“Ми не можемо сьогодні жити в підпіллі... Місія нашої Церкви полягає в тому, щоб бути примиренням та об’єднанням українського суспільства”

25 серпня 2009, 17:28 | Інтерв'ю | 0 |   | Код для блогу |  | 

lonchyna.jpgІнтерв’ю з єпископом ГЛІБОМ (Лончиною), Апостольським адміністратором Екзархії для українців-католиків у Великобританії, про місію УГКЦ, особливості релігійного життя діаспори, обрядові моменти, патріархальний устрій та інше в житті УГКЦ

Впродовж свого служіння в УГКЦ владика ГЛІБ (Лончина) обіймав різні, але дуже важливі посади в Церкві: духівника в семінарії та викладача, Голови Патріаршої Курії, Літургійної комісії, працював аташе в Апостольській нунціатурі в Києві, був Апостольським візитатором для греко-католиків в Італії, Ірландії та Іспанї, Уповноваженим для монаших справ Патріаршої Курії. Єпископ мав змогу побачити Церкву з різних сторін, побачити і почути різні питання та проблеми, водночас стати свідком низки радісних свідчень, які скріплюють та вселяють надію. На сьогодні владика виконує нове служіння — від 2 червня 2009 року — Апостольський адміністратор для українців-католиків Великобританії. На порозі нового служіння ми звернулися до владики Гліба з проханням поділитися досвідом та баченням Церкви, яка цьогоріч святкує 20-ліття виходу з підпілля.

— Ваше нове призначення — Апостольський адміністратор для Екзархату українців-католиків Великобританії. Які цілі насамперед ставите перед собою у виконанні цього призначення?

— Першочерговою ціллю мого служіння буде допомога нашій Церкві на цій території земної кулі, допомога людям, які там проживають, у їхньому духовному житті, а також — допомога священикам, намагання задати напрямок та надати підтримку їхній душпастирській праці. Відвідуватиму осередки, де є наші церкви, парафії, намагатимусь ознайомитися з їхнім життям там. Глибше вивчивши це життя та його потреби, знатиму, на що далі повинен особливо звертати увагу.

Щодо пріоритетів, то, звичайно, це катехизація, — щоб відбувалася наука віри для людей, не тільки для дітей, а й для дорослих. Гадаю, що на це узагалі потрібно звернути велику увагу всюди.

— УГКЦ є специфічною Церквою в плані географічного розташування: значна частина її вірних, душпастирів є за межами території України. Очевидно, що Церква — єдина, проте в кожному регіоні служіння є різним, різними є вірні, їх погляди. Ці обидві частини Церкви – за кордоном і в Україні — ще повинні відкрити для себе одна одну. Ви уже мали досвід праці з вірними за кордоном, зокрема в Італії, Ірландії. Як би Ви охарактеризували вірних УГКЦ там, їхні прагнення, поставу в Церкві у порівнянні з ситуацією в Україні?

— По-перше, слід сказати, що у багатьох країнах за кордоном є велика кількість українців, та не всі ходять до церкви. Загалом Церква охоплює лише невеликий відсоток українців. Що ж до тих, хто ходить до церкви, то вони дуже цінять змогу мати своє богослужіння, хоч би раз на тиждень, чи навіть раз на місяць. Адже вони – в чужому морі, і мають потребу в тому, щоб почути свою Літургію, своєю мовою молитися. Очевидно, що вони моляться кожен день, багато з них під час тижня відвідують латинські церкви, та особливо радісною для них є можливість мати, хоча б зрідка, Літургію у візантійському обряді.

В Україні, можливо, багатьом важко це зрозуміти: адже маємо багато церков, можемо при кожній нагоді бути на богослужінні, тому інколи можемо й недооцінювати таку можливість. Вірні нашої Церкви за кордоном живуть серед інших можливостей. Їх приклад учить і нас цінити те, що маємо.

Водночас наші громади за кордоном не мають такого розвиненого парохіяльного життя, як в Україні. Тут ми можемо розвивати різні види діяльності: і катехизаційні гуртки, і біблійні, матері в молитві, організації, такі як «Обнова», «Українська молодь Христові» тощо. Ми маємо змогу це робити, адже тут ми — на своїй землі. Там люди працюють цілими тижнями, непоодинокі випадки, коли вони мешкають там, де працюють, бо працюють по домах, і не мають змоги виходити та спілкуватися при своїй церкві.

