(Не)сприйняття іншого в умовах глобального релігійного плюралізму - підсумки дискусії

5 березня 2019, 14:17 | Репортажі | view photo | 2 |   | Код для блогу |  | 

Тетяна Калениченко

Фото: Микола Веприк

Підготовано за сприяння Аналітичного центру УКУ

Толерувати іншого та проявляти добросусідство, розуміти та конструктивно вирішувати виклики, що постають перед демократією, зберігати тонкий баланс міжрелігійного плюралізму, транслюючи цінності релігійної свободи з рівними правами для всіх. Це може звучати як ідеалістичні перспективи або підсумки продуктивної дискусії, що відбулась в рамках міжнародного симпозіуму на базі Київського Центру УКУ в понеділок, 4 березня.

«Ми намагаємось створити майданчик для вільного обговорення глобальних викликів, що постають перед Церквою сьогодні. Це, зокрема, можливість почути з перших вуст про конфронтацію та пошуки відповідей за умов релігійного плюралізму», - запросив учасників дискусії проректор та директор Інституту історії Церкви УКУ Олег Турій.

Симпозіум та круглий стіл стали нагодою для зустрічі та обміну думками провідних міжнародних спеціалістів та українських фахівців за організації Аналітичного Центру УКУ, Міжнародного Інституту етики та проблем сучасності, а також Берклі Центру з вивчення релігії, миру та міжнародних відносин Джорджтаунського університету, США (Berkley Center for Religion, Peace and World Affairs, Georgetown University).

Балансуюча демократія секулярної держави

Наша глобальна ера була описана раніше Чарльзом Тейлором як «секулярна доба», але під секулярним малась на увазі плюралізація релігії, розпочав соціолог релігії, професор Хосе Казанова. За своєю суттю ця теорія на практиці виглядала як визнання релігійної свободи у вимірі індивідуального права – права на свободу особистого вибору. За останні 15-17 років міжнародна спільнота випрацювала три головні принципи: індивідуальне право релігійної свободи, секулярна держава з системою західного права та визнання факту релігійного плюралізму – що свідчить про реальність глобального гуманізму.

Практично це означає, що не групи чи інституції мають права, а кожна людина, яка їх складає. При цьому секулярна держава – це держава, що не контролює та не загрожує релігії, але її метою є захист права людини на релігійну свободу. Тобто жодна релігія не має бути привілейованою, а релігійні меншини мусять бути захищеними. По суті держава дистанціюється від релігійної спільноти, щоб дати свободу, але може бути поруч, щоб захистити її права. Дослідник нагадує, що кожна демократія має балансувати між гарантіями свободи та покараннями за порушення меж та законів. В цьому є дві опори: немає абсолютного права, що може перекрити право іншої людини; кримінальні дії в ім’я релігії мають бути покарані як кримінальні дії: «криміналізувати треба не саму релігію, а релігійні групи. Загрозою тут виступає не сама релігія, а її використання та поведінка вірян».

Україна є найбільш плюралістичним суспільством в Європі, переконаний професор. Замість західно-європейського формату однієї національної церкви та релігійних меншин, Україна має релігійний плюралізм, який за ліберального законодавства дає свободу для розвитку релігійного ринку та конкуренції на ньому.

На думку Казанови, отримання Томосу було важливим не для захисту свободи, але щоб протистояти тезі РПЦ про те, що Україна є їхньою канонічною територією. Але важливо зберегти попередній баланс та залишити ПЦУ на рівних правах з усіма: «Я завжди стверджував, що релігійній плюралізм – це те, що захищає українську демократію. В Україні діє конкурентний релігійний ринок, де деномінації розвиваються разом». Принципово, за його словами, не забувати про 12% українців, які хочуть залишатись у Московському патріархаті – і у них є повне право там бути, а держава не може змушувати чи загрожувати їм, аби це змінити. Натомість міжрелігійний діалог має йти від самих приходів, а особливо в ньому є потреба для обговорення взаємин між УГКЦ та ПЦУ.

«Таким чином, в Україні залишаться три церкви, - прогнозує дослідник. – одна, що лояльна до першого Риму – Ватикану; до другого Риму – Константинополя та третього Риму – Москви. І їм треба жити як сестринським церквам – от на що варто сподіватись як на результат отримання Україною автокефалії».

