Прагнення єдності: погляд УГКЦ на діалог з православними братами

8 лютого 2019, 16:17 | Відкрита тема | 5 |   | Код для блогу |  | 

о. Ігор Шабан

голова Комісії УГКЦ з міжконфесіних та міжрелігійних відносин

Предстоятель ПЦУ Митрополит Епіфаній і о. Ігор ШабанСьогодні, у новому українському контексті, Православна та Греко-Католицька Церкви можуть вже тепер розпочати спільно шукати моделі єдності, співпрацюючи у різних напрямках свого служіння Богові і людям. Пропонуємо до уваги погляд на тему такого діалогу речника УГКЦ з екуменічних питань о. д-ра Ігора Шабана.

Існує одна і єдина Христова Церква

Усі ми, християни, у «Символі віри» стверджуємо: «Вірую в Одну, Святу, Соборну і Апостольську Церкву», тобто сповідуємо, що Церков не може бути кілька. Не існує окремої Церкви для європейців, окремої для африканців, окремої для американців чи окремої для українців – вона одна і та ж всюди. При цьому у кожному окремому місці, одна й та сама Церква має свою специфіку, яку за звичай називають терміном ПОМІСНІСТЬ — де місцева Церква має власні джерела християнської традиції, власне богослов'я, духовність та благочестя, літургійну та канонічну спадщину[1].

У 988 році історично Київська Церква успадкувала традиції візантійського Сходу й була невід’ємною частиною Константинопольського Патріархату. Проте Київська Церква також залишалася у повній сопричасній єдності з латинським Заходом і його головою – Єпископом Риму. Церква Київська та Церква Римська вважали одна одну правдивими Церквами, взаємно визнавали всі Святі Тайни і перебували в повній єдності, так що могли спільно служити Божественну Літургію при одному престолі.

Попри суперечки між Константинополем і Римом, київські єрархи намагалися зберігати християнську єдність з обома центрами так довго, як це було можливим[2]. Проте з часом ця єдність була порушена і древня Київська митрополія опинилась розділеною на кілька гілок колись єдиної помісної Церкви. Тому в українському контексті слова Господа, Ісуса Христа «Щоб усі були одно» (Ів. 17, 21) набувають особливого значення і стають нашим спільним прагненням і заповіддю, обов’язковою до виконання для кожного українського християнина.

Розуміючи важливість завдання, яке ставить перед нами Господь, кожна з конфесій щиро прагне відновлення християнської єдності, що була за Великого князя Володимира, коли Церква була одна і неподілена, одночасно православна і католицька у повній спільності з Вселенською Церквою і з усіма помісними Церквами Сходу й Заходу"[3].

Нещодавно на офіційному сайті Константинопольського Патріархату оновлено диптих[4]. До переліку нових автокефальних Церков додано Православну Церкву України з її очільником, Митрополитом Епіфанієм. З огляду на це, у багатьох українців виникає сподівання не тільки на зміну назви та статусу цієї Церкви, але перш за все на якість церковного буття. Чи буде нова ПЦУ відкрита на діалог з іншими конфесіями та з УГКЦ зокрема, як з Церквою глобальною, вірні якої присутні у всьому світі, єпископи якої, перебуваючи в різних куточках нашої планети, єднаються в один Архиєрейський Синод, під проводом Отця і Глави УГКЦ Патріарха Святослава (Шевчука), який, освячуючи святе миро, творить знак єдності і сопричастя усієї своєї Церкви?

Разом з тим хочу зазначити, що УГКЦ — найбільша Східна Католицька Церква свого права, керуючись своєю Екуменічною Концепцією, є відкритою на діалог з православними братами, продовжуючи одночасно перебувати в безперервній сопричасній єдності зі Вселенською Церквою. Адже від самого початку зародження християнства на Русі, миряни та духовенство УГКЦ вже багато століть несуть в собі еклезіологічну пам’ять неподіленої Церкви першого тисячоліття. Саме тому більшість греко-католиків щиро і молитовно підтримали Церкву-матір древнього Константинополя у її прагненні надати Томос про автокефалію православній частині колись єдиної Київської митрополії. Це беззаперечно важливий крок у подоланні розколу між Православними Церквами та вихід українського православ’я з ізоляції, хоча УГКЦ й не була задіяна у цей процес безпосередньо і вважає його внутрішньою справою самих Православних Церков.

