Легітимує церкву не Томос, а віруючий народ

10 серпня 2018, 16:56 | Суспільство-дайджест | view photo | 1 |   | Код для блогу |  | 

Євген Якунов

"Укрінформ", 7 серпня 2018

Якого зла очікувати від московської церкви, яка розмахує ядерним кадилом?

Патріарх Кіріл зазбирався до Константинополя. Планує потрапити туди 31 серпня, у переддень Собору. Спробує умовити Варфоломея не давати нам Томос.

Чому їде сам? Можливо, згадав слова одного поганця з фільму «П`ятий елемент»: «Якщо потрібен результат – дій сам» (щоправда герою фільма це не допомогло). Схоже, інших важелів у нього не лишилося.

Напруження у Москві зростає. В нас – теж. Два хресні ходи в Києві були як огляд військ перед генеральною битвою. На білбордах і в політичній рекламі з обох сторін – суцільне слово «віра». У кожного своя.

Я не дивуюся єретикам із Москви – Кірілу й Путіну. Для них Українське православ`я – хрест на їхню могилу. І клятви Новінського «особисто встати захищати Лавру» не розчулили. Не встане, будьте певні.

Мене дивує реакція частини вірян і священиків УПЦ МП. Вам то що Київський патріархат зробив поганого? Чому сприймаєте майбутній Томос як лихо?

Не буде ніякої громадянської війни! І якщо вважаєте себе українцями, то хіба не радіти маєте? Бо ж з`явиться на теренах країни ще одна братня церква. І число православних не зменшиться, а, якщо додати тих, кого ви досі вважали нелегітимними, а Томос їх урівняє з вами – то навіть збільшиться!

Томос помирить українців. Бо припиняться чвари про первородство над тарілкою сочевичної юшки, анафеми і пересмикування історичних фактів. Кожен піде своїм шляхом. Хтось визнаватиме, що Володимир хрестив Україну, хтось затято триматиметься за те, що – Великоросію. Хтось звертатиметься до Бога рідною мовою, хтось – церковнослов`янською… Зрештою, для віри це не головне.

Не тішить екзальтація й із боку тих, хто ділить уже шкуру неубитого московського ведмедя. Хто квапить час, передрікаючи вигнання Моспатріархії з Печерської й Почаївській лавр…

Якщо Томос буде наш, то все одно негайних змін не варто очікувати. Ніхто не кинеться ділити майно. А якщо й кинеться, то суди затягнуться на роки, і знадобляться нові закони і рішення КС, і багато чого ще. Та й чи буде така нагальна потреба, окрім прояву гордині? Все вирішиться еволюційним чином: через почергові літургії, спільні акції. Ті, хто був надто непримиренними, помиряться.

Чи побіжать масово віряни й клір із речами з МП в КП? Навряд чи. Ті, кому нація цінніша за догми, уже давно пішли – відсутність Томосу не стала їм на заваді. Лишилися помірковані, а строк їхніх сумнівів – роки й десятиріччя.

Ортодоксальна християнська церква не схильна до рішучих змін. А тут міняти доведеться круто. За чверть сторіччя дві конфесії аж надто розійшлися не тільки в режисурі таїнств, а й у світоглядних речах, у відносинах із владою, у психології впливу на паству. Як перейти на українську мову (а саме це озвучив Філарет), коли життя прожив у церковнослов`янській?

Але усе це – якщо «дадуть». А якщо ні? Бо ми не знаємо – із чим у багажі Кіріл рушає до Варфоломея.

Не думаю, що це гроші. Скорше – ультиматум. Бо Україна з її церквою, духівництвом і паствою, з її святинями – це багатство, заради якого, щоб його не віддати, Кіріл готовий і до розколу, і до церковно-громадянської війни. Чи вистачить Варфоломею непохитності?

Чи заради примарної єдності православ`я перенесе він рішення до кращих часів? Треба бути готовим і до цього. Бо хто знає, якого зла очікувати від церкви, яка розмахує ядерним кадилом.

Якщо остаточне рішення перенесуть – це буде боляче для нас, та не смертельно.

Скажу тут єресь: не Томос легітимує Українську національну церкву. Томос – це лише перепустка до шляхетної родини, щоб взятися за руки й синергувати священну благодать. А легітимує церкву віруючий народ. Якщо він вірить у Бога й вірить церкві, то вона не вмре, і хай це станеться через 100 років, але набуде визнання й авторитету.

Не від Москви отримав у давні часи народ свою Церкву – про це не раз лунало із Константинополя. Вона жила в душах, ображена, попри півтисячолітнє Московське рабство. Кайдани впали – вирвалася на волю. Одного разу запалене вогнище уже не згасне. То що ж тепер – боятися, що хтось не видасть їй посвідчення про це тисячолітнє існування?

Учасникам усіх оцих подій варто б згадати, як народжувалися лютеранська і англіканська церкви в Західному християнстві. Ні прокльони, ні сторічні війни не зупинили реформаторів. І ніхто ні у кого не просив визнання.

На наших теренах є чудовий приклад – УГКЦ, народження якої було не зрадою і не розколом, про що століттями торочили московські пропагандисти. Натомість, як писала історик Наталія Яковенко, це був єдиний шанс зберегти українську ідентичність у вірі й захиститися у римського Престолу від зазіхань варшавських ієзуїтів.

Безліч років УГКЦ терпіла утиски, стільки разів їй дорікали в «штучності утворення»! І за комуністів «питання уніатів», здавалося б, було вирішене остаточно і безповоротно.