Релігійний плюралізм, як вважає професор В’ячеслав Карпов, є головною описовою теорією, що водночас визначає певні норми співіснування. Що трапиться з релігійним лібералізмом та куди приведе ця теорія? Важливо вводити поняття не лише толерантності, а й толерування. Саме толерування визначає динаміку поняття – дію – передбачає виміри того, хто толерує і кого толерують, а також ставить нові виклики перед владою, що постає у пошуках балансу: «ми можемо толерувати особисто певного мусульманина, але не толерувати групу мусульман як таку».

За словами Карпова, Росія перевстановлює імперську систему вибіркової толерантності, де десекуляризація проводилась владою зверху – як розпорядження відновити певні релігійні групи та переслідувати інші. В Україні, навпаки, десекуляризація рухалась знизу, через відновлення релігійних традицій в суспільстві самими людьми, через що зросла як плюральність релігій, так і толерантне ставлення до них.

Неоднозначність релігійного вибору українців та нового ландшафту можуть показати дані останніх опитувань, вірить соціолог та викладач Києво-Могилянської академії Олена Богдан. Порівняння стало можливим завдяки новому дослідженню, яке провели спільно SOCIS, КМІС та Центр Разумкова у січні 2019 року, де опитали близько 11 000 респондентів. За цими даними, 70,7% українців визначили себе як православних, 8,8% - просто православних, 6,9% греко-католиків, 1,3% римо-католиків та 1% протестантів і 0,4% представників нехристиянських релігій. Проте, в масштабах України 1% може означати суттєву кількість вірян. Пані Богдан вказує на цікаве неспівпадіння релігійного самовизначення та інфраструктури – тобто кількості зареєстрованих та активних релігійних організацій. Так, за даними Департаменту у справах релігій та національностей Мінкульту зареєстровані 18 119 православних громад і аж 8 788 протестантських (хоча згідно опитуванню їх дуже мало). Окрім такої невідповідності, привертає увагу інша категорія людей – ті, що називають себе «просто православними» або «просто християнами». Якщо до отримання автокефалії та створення ПЦУ 19,4% (дані 2016 року) визначали себе як просто православних, то цифри за січень поточного року виросли вдвічі: 38,4% просто православних, 43,9% вірних ПЦУ та 15,2% УПЦ МП.

«Часто люди не розуміють юрисдикційних змін, - пояснює соціолог. – Вони йдуть до найближчої церкви за рогом, яка їм відома та знайомі люди… Церква в їхньому розумінні – це не громада людей, а певна будівля». Так само досить значним залишається відсоток православних, які не вірять у життя після смерті (тільки 50-60% серед тих, що визначились православними, підтвердили цю віру). За її словами, це вказує на культурну афіліацію, на відміну від протестантських та греко-католицьких громад, де практика та розуміння основ віри є визначальними.

Толерування іншого та практика дипломатії

Професор Шон Кейсі з Берклі Центру з вивчення релігії, миру та міжнародних відносин мав великий досвід дипломатичної роботи та обіймав унікальну посаду, яка була створена для нього державним секретарем США Джоном Керрі – відповідального за справи релігії. «Американці вміють добре робити одну справу – погрожувати вказівним пальцем, приговорюючи, що треба робити краще, - іронізує він. – У нас дуже сильна кисть, але ніхто не любить бачити цей палець, направлений на себе. Це не дуже ефективна стратегія для змін, як і кричати на когось».

Дипломат пригадує, що спершу спеціалісти міжнародних відносин боялись залучати релігію до справ та порядку денного, немов «секуляризаційна теза застрягла в головах дипломатів». Якщо західна дипломатія продовжить говорити, що «ми не займаємось релігією», то вона втратить доступ до багатьох країн.