УГКЦ мріє про католицько-православну єдність

Сьогодні, в українському контексті, Церкви можуть вже тепер розпочати спільно шукати моделі єдності, співпрацюючи у різних напрямках свого служіння Богові і людям. Українські Церкви вже зараз мають усі атрибути автокефальності та помісності зі своїм центром у столиці України[5], адже глава греко-католиків, подібно як і глава ПЦУ, живуть, керують та моляться у центрі нашої держави, місті Києві. Те, що вони відкриті на інші центри: Константинополь та Рим, не робить їх ані залежними, ані підпорядкованими комусь іншому. УГКЦ, як помісна Церква свого права, не входить до «латинського патріархату», подібно як і ПЦУ не входить до складу патріархату Константинопольського, при цьому перебуваючи у повному сопричасті з патріархами Сходу, як і УГКЦ є в сопричасті зі Вселенським Архиєреєм.

Цікаво, що митрополит Галльський Еммануїл у своєму вітальному Слові, виголошеному після інтронізації митрополита Епіфанія, підкреслив, що Константинопольський престол є головним серед усіх Православних Церков Божих ..., "бо так вирішило життя та практика Церкви, задля того, щоб існував священний інститут для вирішення розбіжностей з будь-яких церковних справ". Цим самим митрополит Еммануїл опосередковано вказав на важливість ролі протоса (першого) у християнському світі, роль якого у І тисячолітті виконував і продовжує це своє завдання до сьогодні для Вселенської Церкви Єпископ Риму[6].

Таке усвідомлення Православними Церквами важливості служіння протоса задля єдності Христової Церкви відкриває нам нові можливості спільного служіння за одним престолом. Для цього потрібно не багато — слід мати ту саму віру, мати однакове розуміння Святих Таїнств, підпорядковуватися своєму єпископові, який має апостольське передання, і бути в єдності з Єпископом Риму, який є видимим знаком єдності Христової Церкви[7]. І хоча між православними і католиками сьогодні є одна віра, одне розуміння Таїнств і канонічна єрархія, існує поки що різне розуміння ролі Єпископа Риму, без єдності з яким будь-яка помісна Церква не може називатися вселенською. Таке розуміння є ключовим елементом для УГКЦ[8].

Бачимо, що сучасна тенденція православної локальноцентричної еклезіології відкриває їх на давню модель існування вселенського центру, якого завданням є допомагати місцевим Церквам досягнути згоди та церковної єдності. Папа Римський, як наступник апостола Петра та Вселенський Архиєрей у древньому християнстві, вважався найвищим арбітром Христової Церкви, до якого зверталися у разі догматичних та адміністративних суперечок поодинокі помісні Церкви, відповідно до старого правила nemo iudex in causa sua. Це служіння він здійснював і здійснює сьогодні не як представник "Римського Патріархату", а як Вселенський Архиєрей, якому Христос доручив служіння утверджувати у вірі (Лк.22,32) й провадити у досконалій єдності (Ів. 21,15-17).

Тому так важливо, щоб локальноцентрична еклезіологія не закривала Церкву від діалогування з центром вселенським, не закривала та не обмежувала спілкування у Святих Тайнах одних християн від інших, як це бачимо останніми днями на прикладі однієї з найбільших автокефальних Православних Церков. Цілком іншого підходу очікуємо від Церков, закорінених у Київське християнство. На думку Блаженнішого Патріарха Святослава, «Київське християнство зродилося на основі віддзеркалення божественної мудрості в нашому церковному і народному житті. Ця мудрість, яку ми звемо Софією Київською, є цивілізаційною основою життя Церкви і народу. Йдеться про мудрість, яку у собі несемо ми – спадкоємці Київської Церкви, як у православній її спільноті, так і в греко-католицькій. І чим глибше ми разом будемо відкривати Божу мудрість, віддзеркалену в нашому суспільному церковному бутті, тим більше ми будемо мудрими, тим краще ми зможемо знаходити відповіді на непрості питання, тим краще ми зможемо будувати свою незалежну державу на християнських засадах. На засадах, які справді є віддзеркаленням вічної істини нашого Творця"[9].

Очевидно, що сьогодні ще зарано говорити про об’єднання Церков у якусь єдину структуру, але говорити про єднання в ім’я спільного блага, спільної спадщини, в ім’я єдиної української незалежної соборної держави можемо вже сьогодні. Без сумніву, якщо нам вдасться реалізувати ці починання — це створить нові можливості для співпраці, не лише місцевого, але вселенського екуменічного діалогу.

