Кому сьогодні поставили шах? Українська Православна Церква перед виборами

Анатолій ХІЛЬЧЕНКО, прес-секретар Союзу Православних Братств України

Україна знову перед виборами. Цього разу – до Верховної Ради. Здавалося б, іще зовсім недавно відбувалися великі події, від яких народ України очікував докорінних змін у своєму житті. Мова, звісно, йде про “Помаранчеву революцію”. Однак, тут ми не будемо обговорювати її природу та походження, хоч, безперечно, відбулася вона на реальному соціальному підґрунті, реакційності державного адміністративного апарату на усіх рівнях.

Великі очікування на “Помаранчеву революцію” покладалися також і ліберальним крилом Православної Церкви Московського Патріархату. Зміна політичних еліт, прихід до Уряду Петра Порошенка та Олександра Зінченка могли сприяти певним кадровим рокіровкам у Київській Митрополії Московського Патріархату, адже для спілкування й розбудови конструктивного діалогу з недавніми опозиціонерами а теперішніми урядовцями потрібні були також і нові представницькі особи від Церкви, які б не “заплямували” себе тісними контактами із т. зв. “попереднім режимом”. Активна підтримка на виборах Президента України, залучення до виборчого процесу владою благочинного Київського округу священика Віталія Косовського й секретаря Предстоятеля Церкви, досить неоднозначний хід політтехнологів із використанням авторитету Блаженнішого Митрополита Володимира для підтримки провладного кандидата й Прем’єра, коли той “узяв благословення на вибори”, що витлумачувалося, як “благословення на Президентство” – усі оці чинники сприяли формуванню у масовій свідомості образу Української Православної Церкви Московського Патріархату, як структури, що на той час виконувала політичне замовлення, а трохи згодом – як такої, що, разом із попередніми провладними фігурантами, пішла в опозицію.

Однак, чи справді усе це було саме так? Гадаю, для неупередженої й об’єктивної оцінки тих подій іще не прийшов час, хоча вже тепер можна говорити про численні легенди та міфи, які породила “Помаранчева революція” як серед широких громадських кіл, так і серед церковного середовища. Перш за все, слід сказати про позицію Православної Церкви у контексті політичного життя країни. Ця позиція досить чітко сформульована в Основах Соціальної Концепції Української Православної Церкви, де, серед іншого, зазначено, що “ніщо не є перепоною для участі православних мирян у діяльності органів законодавчої, виконавчої і судової влади, політичних організацій. Мало того, така участь, якщо вона здійснюється згідно з віровченням Церкви, її моральними нормами й її офіційною позицією... – є однією із форм місії Церкви у суспільстві” (Основи Соціальної концепції УПЦ, V, 3). Водночас, згідно цього ж таки документу, участь священства у публічній підтримці тих чи інших кандидатів є неприпустимою. Слід зазначити, що саме ця норма соціальної діяльності Православної Церкви проголошена не лише загальновизнаною Українською Православною Церквою Московського Патріархату, але й “Київським Патріархатом”. Таким чином, останні вибори продемонстрували нівелювання політкоректністю й етикою соціальних відносин Православної Церкви окремими представниками священства і влади. Що й зрозуміло. Однак, не варто відразу ж стверджувати, що мотивація була виключно корисливою. Слід пам’ятати й про те, що, на превеликий жаль, урядовці так і не змогли досягнути за роки української державності нових моральних вимірів у стосунках із громадськістю та іншими неурядовими структурами. Колишня партноменклатура, що зобов’язувалася сповідувати й, треба сказати, успішно це робила, ідеологію державного атеїзму й представники якої урочисто обіцяли найближчим часом “показати останнього попа”, дуже плавно перетворилася на “нових чиновників нової, незалежної держави”. Однак, методи управління лишилися тими самими, і тиск на вищому рівні з боку тієї ж Адміністрації Президента, інших високих урядових кабінетів а також облдержадміністрацій на місцях лишався нормою державно-церковних відносин, не зважаючи на поспішно проголошений курс євровозз’єднання та дотримання норм прозорості й відкритості Уряду щодо громадськості.