З досвіду д-ра Кейсі, існують кілька інструментів, що можуть суттєво допомагати у дипломатії з релігійними лідерами. По-перше, важливо показуватись релігійним лідерам та бути відкритими для них – інакше не буде зв’язку чи зустрічі. По-друге, робити своє домашнє завдання – тобто дізнаватись про те, з ким ви маєте справу і який релігійний контекст цієї країни чи регіону у підготовці до зустрічі. Також розмова неможлива без демонстрації поваги та правдивої гостинності. Додатково цінно розуміти та визнавати минуле, але не залишатись у ньому: «Якби під час зустрічей з мусульманськими лідерами я б виправдовувався щодо політики Штатів, ми б нікуди не прийшли – це немов бити піньяту, яка гойдається в ту чи іншу сторону. Ми не прийдемо нікуди, якщо будемо нескінченно захищатись чи повчати інших. Натомість моя мета – зрозуміти та побачити їхню перспективу, почути її, у чому допомагає мистецтво правильних запитань та уважного слухання».

Показовим прикладом для Шона стала зустріч Папи Римського Франциска та держсекретаря Джона Керрі, коли відчувалось, що дипломатичні пріоритети обох співпадають на 80%. Ця модель, певен він, могла б бути прикладом для релігійних лідерів усього світу – роботи над спільними пріоритетами та пошуку спільних точок дотику. «Дипломатія – це не уникання складних питань, а їхнє обговорення та ініціювання дій. Набагато важче залишатись в діалозі з тими, кого б нам легко було проклясти – і це дуже складно. А ви продовжуєте говорити, щоб контролювати свій імпульс несприйняття, щоб зрозуміти «іншого». Це не швидка робота, а робота протягом поколінь», - підсумовує він.

Наративи релігійної свободи можуть відрізнятись, нагадує нардеп та соціолог релігії Віктор Єленський. Так, зі сторони Росії, релігійна свобода – це свобода, що спускається зверху і доступна обраним. Натомість український наратив – це релігійна свобода як свобода від російського домінування. Практично вона тримається на двох стовпах: релігійного плюралізму та релігійної конкуренції. Українське православ’я більше відкрито для інших, тому що воно не є визначальним для ідентичності українців, на відміну від інших пострадянських країн. Тому, певен дослідник, збереження плюралізму та інтенсивна конкуренція між релігійними групами – це ключ до розуміння процесів в Україні.

Показовим прикладом уваги до церкви минулого року стало те, що слово «Томос» обійшло за кількістю запитів у пошуковиках навіть «біткоїн» та «євробляхи». Віктор Євгенович підкреслює, що держава свідома того, що новостворена ПЦУ не є зібранням святих чи янголів, а тому є над чим працювати. Проте, дійсних законів достатньо для того, щоб забезпечувати баланс. «Нова конфесійна конфігурація, - пояснює він. – може стати викликом для релігійної свободи, але загалом цьому може допомогти культура різноманітності. Ситуація може змінитись, якщо ПЦУ стане в позицію, що загрожуватиме іншим деномінаціям».

Розуміння толерантності можна збагатити поняттям гостинності, додає історик, богослов Роман Соловій. Фокус на гостинності дозволяє розширити межі прийняття іншого, де ми приймаємо іншого не як нижчого, а як рівного. «Наш досвід мандрів дозволяє прийняти іншу людину як мандрівника, - певен дослідник. – Релігійним лідерам важливо розуміти, що ніхто не є господарем – ми всі мандруємо і це дозволяє бути на рівних з іншими мандрівниками та проявляти гостинність до них».

У міжрелігійних стосунках ситуація ускладнюється тим, що ми зустрічаємо «іншого» не як людину в потребі, якій треба допомогти, а як багатого, що просить розуміння. Тобто потрібно створити для нього простір у нашій свідомості, аби почути та зрозуміти. Радикальна гостинність кидає виклик релігійним організаціям – чи можуть вони творити у співпраці, а не у ворожнечі: «Гостинність передбачає, що «інший» завжди залишається трохи чужинцем. Я сподіваюся, що культивування гостинності в міжрелігійних відносинах призведе до більшого усвідомлення взаємозалежності усіх релігійних традицій, необхідності співпраці між ними і подолання релігійних бар'єрів задля вирішення нагальних проблем світу. Навчаючись бути гостинними до інших релігійних традицій,ми сприятимемо формуванню глобальної спільноти, яка б жила у взаємній повазі і мирі».