За кордоном душпастирська праця поза Службою Божою — обмежена. Цей факт ускладнює наше душпастирство.

— Можна сказати, що відродженню УГКЦ у ХХ ст. сприяла та допомогла плеяда пастирів, вихованих за кордоном. Чи є на сьогодні потреба УГКЦ в Україні підтримати Церкву за кордоном, навіть певними формами мирянського апостоляту?

— Безсумнівно. Ми повинні підтримувати одні одних. Церква завжди дбала про своїх дітей, які виїжджали за кордон, і сьогодні продовжує це робити. Чому існують наші церковні структури на Американському континенті, на Австралійському, в Європі? Тому що Церква, дбаючи про вірних, посилала туди душпастирів, монахів і монахинь, які розвивали церковне життя на цих територіях. Нащадки, народжені на цих землях, продовжують цю працю. Тому і на сьогодні наша Церква в Україні, яка має багато священиків і багато покликань, може і має допомагати нашим вірним, які виїжджають за кордон.

— Владико, очевидно, що «за кордон» — поняття надто узагальнене. Церква, наприклад, на Американському континенті та в Європі також різниться. Якщо парафіяни першої – люди більш утверджені на цій землі, уже проживають там кілька поколінь, то в Європі Церква представлена зазвичай заробітчанами, так званою четвертою хвилею емігрантів. Як різниться служіння у цих середовищах вірних? Чи важливим є у такому служінні акцент, зроблений на національній приналежності Церкви, чи він відходить певною мірою на задній план?

— Найважливішою є єдність Церкви в Україні разом з нашими єпархіями та екзархатами у світі. Український елемент є важливим настільки, наскільки він є зрозумілим, допоки ще люди говорять рідною мовою, що робить легшими можливості порозуміння. Але в багатьох країнах асиміляція пішла вперед, і є наші парафії англомовні, чи іспаномовні, чи якісь іншомовні.

Але втрата мови ще не означає втрати свідомості того, що їхні предки є з української землі, що їхня Церква є Східною Католицькою Церквою. І саме це нам треба плекати насамперед: нашу східну візантійську духовність, де б ми не були у світі.

— На сьогодні багато хто оцінює Західний і Східний християнські обряди з погляду географії, натомість, як демонструють численні приклади, питання обряду все менше залежить від географічного чинника. Є помісні Православні Церкви, які мають свої центри на Заході. І паралельно з думкою, що східний обряд на Заході є певним малочисельним чужинцем, який завжди слабко блимає, існує реальність, що показує, що на географічному Заході б’ють джерела Сходу (маю на увазі Східну Церкву). Який ваш погляд на узгодження таких думок?

— Різниця Схід-Захід стосується радше початків, витоків, пов’язаних зі Східною Римською імперією (Візантією) та Західною Римською імперією (Римом). Крім них, є ще інший, дальший Схід – Сирійський, Халдейський, Малабардський, Маланкарський… Сьогодні ж світ – мовби одне село, люди проїжджають усю земну кулю, мешкаючи в різних країнах, зберігаючи в цих країнах свій обряд, свою культуру, чим збагачують загалом країну, в якій живуть.

Звичайно, жити у своїй країні і плекати власну духовність і культуру є відмінним від того, щоб зберігати їх за межами своєї держави. Це, що можна зберегти, дуже важливо зберігати і ділитися з іншими, дати іншим пізнати нашу Церкву, наш обряд, наші традиції. Усе це разом збагачує людину, оскільки воно є пошуком Бога за посередництвом різних культур.

— Чи можна сказати, що Східний обряд на Заході має не лише перспективу консервування, а, навпаки, – перспективу розвитку.

— Так. І багато є такого, чого й ми можемо почерпнути від інших; слід не лише зберігати, але й розвивати.

— Владико, Ви виховувалися не в українському суспільстві. Своє служіння в УГКЦ також розпочали за кордоном. Коли Церква вийшла з підпілля, і Ви приїхали в Україну, чи змінилися Ваші погляди на розвиток Церкви, чи ситуація, яку Ви побачили тут, змусила Вас певні речі, які сприймали до приїзду по-одному, переосмислити?

