Кому прислужує верхівка київської філії «сталінського патріархату»?
Розповідають, що коли під час війни у Москву приїхав тодішній католикос-патріарх Грузинської православної Церкви Калістрат (Цинцадзе), то Сталін (який свого часу вчився у Тбіліській семінарії і ще тоді познайомився зі старшим за себе майбутнім предстоятелем) гостинно запросив його до себе на обід – посидіти, погомоніти.
Розповідають, що коли під час війни у Москву приїхав тодішній католикос-патріарх Грузинської православної Церкви Калістрат (Цинцадзе), то Сталін (який свого часу вчився у Тбіліській семінарії і ще тоді познайомився зі старшим за себе майбутнім предстоятелем) гостинно запросив його до себе на обід – посидіти, погомоніти. Католикос приїхав до «вождя народів» у цивільному одягу; під час обіду після кількох пишномовних, як і годиться, грузинських тостів, Сталін запитав його: «А кого ти більше боїшся: Бога чи мене?» Калістрат почав так само пишномовно говорити, що шанує і Бога, і «великого вождя». Той перервав предстоятеля: «Не треба нас дурити! Мене ти боїшся більше, ніж Бога, інакше би прийшов у церковному вбранні».
Ця оповідь згадалася, коли предстоятель Української православної церкви Московського патріархату митрополит Онуфрій не підвівся на урочистому засіданні Верховної Ради тоді, коли президент Порошенко називав імена героїв АТО – і загиблих, і живих, і коли підвівся – без винятку – весь зал, у тому числі й опозиціонери та зарубіжні делегації. А вдруге вона згадалася, коли прес-служба УПЦ (МП) виступила з роз’ясненням позиції митрополита.
«Під час промови Президента України Петра Порошенка присутні стоячі вітали імена тих, хто був удостоєний звання Героя України за участь в обороні Вітчизни на Сході нашої Держави. Блаженніший Митрополит Онуфрій не відреагував на цю промову так само, як і всі інші гості та учасники урочистого засідання, щоб підкреслити – потрібно негайно припинити війну! Він не раз виказував шану до всіх героїв, які боронять українські кордони. Однак, не може бути виправдання підживлюванню вогню війни, який майже щодня забирає життя не лише військових, але й беззахисних цивільних громадян України, в тому числі дітей. Вони гинуть по обидві сторони від лінії фронту».
Краще би ця прес-служба промовчала. Українці й зарубіжні гості думали б, що митрополит Онуфрій просто, м’яко кажучи, невихована людина, а так усі тепер знають, що він – «грязь Москви», яка боїться Путіна більше, ніж Бога.
Бо ж у ситуації, коли щодня тривають обстріли українських військ з боку російсько-терористичних формувань, коли ледь не щодня від цих обстрілів гинуть українські вояки і цивільний люд, коли Росія завела в Україну величезну масу новітньої – і передусім наступальної – бойової техніки, коли промосковські маріонеткові «лідери» маріонеткових же «ЛНР» і «ДНР» раз у раз заявляють, що невдовзі «звільнять» увесь Донбас, а потім підуть на Харків, Запоріжжя і Дніпропетровськ, таке пояснення наочно засвідчує: митрополит Онуфрій, а в його особі й усе керівництво УПЦ (МП) вимагає беззастережної капітуляції України й українців. Бо ж нічим іншим «негайне припинення війни» бути не може за умов, коли бандформування та окупаційні російські війська ігнорують Мінські угоди, готуються до наступу і на весь голос сповіщають про це. Чи, може, для митрополита Онуфрія і його команди закони України, якими зафіксовано факт окупації і встановлено статус окупованих територій Донбасу, - це ніщо, і він вважає, що на Донбасі – суто внутрішній конфлікт між «православними братами», що там немає зовнішньої агресії? Тоді йому і керівництву УПЦ (МП) треба або полишити Українську державу, або відповідати перед нею за антидержавну діяльність.
Ну, а стосовно того, що «не може бути виправдання підживлюванню вогню війни», то нехай митрополит Онуфрій виступає з такими демаршами перед Путіним і Кирилом (Гундяєвим). Але ні – він їх банально боїться, що видно з усієї поведінки цього церковного діяча, який так разюче відрізняється від покійного митрополита Володимира, людини обережної, але і рішучої у діях. Але такі, як Володимир (Сабодан), нині в керівництві філії РПЦ на території України відсутні, інакше б Онуфрій, мабуть, уже втратив свою посаду…
Ну, а президента Порошенка та української влади ці персонажі в рясах, які демонстративно сиділи в залі Верховної Ради, не бояться. Думаю, і Бога теж.