Виклики та нагоди українського контексту

Ситуація, що розгорталась навколо отримання автокефалії та створення ПЦУ в Україні мала різні сторони. З досвіду архиєпископа Ігоря Ісіченка, ситуація виглядала анахронічно, коли запрошення на Собор єпископам висилали представники облдержадміністрацій, а президент презентував Томос. Йому це нагадало процес створення кон’юнктурної структури, що має бути лояльною до влади, а не церкви, що має поєднувати людей. За його словами, необхідно відпрацювати юридичні механізми захисту релігійної меншості – про що свідчать провальні спроби УАПЦ захистити патріархію через суд.

Іншим викликом з останніх подій стала риторика, що лунала під час IV Всеукраїнського Форуму Сім'ї. Отець Георгій Коваленко зазначає, що ця вона нагадала йому риторику Руського миру, хоча він сам є багатодітним батьком і виховує онуків, але вважає її неприйнятною. Це може свідчити про зароджування право-консервативного руху з радикальними закликами. Тобто одним з викликів релігійного контексту в Україні є також і фундаменталістські засади, які підтримуються правими рухами, і загальновідомо, ким фінансуються.

Другий виклик стосується можливого державного православ’я, про що свідчить ситуація навколо богослужіння у святій Софії. Священик сподівається, що переговори між архиєпископом Святославом Шевчуком та митрополитом Епіфанієм завершаться тим, що вони спільно зроблять заяву про вирішення ситуації: «На що ми витрачаємо виклик і нові можливості, коли на Церкву звернуло увагу все суспільство? Ми рахуємо: 300, 357, 400, 402… Чи впізнаємо ми в цьому Євангеліє?» Цей виклик міг би стати нагодою, за його словами, для розвитку соборності – створення того Собору, що обговорює реальні виклики, бо Церква так само потребує громадянського суспільства, тільки з орієнтацією на слово «громада». Церква має ставати частиною спільноти, а не залишатись у гетто, тому що «вінчально-погребальний кооператив вигідний усім».

Сюжет отримання Томосу був одним з найяскравіших з часів отримання Україною незалежності, ділиться релігійна журналістка Катерина Щоткіна. За все її професійне життя вона не бачила такої кількості фейків та пропаганди, яка супроводжувала цей процес. Владі та деяким церковним діячам вдалось настільки мобілізувати суспільство, яке не дуже цікавиться темою релігії, що на Томос дивились мільйони очей. Пані Щоткіна зіткнулась з тим, що як тільки увага стала максимальною, вся інформація стосовно самого процесу переговорів стала засекреченою, а в закритому інформаційному просторі ширились неймовірні чутки.

На її думку, викликом є відсутність культури говорити про релігію чи релігійність – тому що це не приймається у суспільстві. Потрібен той рівень спілкування, коли ми можемо довіряти один одному в релігійному виборі, враховувати приналежність один одного та не впадати у судження. Хоча з минулого року про церкви почали говорити масово, щоправда, поки на рівні баталій у фейсбуці. «Все, що ми протиставляємо імперії, з якої тікаємо – впадає у національні категорії, - ділиться Катерина. – Ми ж маємо плекати солідарність навколо певних проектів – як це робив Майдан навколо ідеї євроінтеграції. Зараз дуже вдалий момент для Церкви, яка знаходиться під софітами. Для успішного прогресу ПЦУ потрібно шукати форми солідарності. Боюсь, що в мову національностей ми вкладаємо надто вузький сенс. Нам треба створити спільноту і навчити її говорити зі світом».

«Після падіння Союзу у нас досі діє анархічне суспільство, - вважає дисидент та громадський діяч Йосиф Зісельс. – Це досі перехідний час, поки кристалізується щось більш структурне. Я в Томосі не бачу такої загрози – я йому радію – скільки ризики державної церкви. Бо не тільки держава може приватизувати Церкву, а й Церква – державу. Ми б хотіли зберегти свободу та рівність. Я не погоджуюсь з тим, що Томос – це втручання держави у справи релігійні, але треба звертати на це увагу і бути на сторожі».