— Хоч народився і виростав я не в Україні, проте все-таки — в українському середовищі, в українській сім’ї. Моє життя, чи то в Америці, чи Італії, завжди було зосередженим довкола української громади. Моєю історією була історія України, моєю культурою була культура України. Та ж земля, де я виростав, була, так би мовити, набутою («прибраною») батьківщиною.

Коли я приїхав в Україну, я лише включився в історичний процес, який тут відбувався: Церква саме вийшла з підпілля, і потрібно було ділитися тим, що мали. Наш монастир на той час перенісся до Львова, і кожен з нас почав виконувати те служіння, до якого був навчений. Я викладав, був духівником у семінарії. Тепер же Церква розвивається: маємо свій католицький університет, семінарії, власні викладацькі сили. Це наповнює мене радістю, адже цікаво бачити, як Церква відроджується, як підпілля, з якого вона вийшла, не знищило її, а, навпаки, зміцнило. Найкращим свідченням того є кров ісповідників і мучеників.

— Феноменом залишається підпільний період УГКЦ. Церква по обидві сторони кордону жила, але ці сторони слабко контактували, не знали одні одних. І ось 20 років тому вони знову з’єднались, не будучи проте ніколи роз’єднаними духовно. Чи на сьогодні не існує суперечностей у поглядах на розвиток Церкви між представниками цих частин? Адже часто вихідці з підпілля обстоюють ідею більш закритого розвитку, у певних кроках очевидний страх, породжений попереднім досвідом.

— Я можу зрозуміти людей, які є прихильниками таких поглядів, адже вони жили в страшних обставинах. Жити в підпіллі, а потім виходити з нього, є складно. Та, все-таки, як би там не було, це є потребою часу.Ми не можемо сьогодні жити в підпіллі. Мусимо усі над собою працювати, докласти зусиль, щоб розвиватися духовно. Адже остаточно нашою основною метою є бути з Богом, жити Божим життям. Зовнішні структури повинні допомагати нам. Коли маємо парафії, деканати, єпархії, це повинно нас спонукати до поглиблення нашого духовного життя, використовуючи можливості, якими сьогодні володіємо; це – літургійне життя, вільний вибір покликання, реколекції, прощі, видання, можливість вільно спілкуватися.

Треба вміти пристосовуватися до нових обставин, а не замикатися в минулому.

— Владико, якими були Ваші перші кроки в УГКЦ, Ваше знайомство з єрархами, участь у відродженні студійського монашества?

— Великий вплив на мене мав Патріарх Йосиф Сліпий. Це була непересічна особистість. Для мене є привілеєм те, що я міг його знати, спілкуватися з ним, бачити, як він живе, вчитися від нього і отримати Божу благодать, бо саме він у монастирі дав мені облечини і схиму, уділив єрейські свячення. Завдяки йому в мені дозріла свідомість, прищеплена ще батьками й учителями, не лише приналежності до традиції, але й до великого народу та його історії – аспект, на якому патріарх Йосиф завжди сильно наголошував. Він сам був посередником між Церквою в Україні, яка мусила мовчати, і Церквою в діаспорі, в якій виростало моє покоління.

Для нас було важливо зберігати нашу Церкву за кордоном через важкі обставини, в яких вона жила в Україні. Ми намагалися підтримувати її, молячися за наших переслідуваних сестер і братів та інформуючи інших про їхню долю. Ми жили тією дійсністю. Наше життя не було замкненим у монастирі. Ми завжди мали розвинену свідомість нашої єдности з Церквою в Україні.

— Вихід Церкви з підпілля був явищем несподіваним, хоча й надзвичайно очікуваним. Яскравою у цьому контексті є постать Патріарха Йосифа, який після 18 років ув’язнення віднайшов стільки сили для праці в таких умовах і працював, не зневірюючись, цілеспрямовано, хоча ніщо не віщувало швидкого краху системи.

— Він був переконаний, що зло не може тріумфувати і що мусить прийти день воскресіння. Звичайно, ніхто не міг передбачити, що це трапиться так скоро. Я уявляв собі, що хіба буде війна, а тоді настане новий лад у світі, і зміниться ситуація в Україні! Але сталося так, як сталося, і це було даром Божої благодаті для нас.