Але ні. Церква вижила і дала українському народові Андрея Шептицького, Йосифа Сліпого, Любомира Гузара… Згадаймо останні роки життя Блаженнішого Любомира – до його слів дослухалися й католики, й православні, й переконані атеїсти. Гарний приклад, хай пробачать мені православні.

Із Томосом чи в очікуванні його українській православній церкві доведеться пройти ще чималий шлях. Можливо, окремо від держави, але не окремо від політики. КП вже увірвалась у неї, дала прихисток повстанцям Майдану і стала дзвонарем спротиву. У довгі роки війни була і є духовною опорою для солдатів, а для багатьох із них – останньою надією перед обличчям смерті.

Але сьогодні всього цього все ж замало. Війна несе суспільству загрозу варваризації, розчарувань у силі інтелекту. І чи не має Церква повернутися до того, з чого починала за часів Острозької й Києво-Могилянської академій, церковних братств? Нести просвіту.

Час уже позбутися російської парадигми про гріховність знань і святість невігластва. Час взяти на озброєння і привернути увагу українців до християнських мислителів Західного Світу – Блаженного Августина, Еразма Роттердамського, Фоми Аквінського. Чи не має цим зайнятися Українська церква, аби утвердити свої європейські орієнтири?

Я хотів би бачити Церкву, яка видає свої книги й часописи для широкого загалу, яка є майданчиком публічних суспільних дискусій із животрепетних тем у царині культури й моралі. Хотів би, щоб у країні й світі знали її теологів, істориків християнства, філософів.

Сьогодні, у жорстокі й цинічні часи, здається, – нікому, окрім Церкви, не під силу вивчити й оприлюднити свої висновки щодо Волинській трагедії, більшовицьких злочинів, Голодомору, єврейських погромів. І де треба – захистити українську націю, а де треба – закликати до каяття. У кого, як не в неї, є право це зробити?

Вона могла без остраху взятися за публічне обговорення питань екології, генної інженерії, абортів, прав ЛБГТ, евтаназії, мультикультурності й толерантності до інших релігій, співвідношення національного і глобального, зради і перемоги, чесності й корупції – всього того, де ми не маємо прийнятних для себе відповідей.

І не спиратися лише на догми, як Вільям Окам, а закликати до пізнання світу, який і створений Господом таким, щоб його можна було пізнати – як закликав той же Фома Аквінат. І її теоретики не мають боятися вступати в диспути з ученими-атеїстами, шукаючи істину разом – як свого часу робив на Бі-Бі-Сі преподобний Антоній Сурозький.

Торік Римський клуб у своїй доповіді наголосив на безальтернативності в майбутньому так званої «Нової Просвіти», синтетичного світогляду, коли досягається згода між релігійними й науковими пошуками. Чим не запрошення для наших теологів?

Як би я хотів послухати такі дискусії і, може навіть, взяти участь у них!

У секулярній, багатоконфесійній державі отці Церкви мають зробити її цікавою для всіх, а не лише для своєї пастви. Бо церква – це носій культури. А це передбачає меценатство, створення свого обличчя в іконописі й розписі церков, пошук талантів у цій царині й призначення їм іменних стипендій, мистецькі конкурси і фестивалі церковного співу.

Церква має навчитися сама заробляти кошти – і на себе, і на меценатство. Їй потрібні будуть пожертви від багатьох заможних українців. Великі пожертви – бо у державі є замало сил, щоб будувати храми, коли потреба – у танках.

І нарешті, Церква має вчити толерантності й демократії, їй доведеться пройти випробування мідними трубами. Бо дуже великою є спокуса – одержавитися, побачити в собі винятковість, як єдиної істини на наших теренах. А це – шлях назад.

Давайте поміркуємо над усім цим, а не чекатимем погоди від Синода.

Бог полюбляє випробовувати нашу віру. Але мотор запущено, він набирає обертів. Нам ніколи чекати, нам треба завойовувати світ.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
1коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • bopa | 10 серпня 2018, 19:28
    Коментувати коментар

    "Церква має навчитися сама заробляти кошти – і на себе, і на меценатство." Ов-вА!

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Моніторинг ЗМІ

Останні коментарі

  • velovs@ukr.net | 19 вересня 2018, 17:32

    А от на теренах МІЖВОЄННОЇ Польщі у тодішній ППЦ, де більшість її вірних становили етнічні українці і білоруси - здебільшого мешканці Західної Волині (включно з Холмщиною і Підляшшям) та Західної

  • velovs@ukr.net | 19 вересня 2018, 17:12

    І така реакція першоєрарха РПЦЗ, як виглядає, не є суто випадковою і кон'юнктурною, а цілком ЗАКОНОМІРНА. Тим паче, що в цій Церкві російської еміграції ультраконсервативні і імперсько-шовіністські

  • velovs@ukr.net | 19 вересня 2018, 17:02

    Здесь Михаил попросту говорит окровенную НЕПРАВДУ. В действительности же епархии Константинопольской Православной Церкви ныне имются не только на территории - собственно и лишь - Стамбула и Турции

  • velovs@ukr.net | 19 вересня 2018, 16:45

    "Нагадаємо, в липні Патріарх Іриней в інтерв'ю чорногорському виданню «Дан» порівняв становище сербів в Чорногорії зі статусом, який вони мали в фашистській незалежній хорватській державі в роки

  • Kir | 19 вересня 2018, 15:32

    Можливо вже так і зробив? Бо реакції нема ніякої...

Популярні статті місяця