Це завдання і виклик. Сьогодні українське православ’я виходить з ізоляції, стає суб'єктом діалогу і партнером УГКЦ на міжнародній світовій арені. Речі, які колись були неможливі, сьогодні стають реальними. І це ті відкриті двері, які Господь Бог нам відкриває і до яких нас веде. Сміливо входімо у ці двері діалогу, працюймо, спілкуймося, шукаймо те, що нас єднає!

Як зазначив нещодавно православний священик Георгій Коваленко, УГКЦ і ПЦУ – це дві рідні сестри, які мають спільне коріння Київської Церкви Володимирового хрещення і можуть зрозуміти одна одну, можуть знайти багато сфер для співпраці, зокрема плекання та розвиток ідеї патріархату, як одну з ознак своєї помісності, котру вони покликані утверджувати.

Два Предстоятелі

Перспектива діалогу

Церковна єдність із Вселенським Архиєреєм стала однією з фундаментальних засад ідентичності УГКЦ, яка є Православною Церквою в повному й видимому сопричасті з Римським Апостольським Престолом[10]. При цьому найбільша Східна Католицька Церква, користаючи з духовних благ, що випливають із єдності з Римським Апостольським Престолом, разом із тим сумує з приводу втрати євхаристійного спілкування з Церквою-матір’ю історичної Київської Церкви — Церквою Константинополя. Це пояснюють наше відкрите серце та дружня рука, простягнута до православних братів, щоб зберегти та поглибити вікову мудрість — нашу спільну Софію Київську, що є іконою та воплоченням Премудрості Божої.

Цим можна пояснити також і наше теперішнє прагнення розпочати вже і негайно так бажаний діалог зі своєю сестрою — Православною Церквою України. Шукати шляхів до відновлення єдності в межах нині поділеної Київської Церкви, це цілком природний і закономірний процес.

Та зважаючи на контекст сучасного вселенського руху з відновлення єдності всієї Христової Церкви, зближення Православного світу і Католицької Церкви маємо пам'ятати і поважати позицію світової практики взаємовідносин між Церквами, бо усі наші ініціативи та досягнення впливають не лише на наші внутрішньоукраїнські справи, але аплікуються на увесь вселенський діалог. Тому, зважаючи на універсальний вимір екуменічного руху, маємо обов'язок зважати та шанувати позицію Римської Апостольської Столиці та інших помісних Православних Церков.

Відновлення локальної єдності між УГКЦ та помісними Православними Церквами є можливе лише при умові відновлення вселенської єдності між ними та Єпископом «Старого» Рима. Це є принципова екуменічна позиція Української Греко-Католицької Церкви, оскільки для київської християнства сопричастя УГКЦ з наслідником апостола Петра є важливим елементом його універсальності.

У Святому Письмі читаємо, що апостол Іван так був спраглий пересвідчитись, що Господь Ісус Христос воскрес, що першим прибіг до гробу, ... але не увійшов ... зачекав на апостола Петра.

Святий Папа Іван Павло ІІ назвав Україну "Лабораторією Екуменізму". Можливо тому на своєму локальному рівні українські Церкви, подібно як апостол Іван, у своєму прагненні єдності випереджують древні апостольські Церкви, але з огляду на спільну мету, мають за прикладом святого Івана зважати і не робити аж надто сміливих та поспішних кроків без інших Церков, з якими перебувають у сопричасті та Христовій любові.


[1] Катехизм “Христос — наша Пасха” — офіційний текст віровчення Української Греко-Католицької Церкви. Ном. 301.

[2] Посланці з Русі брали участь у соборах західної Церкви в Ліоні (1245) та Констанці (1418). Сам київський митрополит Ісидор був одним із ініціаторів Флорентійської унії (у 1439 році у Флоренції, за участю представників Східної та Західної Церкви, було підписано порозуміння щодо богословських питань та догматів єдиної Церкви).

[3] Екуменічна Концепція Української Греко-Католицької Церкви. Пункт 16 та 17.

[4] У церковному середовищі під терміном "диптих" розуміється впорядкований список Помісних Автокефальних Православних Церков і, відповідно, послідовність поминання їх Предстоятелів під час богослужінь.

[5] У своєму вітальному Слові виголошеному після інтронізації митрополита Епіфанія, митрополит Галльський Еммануїл провів знак рівності між поняттями "помісність" та "автокефалія", акцентуючи увагу на адміністративній незалежності Церкви, яку ми, греко-католики, називаємо правами sui iuris.