Бо ж за великим рахунком ідеться не про Церкву Христову, а Московський патріархат, який краще було би назвати «сталінським», оскільки та РПЦ, яка була начебто «відроджена» у 1943 році, - насправді типовий «новодєл» доби войовничого більшовизму, результат зусиль відділу пропаганди ЦК ВКП(б) та «компетентних органів», а тому «закони про декомунізації» не в останню чергу мають стосуватися і цієї організації.
Утім судіть самі. Ось тільки частина документу під назвою «Приветственный адрес от духовенства и мирян Русской Православной Церкви Вождю народов СССР, генералиссимусу Иосифу Виссарионовичу Сталину в день семидесятилетия со дня рождения», який підписали всі тодішні очльники РПЦ – патріарх, 5 митрополитів, 21 архієпископ і 47 єпископ.
«В день Вашего семидесятилетия, когда всенародное чувство любви и благодарности к Вам – Вождю, Учителю и Другу трудящихся – достигло особой силы и подъёма, мы, церковные люди, ощущаем нравственную потребность присоединить свой голос к мощному хору поздравлений и выразить Вам те мысли и пожелания, которые составляют особенно драгоценную часть нашего духовного достояния. Как граждане великой Советской страны и верные чада своего народа, мы прежде всего глубоко чтим подвиг Вашей многоплодной жизни, без остатка отданной борьбе за свободу и счастье людей, и усматриваем в этом подвиге исключительную силу и самоотверженность Вашего духа. Нам особенно дорого то, что в деяниях Ваших, направленных к осуществлению общего блага и справедливости, весь мир видит торжество нравственных начал в противовес злобе, жестокости и угнетению, господствующим в отживающей системе общественных отношений. Торжество справедливости раскрывается для нас в Вашем мудром и твёрдом руководстве благодетельными преобразованиями внутри страны, а стремление к общему благу одушевляет дальновидную внешнюю политику нашего Государства… Ощущая на каждом шагу Ваши благородные усилия, направленные к тому, чтобы сделать жизнь людей мирной и счастливой, мы видим в Вашем лице не только великого государственного человека и Вождя, направляющего жизнь народов в новое русло истории, но и отечески заботливого попечителя всех сторон нашего человеческого существования со всеми его разнообразными нуждами… Мы прежде всего с чувством глубокого удовлетворения воздаём должное правам и обязанностям граждан Советского Государства, закреплённым Сталинской Конституцией… Благодаря Сталинской Конституции церковные люди нашей страны могут не только свободно осуществлять свои церковные идеалы, но и принимать участие в общественной и государственной жизни… Ощущая на каждом шагу своей церковной и гражданской жизни благие результаты Вашего мудрого государственного руководства, мы не можем таить своих чувств, и от лица Русской Православной Церкви приносим Вам, дорогой Иосиф Виссарионович, в день Вашего семидесятилетия, глубокую признательность и, горячо приветствуя Вас с этим знаменательным для всех нас, любящих Вас, днём, молимся об укреплении Ваших сил и шлём Вам молитвенное пожелание многих лет жизни на радость и счастье нашей великой Родины, благословляя Ваш подвиг служения ей и сами вдохновляясь этим подвигом Вашим».
Скажіть, вам не гидко було це все читати на адресу «вождя народів», який за масштабом своїх гонінь на християн стоїть на першому місці в історії?
Але головне тут інше – РПЦ досі не покаялася за мерзенну поведінку своїх тодішніх ієрархів, за прислужництво антихристиянському режиму (ще у 1980-х православних студентів виключали з Київського університету й КПІ, якщо вони не погоджувалися працювати на КҐБ), за брехню і лакейство. Ба більше: РПЦ намагається применшити злочинний характер сталінізму, а питання про його антихристиянський характер узагалі завуалювати. «Не оправдывая, а осуждая репрессивные режимы, мы должны все-таки при всем этом делать различия между репрессивным и человеконенавистническим режимами. Вот для меня нацизм – это режим человеконенавистничества, сталинизм – это репрессивный режим», - заявив Московський патріарх.
Відтак постає запитання: чи збирається УПЦ (МП) і надалі бути філією «сталінського патріархату»? Кілька років тому здавалося, що ні, що в ній ідуть підспудні позитивні процеси. Нині ми бачимо, що діяльність УПЦ (МП), принаймні, на рівні її найвищих ієрархів, визначають страх перед Путіним і прислужництво Кремлю, а не самовіддане служіння Богу і людям.
Сергій Грабовський
