• Головна
  • Моніторинг
  • Ліцензія на віру. Свобода совісті, національна ідентичність чи дозвіл на конфесію?...

Ліцензія на віру. Свобода совісті, національна ідентичність чи дозвіл на конфесію?

16.11.2002, 16:03
Клара ГУДЗИК. — «День», №211, 16 листопада 2002 року

Щойно в Києві відбулася міжнародна наукова конференція «Свобода релігії і національна ідентичність», зорганізована Міжнародною академією свободи релігій та переконань, Комітетом ВР України з питань культури та духовності, Українською асоціацією релігієзнавців, Держкомітетом у справах релігій, НАН України та Міжнародним центром права і релігієзнавства. Тема конференції привернула увагу вчених, юристів, людей церкви, адже вона була присвячена одній із найактуальніших і одночасно дуже складних проблем сучасного світу — чи можливо забезпечити право людини на свободу совісті, зокрема, на релігійну свободу, не руйнуючи при цьому її національну ідентичність? Майже всі доповідачі відстоювали право людини вільно належати до тієї чи іншої конфесії, до тієї чи іншої церкви, а також право змінювати свої релігійні переконання. Хоча це й може, на думку учасників конференції, призвести до втрати того обличчя, яке формувалося віками і базується, значною мірою, на вірі предків. Іншими словами — до формування іншої національної ідентичності, до ототожнення себе з іншим — з визнанням права на свободу совісті. Проти цього активно виступає, зокрема, Російська православна церква; так Кирил, митрополит Смоленський і Калінінградський вважає, що «сучасні міжнародні стандарти (між іншим, і формулювання принципів свободи людини) по суті своїй є виключно стандартами західними і ліберальними», тобто неприйнятними для православ’я. До речі, дуже жаль, що на конференції не була озвучена думка українського православ’я з приводу дилеми «релігійна свобода contra національна ідентичність». На моє запитання організатори повідомили, що запрошення були розіслані, зокрема, до Духовної академії УПЦ МП, але православне духовенство так і не взяло активної участі в роботі конференції. Католицьку церкву представляв на конференції кардинал Вальтер Каспер, керівник Папської комісії з питань християнської єдності, який саме перебував в Україні. Його доповідь почалася словами: «Найперше хочу сказати, що Католицька церква в останні десятиріччя знову і знову висловлює свою високу повагу до православ’я, до його культурного значення». Щодо проблеми свободи совісті, то монсеньйор Каспер переконаний, що «основним і найважливішим елементом кожної християнської культури є визнання гідності людської особистості. Тому свідомість національної релігійно- культурної ідентичності включає усвідомлення основних прав свободи особистості, до яких, в першу чергу, належить свобода віросповідання. Це найважливіший внесок, який зробило християнство в європейську культуру і в культуру людства, і який робитиме і в майбутньому… Впевнений, що найважливішою передумовою миру в нашому все більш взаємозв’язаному світі є мир між релігіями і, не в останню чергу, мир між церквами. А це можливо тільки тоді, коли всі визнають свободу відправлення культу і уникатимуть будь-якого примусу та дискримінації у справах релігії. Право на власну свободу віросповідання не може бути приводом для нетерпимого та агресивного ставлення до інших релігій та церков. Особливо це стосується історично зумовленого переконання більшості. У будь-якому разі дорога до миру йде через відкритий та конструктивний діалог між церквами». Голова Держкомітету України у справах релігій Віктор Бондаренко зупинився на деяких підсумках релігійної політики в Україні за роки її незалежності. Український закон про релігійні організації та свободу совісті забезпечив здійснення великих зрушень у суспільстві — вільне становлення і розвиток церков, які стали важливими суб’єктами суспільного життя країни, сприяв відновленню зруйнованих за часів радянської влади церковних структур, поверненню церквам репресованого майна та забезпечив релігійний спокій. Однак сьогодні визріла необхідність у новому законі, який би радикально зменшив кількість зон і територій, де все ще панують чиновники, виключив би неприпустимі порушення релігійної свободи (найчастіше — місцевою владою). На думку пана Бондаренка, новий закон має розширити функції Держкомітету у справах релігій, а саме, — надати йому можливість контролювати діяльність місцевих адміністрацій у царині релігійного життя. Коул Дьюрем (США, Міжнародна академія свободи релігії і переконань) у своєму виступі торкнувся не тільки теми релігійної свободи, але й ідентичності. За його словами, історичний досвід Сполучених Штатів засвідчив, що релігійна свобода може стати центральним елементом американської національної ідентичності, а також — забезпечити фундамент стабільності у суспільстві, значно стійкішим, ніж той, що забезпечується, наприклад, державною церквою. Віктор Єленський (Відділення релiгієзнавства Інституту філософії НАН України, головний редактор часопису «Людина і світ») зазначив, що сьогодні не можна говорити про остаточне зміщення релігій в приватну сферу — вони виявляють достатню вітальність на політичній і громадській сцені, у збереженні старих і наданні нових ідентичностей людських спільнот». Не підтвердилися також прогнози щодо кінця «ери націоналізму». «Насправді в сучасному світі зовсім небагато осіб, які б не відчували своєї належності ані до жодної релігії, ані до жодної нації. Ці належності залишаються дуже важливою складовою особистісної ідентичності мільярдів мешканців планети». Між тим зв’язок із вірою батьків втратив свій фатальний характер. Ми є свідками поступового руху від церкви національної до церкви вільного вибору, в якій не народжуються, але до якої приєднуються в результаті власного рішення. На думку пана Єленського, впродовж другої половини 90 х років минулого століття релігійна свобода в Україні «кристалізується як практично єдина свобода, дотримання якої є цілком реальним, а не тільки декларативним, що, втім, не