом не витримали – зламалися, пішли на компроміс із сумлінням, подалися шукати підтримки й ілюзії канонічности де-інде. На жаль, виправдовуючи свою легкодухість, вони часом вдавалися до образ і звинувачень на нашу адресу. Особливо після того, як 2015 р. єпархіяльний собор ухвалив звернутися до єпископату УГКЦ з проханням про братні поради щодо дальшого пошуку нашою єпархією «євхаристійного спілкування та адміністративної єдности … з Українською Греко-Католицькою Церквою як із співспадкоємницею київської духовної традиції». Нас звинувачували в зраді УАПЦ, розколі й багато-багато чому ще.

Та ось альтернативна УАПЦ саморозпустилася. Її колишні єпархії та парафіяльні громади стали частиною новоствореної ПЦУ. При цьому ніхто з представників релігійного об’єднання, що діяло під назвою «УАПЦ», не пошкодував за його зникненням і не оцінив його досвіду. Складається враження, що всі зітхнули з полегшенням і почали писати історію Православної Церкви України з чистого аркушу.

Так уже траплялося – і 1992 р., і 1995 р., коли єпископи УАПЦ та їхні прихильники переходили то до УПЦ-КП, то до УАПЦ-КП. Правда, тоді вони діяли тільки з владної ініціятиви, тепер же новостворена Церква обдарована благословенням Константинопольської Церкви-Матері й формально визнана за канонічну. Це дає надію, що новий церковний експеримент буде більш вдалим за попередні. Але і сам текст Томосу, і запропонований Патріярхом статут засвідчують нову модель церковного устрою, не пов’язану безпосередньо з досвідом УАПЦ. Та й інтеґраційні процеси, що відбуваються в новоствореній ПЦУ, не стимулюють засвоєння цього досвіду. Зрештою, після упокоєння Патріярха Димитрія й переходу предстоятельства до чужих його ідеалам осіб очолювана цими особами УАПЦ провокувала швидше до кпинів над собою, аніж до шанобливого ставлення до її досвіду.

Сьогодні наша малесенька спільнота лишається єдиним острівцем УАПЦ, що вберігся від нищівних політичних експериментів. Це зобов’язує нас до гранично відповідального ставлення до традиції, пильнованої в Харківсько-Полтавській єпархії. Наш рух до єднання з УГКЦ не передбачає відмови від цієї традиції, розриву з нею. Адже йдеться не про розчинення в численній і добре організованій спільноті, а про долучення до процесу євангельської віднови нації на засадах нашої спільної, Свято-Софійської спадщини. Тієї спадщини, про яку 14 січня цього року нам нагадав Блаженніший Патріярх Святослав у посланні «Наша Свята Софія». Отже, участь Харківсько-Полтавської єпархії в міжцерковому діялозі вимагає від нас гідного презентування досвіду, сформованого східноукраїнською гілкою Київської Церкви, згуртованою минулого сторіччя в єпархію УАПЦ.

Христоцентричність

Чи можемо ми говорити про власний духовний досвід як щось вартісне й самобутнє? Звичайно! Ми ж бо пройшли шлях формування хоч і не вельми довгий, але драматичний, і цей шлях далекий від завершення. Стратегія духовного пошуку Харківсько-Полтавської єпархії визначилася намірами:

- долучитися до автентичної києво-галицької церковної традиції;

- звільнитися від синодальних деформацій релігійної свідомості;

- інкультурувати духовність Східної Церкви в стиль життя  мешканця сучасного міста;

- відкрити церковну й приватну молитву в їхній гармонійній взаємодії як інтеґральний чинник особистости людини постсекулярного світу.

При цьому постійно доводилося протистояти спокусі трактувати Церкву як релікт культури минулого, присутність  у якому передбачає реконструкцію архаїчних звичаїв, манер поведінки, облаштування інтер’єру тощо.

Наполегливо й послідовно ми формували в своїй спільноті розуміння центральної ролі євхаристії в церковному й загалом у духовному житті. Це вимагало катехизації дорослих і дітей, постійного нагадування не про обов’язок, а про виняткове право щонедільної участи в літургії. Свідома й активна участь громади в недільній літургії стала основним критерієм здорового парафіяльного життя. Ми уникаємо практики різного роду доповнень до літургії на кшталт молебнів або акафістів. Паралітургійні чини, хоч як би їх любили традиціялістично налаштовані українці, не можуть дорівнятися до величі євхаристійної жертви.