Питання рівності є викликом і для муфтія ДУМУ «Умма» Саїда Ісмагілова. За його спостереженням, в релігійному середовищі досі є ті, що рівні, і ті, що «рівніші». Хоча закони є одними з найкращих у світі, на практиці вони застосовуються не так, якби хотілось. На його думку, є «вища ліга» релігійних організацій, яка представлена у Всеукраїнській Раді церков та релігійних організацій, з якою зустрічаються представники влади і вони їздять делегаціями за кордон, але є й чимало тих релігійних спільнот, які до неї не входять. «Постає питання: чому існує коло привілейованих релігійних організацій і є ті, що мають бажання до них приєднатись, але не можуть? Всі мають бути почутими на одному рівні з іншими інституціями», - зауважує шейх.

Навчання мистецтву діалогу має бути головним пріоритетом, певна професор Людмила Филипович. Це навчання має стати загально громадською справою, куди всіх варто заманювати, а не залишатись на рівні поодиноких ініціатив. Сам діалог мав би масштабуватись – перейти від рівня місцевих релігійних лідерів до єпископів, що допоможе концептуалізувати саму ідею діалогу.

Ключове питання, що залишається після глибинних дискусій, є дилемою: як виклики перетворювати на нагоди, про що питає викладач КНУ ім. Шевченка Ірина Фенно. Для цього варто згадати розуміння Еріха Фромма – що таке знати і що таке бути. І якщо у випадку Томосу ми вже знаємо, що це таке, то як бути з ним – це тільки початок шляху спільного пізнання.

«Церква має усвідомити, що вона діє на рівних правах серед інших представників громадянського суспільства і має діяти ширше, конкурувати за увагу людей, - підсумовує о. Георгій. – Церква має говорити про минуле з майбутнім поколінням, що потребує мистецтва слухання. Важливо навчитись не говорити про віру, а жити вірою. Нам вже досить говорити, настав час демонструвати».

Система Orphus
Рейтинг
0
0
2коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • velovs@ukr.net | 6 березня 2019, 18:34
    Коментувати коментар

    А отут ПРАВДИВА інфа про ІV Всеукраїнський форум сім'ї (+ ВІДЕО): https://crs-center.org/vidbuvsya-iv-vseukrayinskiy-forum-sim-yi/

  • velovs@ukr.net | 5 березня 2019, 17:14
    Коментувати коментар

    "Іншим викликом з останніх подій стала риторика, що лунала під час IV Всеукраїнського Форуму Сім'ї. Отець Георгій КОВАЛЕНКО зазначає, що ця вона нагадала йому риторику Руського миру, хоча він сам є багатодітним батьком і виховує онуків, але вважає її неприйнятною. Це може свідчити про зароджування право-консервативного руху з радикальними закликами. Тобто одним з викликів релігійного контексту в Україні є також і фундаменталістські засади, які підтримуються правими рухами, і загальновідомо, ким фінансуються." ----------------- Я так зрозумів, що вельмишановний ліберально-толерантний священнослужитель і відомий інтелектуал - о. Георгій такого серйозного виклику і реальної загрози для сучасного українського суспільства, як примусово-адмінресурсне перетворення т. зв. гендерної ідеології в домінуючу (а, по суті, в квазі-"державну") та (фактичне) встановлення - на її світоглядних засадах - авторитарно-тоталітарної содомодиктатури, на жаль, ніяк НЕ БАЧИТЬ і НЕ УСВІДОМЛЮЄ...

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Останні коментарі

  • Ігор Затятий | 18 липня 2019, 17:17

    Цей, вибачте, патріарх хронічний брехун. Згадаймо, як він брехав про годинник у сам Великий Піст. Для цієї особи немає нічого святого.

  • Михаил | 18 липня 2019, 15:12

    Моя Святая Римская Церковь под понтификатом Вселенского Архиерея Папы всегда была, есть и будет! Возникали и рушились империи и государства, менялись границы и люди, а Вселенская Римская Церковь и её

  • barni | 18 липня 2019, 15:02

    ""НУ привет"феесбешно-гундяєвському провокатору (зауважив!?) Те що ти є на цій сторінці, то є клас. Бож ми, поки ти не поміняв назвисько, знаємо, що ти - ВОРОГ ! Ось ти "всегда

  • enzian | 18 липня 2019, 11:54

    Нехай Бог помагає!

  • enzian | 18 липня 2019, 11:53

    Цікаво, а в твоїй Московії РПЦ теж плює на світську владу?

Популярні статті місяця