До того ж, недосконалість “Закону про свободу совісті й релігійні організації” був і до нині лишається добрим інструментом якщо не державного ручного управління релігійними організаціями й перш за все церквами, то, принаймні, своєрідною вуздечкою для тих, хто надто вільно почувається. Невизначеність процедури почерговості богослужінь, як, власне, й сама оця норма, відсутність статусу юридичної особи у Православної Церкви, нез’ясованість самого принципу відокремлення Держави від Церкви відкривав і залишає широкі можливості усебічного тиску й маніпулювання представниками влади на місцях рішеннями православної ієрархії.

Отож, якщо розглядати, зважаючи на останні міркування, вчинок Блаженнішого Митрополита Володимира стосовно благословень на вибори обох кандидатів у Президенти, й передусім – саме тодішнього Прем’єр-Міністра, то слід зазначити – саме відсутність достатньої політичної культури й нехтування нормами етики призвели до прикрої політизації й широкого публічного розголосу з електоральною метою цілком приватної події, яка мала б стосуватися особистого релігійного життя кожного з кандидатів. Також варто наголосити й на тому, що Предстоятель Української Православної Церкви не мав жодних підстав відмовити хоча б одному з них, зважаючи на те, що обидва кандидати прийняли православне таїнство Хрещення й номінально, згідно канонічного права й богослов’я, мали статус православних християн. Водночас, саме тодішній провладний кандидат Віктор Янукович публічно декларував свою прихильність до Української Православної Церкви Московського Патріархату, підкреслено дистанціюючись від інших релігійних організацій.

Натомість, Віктор Ющенко, не маючи на той час у своєму арсеналі методів адміністративного впливу на ієрархів церков, ймовірно, був змушений спиратися на більш широке коло релігійних прихильників. Певна річ, громадський ресурс вірних могутньої Української Православної Церкви Московського Патріархату не був досяжний у повній мірі для опозиційного кандидата, адже Уряд, який очолював Віктор Янукович, почав саме під час виборів вирішувати численні проблеми Православної Церкви, які не вирішувалися протягом багатьох років. До того ж, надто вже привабливою для більшості ієрархії здавалася ставка виборчого штабу Віктора Януковича саме на Українську Православну Церкву Московського Патріархату.

Таким чином, опозиція не могла сподіватися на достатню підтримку Православної Церкви Московського Патріархату на виборах. Не слід, однак, звинувачувати керівництво Церкви й у політичній кон’юнктурі, адже головною метою будь-якого ієрарха є, перш за все, забезпечення оптимального функціонування церковно-адміністративного організму за будь-яких умов і за будь-якого державного устрою. Церква зобов’язана співробітничати з Державою та налагоджувати необхідні зв’язки з метою просування саме православне віровчення у якості приоритетних напрямків культурного й суспільного розвитку. Тому на фоні засилля іноземних релігійних організацій та паралельних православних структур, активне, хоча й не підкреслено публічне, залучення “православного чинника” з боку Московського Патріархату на виборах 2004-2005 пояснюється саме гарячковими намаганнями священноначалля хоч якось зупинити процеси повільної але послідовної руйнації православно-цивілізаційного клімату, який споконвіку підтримувався в Україні, досить часто – саме завдяки офіційній або мовчазній протекції органів державної влади (навіть в атеїстичну епоху перевага у легалізації діяльності громад надавалася серед усіх інших релігійних організацій саме Православній Церкві).
Саме у зв’язку із цілком зрозумілою закритістю Української Православної Церкви Московського Патріархату, для опозиції лишалися всі інші шляхи, себто, решта релігійних організацій, у тім числі й сект, які, хоча й не відрізняються широкою розгалуженістю своєї адміністративно-територіальної мережі, однак, завдяки дисциплінованості й керованості своїх послідовників, становили ефективний електоральний ресурс. Водночас, лишалася й паралельна православна релігійна організація “Київський Патріархат”, яка потребувала розв’язання проблеми свого статусу. Адже керівництво “Київського Патріархату”, що вже протягом тривалого часу знаходиться за межами адміністративних канонів Вселенської Православної Церкви, покладало велику надію на прихід тодішнього опозиційного кандидата до влади та пов’язувало саме із ним вирішення проблеми легалізації їхнього становища у світовому масштабі.