Приємно спостерігати, що в нас на богослужіннях панує побожна тиша, немає блукань по церкві, розмов і фетишизації запалювання свічок. І хоч це не сприймається візантійськими літургістами схвально, але клякання під час євхаристійного канону відображає усвідомлення особливости миті, коли Небо єднається з землею, а хліб і вино стають Тілом і Кров’ю Христовою.

Чітка ощадливість рухів священика, виразне читання дяка, зрозумілий і правильний спів формують культуру відправи, яку б я окреслив як прозора велич. Вона впроваджує нас у сакральний простір, а водночас відкриває Божу всюдиприсутність, заохочує продовжувати спілкуватися з Ним поза літургією, нести досвід таїнственного єднання з Богом у повсяденне життя. Ми постійно прагнули цього і чогось у цьому досягли.

Успіхом служіння нашої спільноти я б назвав поширення частого причастя й щомісячної сповіді. Для більшости активних членів громад залишилася в минулому звичка сповідатися й причащатися раз на рік. Вдалою зміною в ритмі постових богослужінь стало перенесення відправи Літургії Ранішосвячених Дарів на вечірній час. Це, звичайно, відповідає церковному устав, за яким ця літургія поєднується з вечірнею. І коли ми правили її вранці, виникав когнітивний дисонас при закликах «Доповнімо вечірню молитву нашу Господеві» та под. Але ж як воно – причащатися ввечері? А літургійний піст? Нам підказала вихід Сурозька єпархія владики Антонія Блума: літургійний піст починається о 12.00 і триває до причастя. Зрештою, виявилося, що для умов міста в робочий тиждень літургійні відправи о 17.00 є досить вдалим виходом із проблеми узгодження богослужбового життя громади з реальним ритмом повсякденної праці.

Нам також вдалося досягти того, що молоді перед вінчанням неодмінно сповідаються й причащаються. Зрозуміло, цього замало, якщо порівнювати з передшлюбною підготовкою в католицьких парафіях. Однак у реальних умовах православного Сходу України, коли зазвичай молоді заходять до церкви під час шлюбу вперше й востаннє, це певний успіх.

Пошана до людської гідности

Весь перебіг нашого суспільного життя, як і виклики, що повсюдно постають перед Церквою, засвідчують неоціненну важливість для духовного формування особистости й християнської спільноти закріпленої в єпархіяльній свідомості пошани до гідності кожного її члена – чи то священика, чи мирянина. Різне трапляється в стосунках між людьми, і завчасно говорити про цілковите подолання пліткарства чи взаємних образ. Але все ж це тільки винятки. І особи, схильні до цього, мають робити вибір: позбутися своїх вад чи залишити парафіяльну громаду.

Від початку формування церковних громад, які 1992 р. об’єдналися в  Харківсько-Полтавську єпархію, кожна з них ставила за мету гуртування вірних на взірець доброї дружної родини. Не скрізь це вдалося, і не випадково значна частина громад мусила шукати собі притулку в інших юрисдикціях, де панували більш формальні стосунки. Але в тих громадах, які збереглися й загартувалися в подоланні випробувань, відчувається дух родинного життя, коли лідерська роль священика визначається не формальною субординацією, а сприйняттям його за духовного отця, батька, який завжди поряд і все зрозуміє.

Кланова замкненість священичого середовища унеможливлювалася в нас вже хоча б тим, що єпархіяльний клир складався з осіб, сформованих у колі парафіяльних спільнот і нерозривно з ними пов’язаних. Гідність священика визначається не його штучним виокремленням із громади, а духовним авторитетом, що здобувається чесним виконанням пастирських обов’язків, виваженістю порад, здоровою поміркованістю в побуті, доброзичливою відкритістю й ненав’язливістю в спілкуванні.

Останнє здається мені особливо важливим у досвіді нашого служіння. Модель стосунків, яка склалася в єпархії, сполучає готовність допомогти ближньому й пошану до його приватности. Ніхто в нас, на Сході України, не любить, щоб йому лізли в душу зі своїми порадами, нав’язували чужу волю.  Визнання права людини на власний вибір, власну життєву позицію – запорука дружніх стосунків у спільноті. Я не пригадую, щоб хтось із наших священиків або активних мирян грубо й зневажливо відгукувався про представників інших конфесій чи тих, хто з певних причин залишив Харківсько-Полтавську єпархію. Навіть коли інша сторона не шкодувала дошкульних, образливих епітетів на нашу адресу. Власне кажучи, серед образ і несправедливих звинувачень ми живемо з появи перших громад 1990 р. й досі, навчаючись боронитися від них не гострим словом, а добрим прикладом власного християнського життя.