[6] "Соборовість і Примат під час першого тисячоліття: назустріч спільному розумінню служіння єдності Церкви". Спільна Міжнародна Комісія для Богословського Діалогу між Римською Католицькою Церквою і Православною Церквою. К’єті, 21 вересня 2016 р.

[7] Сопричастя з Римською Церквою є ознакою й умовою приналежності до Вселенської Церкви. «Від приходу до нас Воплоченого Слова всі християнські Церкви вважали і вважають велику Церкву, яка є там [у Римі], єдиною основою та фундаментом». Максим Ісповідник, Твори богословські й полемічні. В: Paul Migne. Patrologiae Cursus Completus. Series Graeca 91, 137, 140.

[8] Екуменічна Концепція Української Греко-Католицької Церкви. Ном. 29.

[9] НАША СВЯТА СОФІЯ. Послання Глави УГКЦ з нагоди століття відновлення соборності українського народу та його держави. 2019. Київ

[10] Екуменічна Концепція Української Греко-Католицької Церкви. Ном. 52.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
5коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • barni | 4 березня 2019, 11:22
    Коментувати коментар

    Пане Шабан,ще за совєтів мені доводилось спілкуватись з секретарями по ідеології чи то КП чи то СС. Я думав що то вже все щезло, але ж ні. Ви НАДЯСКРАВИЙ представник тих секретарів. Ви так вміло і СВІДОМО перекрутили ВСЕ, ЩО МОЖНА ПЕРЕКРУТИТИ, що аж "щелепа звисає". Наприклад: 1.Ви переплутали в 988 р латинського заходу ще не було. 2."Проте з часом ця єдність була порушена і древня Київська митрополія опинилась розділеною на кілька гілок" Ви напевно мали на увазі з 1596 р. Коли Рим вогнем і мечем насаджував Київській Русі - Україні - КАТОЛИЦИЗМ. 3"зокрема, як з Церквою глобальною," "ГЛОБАЛЬНА" церква це ж яка. Вперше чую. Чи це "витікає" з рішень Ватиканського собору 1870-1872 рр де ви своєму настоятелю присвоїли такі "титули", що віруюча людина, якщо вона знає про це, може дістати нервовий зрив? 4." Патріарха " Святослава (Шевчука) - перестаньте дурити людей Статус "Патріарха" Ваша церка просить у Риму, умовно, з 1586 р. і що ??? 5."Адже від самого початку зародження християнства на Русі, миряни та духовенство УГКЦ" Ви що знущаєтесь: де зародження християнства, а де т.зв.УГКЦ ??? 6."УГКЦ, як помісна Церква" , слухайте пане "помісна і не залежна в даному випадку це слова синоніми". Ви говориту про якусь помісність-незалежнісь ??? 7."слід мати ту саму віру", це як ? визнати Вашого папу "намісником,непомильним,", що Божа Благодать на християн "сходить тільки через ПАП ???" 8. "При цьому найбільша Східна Католицька Церква, користаючи з духовних благ, що випливають із єдності з Римським Апостольським Престолом, разом із тим сумує з приводу втрати євхаристійного спілкування з Церквою-матір’ю історичної Київської Церкви — Церквою Константинополя. " ТО ЧОМУ Ж ВИ СУМУЄТЕ ??? Виші попередні ієрархи заявляли (не дослівно) "Як тільки незалежна Українська церква ми з Вами". Тепер,що помінялось ? НЕ "СУМУЙТЕ" - ПРИЄДНУЙТЕСЬ !!! Тепер Ви кажете: "Та ні ми вже не до Вас тепер Ви до нас". P.S. МИ ЩЕ НЕ "ВІДМАЗАЛИСЬ" ВІД РПЦ, А ТУТ ВЖЕ РИМ НАСІДАЄ. УКРАЇНСЬКІ ПРАВОСЛАВНІ, ПАМ"ЯТАЙТЕ : "ЩО МОСКВА НАМ НЕ МАТИ, А РИМ НАМ НЕ БАТЬКО"

  • muhamuha33 | 13 лютого 2019, 18:33
    Коментувати коментар

    прочитавши ось це ( цитата нижче ) відразу зрозумів - що все це блеф - чому тоді захотіли створити ПЦУ??? - ви ще злийтеся з греко католиками і все буде "добре" - брехливі єретики і розкольники !!! "Усі ми, християни, у «Символі віри» стверджуємо: «Вірую в Одну, Святу, Соборну і Апостольську Церкву», тобто сповідуємо, що Церков не може бути кілька. Не існує окремої Церкви для європейців, окремої для африканців, окремої для американців чи окремої для українців – вона одна і та ж всюди. "...