Таким чином, лідери “Київського Патріархату” беруть активну участь у подіях “Помаранчевої революції”, виступають на мітингах та надають публічну підтримку опозиційному кандидатові. Безперечно, у такий спосіб нехтуються етичні норми Православної Церкви. Однак, тут було не до етики. Адже для представників “Київського Патріархату” на той час “Помаранчева революція”, успішне її завершення, становило ледь чи не питання життя і смерті, оскільки у випадку перемоги провладного кандидата Віктора Януковича, ймовірно, становище так і не визнаного “Київського Патріархату” могло б значно погіршитися.

Отож, революція звершена. Прихід до влади опозиції був відзначений для Православної Церкви серією заяв із намірами сприяння в утворенні “Помісної Церкви”. Та згодом виявилося, що жодна із українських церков не збирається поступатися своїм становищем заради реалізації політичних намірів нової влади. Канонічна Церква Московського Патріархату, як домінуюча конфесія, вкотре підтвердила вже наявний факт існування Помісної Церкви у складі Руської Православної Церкви, “Київський Патріархат”, як невизнана у світовому Православ’ї релігійна організація, не могла достатньо аргументовано претендувати на те, щоб очолити процес утворення Помісної Церкви. Українська Греко-Католицька Церква, як структурний підрозділ Римо-Католицької Церкви із центром у Ватикані, також не була спроможна задовольнити бажання українських політиків мати “національну церкву”.

Отож, нинішня українська влада після певних маневрувань обрала, як завжди, політику багатовекторності й щодо Православ’я в Україні. Президент почав з’являтися у храмах як Московського, так і “Київського” патріархатів. Однак, мрія про “помісну церкву” лишилася. Що стоїть за цими намірами? Безперечно – спроба Уряду максимально контролювати релігійний і, пов’язаний із ним, соціальний чинник, зокрема, домінуючі в Україні церкви. Саме тому, проект створення константинопольських подворій є чи не головною інтригою нинішнього православного життя. Саме на Константинополь зроблена головна ставка в легалізації “Київського Патріархату” у світовому масштабі та створення на його адміністративно-територіальній базі “Помісної Церкви”. Однак, чи зможе Турецький Патріарх Варфоломій (Архондаріс) із такою легкістю “подарувати незалежність” новоявленій українській православній структурі? Чи піде на конфлікт із могутньою Руською Православною Церквою? Як саме сприймуть чергову нову православну структуру православні віруючі? Цілком ймовірно, що після такого кроку Константинополя більша частина православних християн Української Православної Церкви із ієрархією звернуться із проханням до Московської Патріархії про утворення екзархату із повним адміністративним підпорядкуванням Москві (ймовірно, їхнє прохання задовольнять). Інша ж частина буде змушена зайнятися подальшим маневруванням між церковними канонами, що, врешті-решт, зовсім не відповідає духові миру й стабільності, які споконвіку плекає у собі Православна Церква та завдяки чому викликає довіру у своєї пастви.

Чи достатньо духовно й морально виросли українські політики, щоб не перетворити чергові вибори на міжконфесійне змагання й спроби вже “свого”, “національного” патріарха використовувати у якості “політичного Санта Клауса”? Врешті решт, розгортання програми “помісної церкви” саме напередодні виборів не тільки не вирішить проблему українського Православ’я, але й становитиме серйозний чинник дестабілізації суспільного життя в Україні на релігійному підґрунті, що зіграє “на руку” недобросовісним політикам та ворожим українському народові силам.

До того ж, над Православ’ям лишається дамоклів меч у вигляді дволикого Януса — Закону “Про свободу совісті”. Однак, схоже, час для цієї зброї ще не прийшов.