Виявом пошани до гідности один одного є уникання повчань, зауважень, безапеляційного доктринерства. Доброзичлива допомога новому парафіянину не має нічого спільного з нав’язливою опікою над ним. А проповідь священика передбачає позиціонування і себе самого серед Христових учнів, які лише діляться Його словом, розмірковують над ним, а не продукують власні істини.

У суспільстві конкуренції та систематичних виборчих перегонів важко, але й украй важливо, зберігати в церковній спільноті вірність Господній настанові: «Якщо хто хоче бути першим, нехай буде між усіма найменший і всім слугою» (Мк. 9:35). Скільки пройшло за ці роки перед нашими очима осіб, які хотіли виділитися, одержати преференції, привернути увагу! Рано чи пізно всі вони десь дівалися, зникали з єпархіяльної спільноти. А лишалися здатні приймати чужу інакшість як дар, радіти успіхам ближнього, переживати щастя від участи в багатоголосому хору, що славить Бога.

В цьому хорі повинне завжди жити піднесене почуття того, що «нині Сили Небесні з нами невидимо служать». Та він лишається тут, на землі, хоча й готує нас до перспективи виростання в Небесне Царство. А отже, постійно доводиться враховувати земні обставини й захищатися від влади часу. Бо Церква долає час, перебуваючи в ньому. Час же винахідливо розставляє перед нами свої тенета, прагнучи узалежнити Церкву від стилю життя й манер певної епохи.

Зберігаючи тяглість традицій, ми мусимо захищати себе від поневолення минулим. Форми цього захисту розмаїті. Це й делікатне усування архаїзмів із мови молитви й спілкування, і захист від нав’язування старосвітського дрес-коду, і підміна канонічної ієрархічности казарменою субординацією.

На початку функціонування наших громад під впливом Московського Патріярхату й деяких требників траплялися спроби замінити в окремі дні Великого посту індивідуальну сповідь на загальну. Та й деякі сповідники, буквально сприймаючи текст першого братського молитовника, замість називання власних провин починали розмову зі священиком трафаретним текстом: «Я, грішна людина, сповідаюсь Господу Богу Всемогучому, в Тройці Святій Єдиному...». Засвоєння й зміцнення культури особистої сповіді як наслідку ґрунтовного самоаналізу, що виростає з євангельского розуміння гріха, - це одна з домінант духовного розвитку парафіяльних громад. Реґулярна, щомісячна сповідь – ось чинник, що визначає ритм нашого життя, висхідний рух сходами таїнственної ліствиці.

Захищатися доводиться не лише від поневолення минулим, але й від тенет сучасности. Пригадаймо, як ще років 15-20 тому доводилося переконувати священиків не лізти в політику, не згоджуватися на балотування в ради різних рівнів. Нічого доброго не виходило ані з перетворення священика на кандидата в депутати від певної політичної сили, ані з внесення в парафіяльний простір атмосфери передвиборчого мітинґу. Шануючи партійні позиції та політичні переконання своїх парафіян, Церква за своєю природою протистоїть світоглядній ворожнечі. Ми розглядаємо свою суспільну місію як школу загальнонаціональної солідарности. Реалізуючи власне право вибору, християнин повинен визнавати це право за іншим. Адже саме воно, це право, є засадою нашого креативного покликання – бути носіями образу і подоби Божих.

Подолання духу комерції

Бідність наших громад, убогість побуту священиків не є тим, чим би ми могли пишатися. Хотілося б мати кошти і на ремонт, побудову, утримання храмів, і на забезпечення гідної винагороди для кожного клирика й причетника. Але як же це добре, що ми зуміли утриматися від спокус невибагливої гонитви за багатими спонсорами! Завдяки цьому ми лишаємося вільними, знаючи, що можемо розраховувати тільки на Божу допомогу й на себе самих, на добровільні пожертви парафіян.