  • bopa | 10 лютого 2019, 21:04
    Коментувати коментар

    Очевидно, що з чогось потрібно починати. На мій погляд, фразу "маємо пам'ятати і поважати позицію світової практики взаємовідносин між Церквами, бо усі наші ініціативи та досягнення впливають не лише на наші внутрішньоукраїнські справи, але аплікуються на увесь вселенський діалог." можна вже конкретизувати у рамках Конгрегації Східних Церков РКЦ. Уже можна підготувати проект документу, для узгодження з їхніми представниками у рамках спільного бачення. Цей проект варто було б представити на обговорення у Константинопіль. Бо благими намірами, які не підкреплені конкретними справами, знецінюється сама ідея.

  • В. Ясеневий | 9 лютого 2019, 19:16
    Коментувати коментар

    а ПРИ ЩИРОМУ БАЖАННІ І ПРАВДИВІЙ ХРИСТИЯНСЬКІЙ ЛЮБОВІ ЄВХАРИСТІЙНЕ ЄДНАННЯ ОСЯГНУТИ ЛЕГКО, ПРОСТО, ШВИДКО І ДУЖЕ НЕОБХІДНО. ТА НА ЖАЛЬ ТІЛЬКИ ГОСПОДЕВІ, А НЕ КОМУ-БУДЬ ІНШОМУ,СМЕРТНІ ІЄРІРХИ ВИСТАВЛЯЮТЬ ПЕВНІ УМОВИ...ТА ЧИ ДУМАЮТЬ ВОНИ ПРО ЦЕ?

  • velovs@ukr.net | 8 лютого 2019, 17:16
    Коментувати коментар

    Так виглядає, що доки, як УГКЦ буде й надалі цим ментально-"залізним ланцюгом" прикута до ексклюзивно-контраверсійних католицьких догматів, а надто тих, що стосуються ролі і місця єпископа Рима у вселенському християнстві, доти існуватиме ця, по суті, НЕЗДОЛАННА перепона (перешкода). Яка - незмінно й постійно - заважатиме досягненню ПОВНОЇ ЄДНОСТІ (ЄВХАРИСТІЙНОГО СПІЛКУВАННЯ і ЛІТУРГІЙНОГО СПІВСЛУЖІННЯ) поміж, зокрема, всіма українськими еклезіальними спільнотами східної традиції - нащадками і спадкоємцями історичної Київської Церкви.

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Точка зору

  • 17 травня 2019, 21:07 | Колонка Тетяни Деркач | 

    Остання спокуса Патріарха

    Боротьба за владу — частина звичних неписаних умов функціонування і, прямо скажемо, виживання Церкви. Претензія на лідерство завжди означає готовність до боротьби за нього. Інше питання, в яких рамках пристойності це відбувається.

  • 10 травня 2019, 19:38 | Колонка Катерини Щоткіної | 

    ПЦУ чи УПЦ КП — ось у чому питання

    Питання, яке стає руба перед частиною єпископату ПЦУ: вони ПЦУ чи все ж УПЦ КП? І цей вибір зовсім не такий очевидний, як може здатися ззовні.

Останні коментарі

  • Zenia | 27 травня 2019, 00:04

    Яка розумна людина, на відміну від Філарета! Розуміє, що треба об'єднуватись й давати дорогу молодим... Дай, Боже, йому здоров'я до глибокої старості! :)

  • В. Ясеневий | 26 травня 2019, 21:15

    Виходить, обіцяв що обіцяє...Але коли??? Треба чекати.

  • В. Ясеневий | 26 травня 2019, 21:13

    Якби михаил читав всі статті п.Катерини Щоткіної, то мусів би визнати свою некомпетентність, необізнаність і, вибачте, повну свою глупоту перед нею у всіх своїх недолугих коментах...Та чи зміг би

  • В. Ясеневий | 26 травня 2019, 21:00

    Браво, Барні! Браво! Воістину, ПРАВДА, що всюди у всьому світі, і В ЦЕРКВАХ, мамона і матеріалізм повністю взяли верх над Духом, Правдою і дорогою покаяння до вічного життя...

  • В. Ясеневий | 26 травня 2019, 20:49

    Гей! Люди! А куди поділися найзаповзятіші апологети угкц:о.Балоги, о. Кобелі, дяки Дутчаки та інші...Чому вони мовчать? Як, взагалі, вони переносять такі наруги над угкц і ркц?!Чи мають вони совість

Популярні статті місяця