А Патріарх Йосиф мав це бачення, він готувався до цього і готував нас, і сам у своєму заповіті просив, щоб його прах перенесли назад в Україну. Навіть щодо видань УКУ в Римі, які публікував упродовж 1960-1980-их років, то 50 примірників він завжди велів відкладати в «залізний фонд», призначений для України. Ми не дуже оптимістично на це дивилися. Звичайно, виконували те, що казав Патріарх, але були скептично налаштовані, мовляв, може, за 50 років ці книжки і «заїдуть» в Україну – такою була наша думка. Але Патріарх був твердо переконаний у швидкому часі здійснення, це була його пророча візія, яка насправді здійснилася.

— УГКЦ на сьогодні має уже розвинуту структуру в Україні. Як Ви бачите на сьогодні її місце та місію в Україні?

Я думаю, що місія нашої Церкви полягає в тому, щоб бути примиренням та об’єднанням українського суспільства. Примиренням, щоб одні одних уважали за братів і сестер, щоб не було ворожнечі в нашому народі між конфесіями, бо це не за духом Христа і не є на користь нікому.Примирення потрібне також для зраненого людського духа. Комуністична система зруйнувала людину. Тепер треба її зціляти, відбудовувати її почуття гідності. Це один із пріоритетів Церкви.

Інший полягає в тому, щоб бути об’єднуючим чинником. Ми є східні католики, з’єднані з Апостольським Престолом. Таким чином ми є прикладом Церкви, яка зберігає свою традицію, а водночас є в церковній єдності. Бо нема церковної єдності без стосунків з Апостольським Престолом. Христос заснував свою Церкву на «скелі» – на святому Петрі. Ми віримо, що Христова Церква втілена у вселенській Церкві. Але вселенська – католицька – Церква не означає латинська! Хоч членів латинського обряду є набагато більше, ніж нас, усе ж таки Католицька Церква не ототожнюється з латинським обрядом. І тому ми, зберігаючи наш обряд, нашу Помісну Церкву в сопричасті з Римським Апостольським Престолом, вказуємо на дорогу сопричастя Церков.

— Назва Церкви поєднує два поняття «греко» та «католицька». Часто вірні та деякі священнослужителі наголошують на якомусь одному з цих двох понять. Зокрема, наголошуючи на терміні «католицька», стверджується наше занедбання стосунків з Ватиканом. Ви певний час працювали в нунціатурі. Як Ви бачите стосунки УГКЦ з Ватиканом та Ватикану з УГКЦ? У цьому контексті зроджується також питання Патріархату, яке і на сьогодні викликає чимало різких суджень, констатацій, що Ватикан недооцінює жертви УГКЦ за єдність з Апостольським Престолом, догоджуючи Московській Патріархії.

— Понад усе ми цінуємо наше сопричастя з Апостольським Престолом. З іншого боку, правдою є те, що є різні труднощі у стосунках східних католицьких Церков (не тільки нашої) з Апостольським Престолом, адже немає життя без труднощів, а людини – без гріха. Труднощі треба долати, удосконалювати наше розуміння сопричастя Церков. Але стосунків, проте, не можна ніколи руйнувати через непорозуміння чи коштом нашої католицької ідентичності та нашої єдності з Апостольським Престолом.

Це стосується і питання Патріархату. Звісно, ми хотіли б, аби якнайшвидше настало його визнання. Але нам найперше слід бути собою, уже будувати свій Патріархат, жити ним, підтримувати його. Визнання колись-таки прийде. Патріарх Йосиф казав, що якщо один Папа не визнає його, то це зробить інший. Ми ж маємо над тим працювати, щоб себе утверджувати і жити, як східна католицька помісна Церква.

— Владико, наступне запитання уже стосується обов’язків, які Ви виконували, перебуваючи на посаді Голови літургійної комісії УГКЦ. На Вашу думку, чи не є актуальним для УГКЦ сьогодні потреба-заклик пізнати свій обряд, коли спостерігається, що кожна парафія намагається укладати свій устав щодо певних зовнішніх правил оформлення нашої віри? Адже це питання ділить християн, хоча не має ніякого стосунку до суті віри.