виключає наявності її порушень». Додержання Україною гарантованих Конституцією релігійних свобод отримує відносно непогану оцінку також із боку західних аналітиків. Адже ні законодавча, ні виконавча влада України не вдавалися до масштабного наступу на релігійні меншини. Ситуація в Україні пояснюється, серед іншого, тим, що українські типи релігійної культури є загалом достатньо толерантними до іновірців. «Треба також відзначити відносну слабкість українського націоналізму і відсутність у ньому жорсткої конфесійної ідентифікації, що серйозно підриває можливості встановлення релігійної монополії — український національний міф значно менше пов’язаний з релігією, ніж, скажімо, сербський, польський або грузинський. Хоча ситуація напруги між релігійною свободою та правом на збереження власної ідентичності, важливою складовою якої часто є релігія, дійсно існує». Президент Української організації релігієзнавців доктор Анатолій Колодний звернувся до однієї з найболючiших проблем сучасного українського життя — єдності та незалежності православ’я. На етапі національного відродження «національно орієнтованими силами України робиться спроба використати релігію як засіб духовного відродження українського етносу». Цим вони прагнуть здолати ті фактори, які протягом століть слугували денаціоналізації українців. Це сприяло б також відродженню української культури — адже нещодавно релігія була фактично виведена із сфери складових культури народу». Пан Колодний вважає, що тільки незалежні релігійні інститути можуть сприяти входженню нації у світове товариство. «Між тим формування і функціонування національних церков у наш час не має нічого спільного з якоюсь конфесійно-церковною автаркією чи релігійним шовінізмом, не призведе до обмеження свободи віросповідань. Ми живемо у такий історичний час, коли обстоювання ідеї «єдино справедливої віри», якоїсь вигаданої «канонічної території» зримо відходять у минуле, а поліконфесійність держав та націй є об’єктивною реальністю, з якою необхідно рахуватися». Людмила Филипович (Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України) підкреслила, що «донедавна такі словосполучення, як релігійна свобода чи свобода релігій, національна чи релігійна ідентичність були відсутні в нашій лексиці». Сьогодні наше суспільство обговорює нові проблеми, серед них однією з найбільш актуальних є співвідношення свободи релігій і національної ідентичності. Реальність ХХ століття — Югославська та арабо-ізраїльські війни, події 11 вересня 2001 року — свідчать про кризу, яку переживають всі ідентичності, про складність, а інколи і нездатність протистояння їхній стандартизації і уніфікації, американізації та глобалізації. Людина і як особистість, і як етнічний носій, і як віруючий певної конфесії протистоїть загрозі втратити свою многолику ідентичність, не бажає приносити свою етнорелігійну специфіку в жертву європейськості чи вселюдськості. Більше того — усвідомлення своєї європейської чи вселюдської належності неможливе без відчуття в собі етнічного начала. Доктор Филипович вважає, що «в Україні свобода релігії утверджувалася як складова чи похідна свободи совісті — норми радянського законодавства. Тому вона не стала, як на Заході, результатом усвідомленої необхідності, не виступила наслідком довготривалої боротьби за право сповідувати обрану релігію. Релігійна свобода, як і незалежність держави, настала дещо несподівано для більшості українців… Тому й досі релігійна свобода часто сприймається як курйоз, як випадковість, як слабкість влади, як хаос в освіті та вихованні. Традиційні релігійні свободи в Україні не мають такого історичного підґрунтя, як в США чи окремих європейських країнах. І сьогодні, коли хто виступає за свободу релігій, то майже завжди має на увазі свою церкву. Таким чином, у нас свобода релігій найчастіше розуміється не як невід’ємне право будь-якої людини на будь-яке вірування, не як свобода вибору, а як дозвіл на існування якоїсь релігійної громади. Колективна ідентичність виступає первинною і домінує над індивідуальними визначеннями як етнічними, так і релігійними. Вихідними є не права та інтереси окремої особистості, а інтереси громади. Досі ніхто не бере до уваги право особистості на релігійне самовизначення, а тим більше — право змінювати, вільно, без тиску, без примусу, свої релігійні переконання. «Віруюча людина як така відсутня для правового поля». Так, скажімо, за українським законодавством право на альтернативну військову службу мають тільки члени відповідної релігійної громади. У цьому сенсі межі релігійної свободи в Україні урізані до мінімуму, далекі від міжнародних стандартів. Через те так часто виникають конфлікти і проблеми, зокрема, питання національної ідентичності — в Україні панує думка про несумісність релігійної свободи і національної ідентичності. Так все ж таки — збереження національної ідентичності чи забезпечення людині повної релігійної свободи? Тут, мабуть, як і в багатьох інших дійсно важливих проблемах, бінарна логіка, прості «так» чи «ні» виявляють своє повне безсилля. До того ж національна ідентичність, так само, як самоідентифікація особистості — то не є застиглі, незмінні в часі і в просторі поняття. Під тиском часу, обставин, із розвитком освіченості та контактів між народами ідентичність особистісна (а, значить — і національна), безумовно, змінюється; іноді поступово і непомітно, іноді — стрибкоподібно. Згадаймо хоча б, як змінилися за останні десять років українці, навіть ті з нас, хто беззастережно і щиро ідентифікував себе з радянською владою та атеїзмом. Не варто забувати і про те, що українці ніколи не були однобарвним монолітом, зокрема в конфесійному плані. Сьогодні ж, за даними Держкомітету у справах релігій, майже кожна друга релігійна громада в країні — не православна. Очевидно, що без толерантності, поваги до чужого вибору, без релігійної свободи нам не обійтися. Є, правда, інший вибір — релігійні війни всіх проти всіх та «зачистки».
http://www.day.kiev.ua/75177/