Саме  в наших парафіяльних статутах уперше з’явився  пункт, потім поширений і на всю УАПЦ, - «забороняється вимагати від парафіян і прихожан оплату церковних таїнств, обрядів і благословень, встановлювати розцінки за відправу богослужінь». Це дуже ризиковано – узалежнюватися від доброї волі й християнської свідомости людей, чия свідомість здавна деформувалася системою соціяльних пільг, а нині поневолена споживацькою психологією. Часом відмова називати ціну за хрещення чи вінчання сприймається такими людьми за підставу сумніватися в дійсності таїнства. А оскільки в нас не встановлена такса за кожне ім’я в поминальній записці, можна, здавалося б, поцяткувати папірчик всіма пригаданими іменами родичів і знайомих. Трапляється різне. Та досвід показав, що суворе дотримання Христової заповіді апостолам «даром отримали — даром давайте» (Мт. 10:8) виправдовує себе і не спричиняє фінансового краху ані парафії, ні священика.

Розрахунок на жертовність людей себе врешті решт виправдовує. Ощадливість (часто вимушена) одних компенсується щедрістю інших. Однак ще важливіше, що відмова перевести стосунки священика з парафіянином у суто комерційний вимір захищає від спрощеного, щоб не сказати профанного, розуміння церковного служіння. Одна річ – купити послугу, ніби річ у супермаркеті або обід у ресторані. Зовсім інша – долучитися до церковного життя власною участю в молитві й пожертвою на храм. Саме це ж бо й є метою парафіяльного служіння – інтеґрувати кожного в багатоманітне життя спільноти. Кого через допомогу при вівтарі, кого через хоровий спів, кого через доглядання за церквою, кого через інформаційне забезпечення. Запити до сучасної парафії розмаїті, і належна відповідь на них сприятиме тому, що й фінансова допомога церкві не припинятиметься. Адже сам Господь нагадує нам притчею про таланти: «Кожному, хто має, дасться, а від того, хто не має, і те, що має, буде забране» (Лк. 19:26).

Бог насправді був дуже щедрий до нас. Ми здобули все необхідне для здійснення Харківсько-Полтавською єпархією її апостольської місії: покликання з числа свідомих зрілих автохтонів, відданих і жертовних мирян, власну богословську школу, приміщення для богослужінь, інформаційні ресурси, видавничі можливості. Ясна річ, усе це виглядає мініятюрно порівняно з єпархіями Католицької Церкви або Московського Патріярхату. Але це наш власний набуток, абсолютно не пов’язаний із зарубіжною допомогою або спонсорським фінансуванням.

Пригадую, як блаженної пам’яти Патріярх Любомир Гузар, почувши про ухвалу нашого єпархіяльного собору з 2015 р., визнав це дією Святого Духа, а не людського розуму. Ми запропонували діялог не як бідні родичі, що шукають собі канонічного притулку. І наші мотиви далекі від політичних проєктів будь-якої з українських партій. Духовний досвід Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ увібрав у себе драматичні пошуки східних українців на шляхах служіння Богові й ближньому «через Любов, яка вабить нас до Христа (Гал. 5:6) і робить нас супутниками на шляху Церкви, паломниці впродовж всієї історії аж до цілковитого сповнення» (Папа Франциск. Енцикліка «Світло віри (Lumen Fidei)»). Щедро ділячись цим досвідом, з пошаною до свого минулого й вірою в майбутнє, ми й готові увійти на «святу землю примирення та порозуміння, завжди відкриту до вселенської єдности розпорошених по світу дітей Божих» (Патріярх Святослав. Послання «Наша свята Софія»).

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Моніторинг ЗМІ

    Останні коментарі

    • barni | 26 червня 2019, 23:59

      Шановні, не сердьтеся і не нервуйтеся. Це дуже добре, що нас відвідують "михайло-феесбешно-гундяєвські пропогандони". Бо ж знаємо що і від кого ("упц мп") нам чекати !

    • barni | 26 червня 2019, 23:43

      Колись давно, моя мама, розповіла мені таку інсторію: Десь кудись ішов священник. По дорозі зустрів хлопчика, який пас худобу і скакав через дерево. Перескочив і сказав: "Це тобі

    • Zenia | 26 червня 2019, 23:31

      Підтримую Вас, обридла вже тут усім ця кацапська мерзота))

    • barni | 26 червня 2019, 23:17

      "Дорогенькі", а чому вас так це турбує ??? Львів"яни люди гонорові, заплатять !!!

    • barni | 26 червня 2019, 23:12

      "Михайле" оце правдиво називається "церква відділена від держави"! "Хайль пуцер" і "михайло- феесбешно-гундяєвський пропогандон" "Бурные аплодисменты,

    Популярні статті місяця