— Думаю, що тут нам може допомогти історія та наука Церкви. Історично склалося так, що християнство ми прийняли від Візантії, отож ми є християнами візантійського обряду і маємо обов’язок цей обряд цінувати та розвивати. А Церква, особливо впродовж останніх десятиліть, зокрема устами Другого Ватиканського Собору, виявляє цінність традицій і обрядів східних католицьких Церков, заохочує плекати і розвивати їх, а там, де ці Церкви через різні обставини занедбали якісь аспекти свого обряду, Церква каже їм повертатися. Отож у питанні обряду маємо ясний та чіткий напрямок, на який нам вказує вселенська Церква, на підставі нашого історичного досвіду.

Усе ж таки в нашій історії були і великі впливи латинського обряду. Цього не можна заперечити. Для деяких людей латинські елементи, які ввійшли в наш обряд, набрали уявлення правдиво греко-католицьких. Склалося так, що цей златинізований обряд почали вважати питомим. Тому насамперед потрібно зрозуміти себе, що наш обряд є візантійським, східно-католицьким, таким, як і в православних Церквах. Проблема виникає, коли дехто догматизує латинські елементи, каже: тільки так, а не інакше.

З іншого боку, важлива й толерантність. Зазвичай, я причащаю людей, які підходять і стоять, це ж характерне для нашого обряду. Але, коли хтось клякне, то я не відмовлю йому у причасті. Такі обрядові питання, як клякати чи не клякати під час причастя, не мають ділити людей. Якщо людина підходить до причастя, вона хоче Христа прийняти. Не важливо, прийме Його навколішки, чи стоячи, важливо прийняти Його з чистим серцем, повним любові.

Але людей слід виховувати в любові до свого східного обряду, щоб вони його плекали і розуміли. Різні – хоч не всі! – латинські елементи, які ввійшли в наш обряд, не виявляють нашої духовности у всій своїй красі. Звичка є замалим аргументом, щоб щось виправдовувати. Треба бути свідомими своєї історії і того, ким ми є.

— Життя церковного єрарха та життя монаха — як це поєднуєте для себе, як вирішуєте питання рівноваги поспіху та тиші, яке різною мірою, але є актуальним для кожного в епоху поспіху та намагань йти в ногу з часом, його вимогами?

— Надзвичайну вагу має час, виділений на молитву. Це час для самоти з Богом. Для себе вранці перед Службою Божою намагаюся відслужити утреню, Святе Письмо прочитати, інші часи, а ввечері — вечірні богослужіння і духовне читання. У дні, направду, є стільки роботи і занять, що легко можна розгубитися, тому слід відкласти все інше і виділити час на молитву,бо потрібно бути сам на сам з Богом. Це важливо не тільки для духовенства чи монашества, але і для мирян, щоб почути, що Господь хоче нам сказати, і щоб дати Йому нашу згоду.
— Щиро вдячна за розмову.

Розмовляла Тетяна ЛУЦИК,
Львів, 24 червня 2009 року

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Точка зору

    Останні коментарі

    • Стефан | 10 грудня 2019, 13:24

      Интересы православных христиан Украины представляет Православная Церковь Украины (ПЦУ).

    • velovs@ukr.net | 10 грудня 2019, 10:39

      Знову тут ворохобиться, розбурхується це "календарне питання"... Причому, ледь не на пустому місці... ------ І що НАЙПРИМІТНІШЕ, то це той, на перший погляд, "дивовижний" факт, що

    • velovs@ukr.net | 10 грудня 2019, 08:46

      "Причому, першу книжку дипломат презентує самому Кемалю Ататюркові – засновнику нинішньої Туреччини та очільнику її війни за незалежність 1919-1923 років." ------ І якраз у ці роки

    • velovs@ukr.net | 9 грудня 2019, 18:49

      Так, вони - проімперські московські і промосковські (в Україні) церковники, безумовно, "знають", що чинять... Але це - т. зв. їхнє "знання" продиктоване і накинуте їм, по суті...

    • barni | 9 грудня 2019, 16:20

      П.Velovs, я не можу і не в праві заперечити слова Господа нашого Іісуса Христа, але скажу московські церковники добре знають, що вони чинять. І тут хотілося б нагадати свою позицію, щодо істерики

    Популярні статті місяця