Казка про батюшку
Ця стрічка вже встигла побувати на кількох фестивалях. Але на відміну від позаконфесійної картини Мела Гібсона «Пристрасті Хрістові», яка шість років тому також демонструвалася днями Великодніх свят (і була, до речі, без захвату прийнята Московським патріархатом), фільм Володимира Хотиненка зацікавить тих, хто цікавиться історією Російської православної церкви.
Вадим ДИШКАНТ. — "День", №60, 7 квітня 2010 року
Того дня, коли весь православний світ радів із нагоди Воскресіння Ісуса Христа, у прокат вийшла стрічка «Піп»
Ця стрічка вже встигла побувати на кількох фестивалях. Але на відміну від позаконфесійної картини Мела Гібсона «Пристрасті Хрістові», яка шість років тому також демонструвалася днями Великодніх свят (і була, до речі, без захвату прийнята Московським патріархатом), фільм Володимира Хотиненка зацікавить тих, хто цікавиться історією Російської православної церкви. Конфесійної вузькості картині додали не так самі події, зображені в ній, які стосуються однієї з найскладніших сторінок в історії РПЦ, як свідомо упереджене відношення до них з боку російського режисера. Хотиненко давно відомий своїм патріотизмом щодо погляду на історію (у його передостанній стрічці «1612» показується, як проявилася велич російського народу в період Смутного часу).
Події «Попа», головну роль в якому зіграв наш земляк Сергій Маковецький, розгортаються на тлі подій Другої світової війни на північному заході Росії. Щоб завоювати симпатії населення окупованих ними територій, німці з перших днів війни почали відроджувати закриті, перетворені більшовиками на склади і клуби церкви. Так виникла досі маловідома широким верствам «псковська місія», яку утворили священики, що погодилися співробітничати з окупантами. Межі цього співробітництва визначали безпосередньо батюшки. Деякі з них, як свідчать історики, знаходилися в опозиції до «нового ладу» і навіть допомагали військовополоненим червоноармійцям і партизанам, що, втім, не врятувало їх від НКВС — усі, хто не пішов із німцями, були вбиті або заслані до ГУЛАГу. Поплатився за своє пастирське служіння під крилом фашистів і отець Олександр, в образі якого Маковецький спробував втілити ідею святості людини, яка пов’язала свою долю з Богом, а значить, перебуває поза політикою.
Як це не парадоксально, але повністю виконати складне завдання з втілення на екрані духовного подвигу режисер акторові не лише не допоміг, але навіть до певної міри зашкодив. Бо святість, чистота серця досягається подоланням різного роду спокус, якими приваблює нас світ. У фільмі ж, який, перш ніж стати «Попом», встиг поміняти кілька назв, серед яких було і «Преображення», отець Олександр жодним особливим спокусам не піддається. Він не стоїть перед болісним вибором навіть тоді, коли йому пропонують залишити свою стару парафію і переїхати з дружиною на Псковщину, де священик мимоволі стане колабораціоністом в очах прорадянськи налаштованих співвітчизників. А оскільки немає вибору, немає внутрішньої боротьби, то немає і руху, немає преображення. Є милий, добродушний батюшка, який спочатку хрестить, а потім і удочеряє єврейську дівчину, тим самим рятуючи її від смерті (з часом його сім’ю поповнить ще кілька дітей-сиріт). Є сміливий, співчутливий батюшка, який добивається в німецького командування дозволу привозити військовополоненим їжу, дрова і одяг, а на Великдень — права їм самим відвідати церкву. Отець Олександр настільки безкомпромісний і відважний у своєму служінні Богові та людям, що навіть вимагає у німців відмінити страту партизан. Ті, звичайно ж, ігнорують милосердного попа, і тоді вантажівка, у відкритому кузові якої з мотузками на шиях стоять юнаки і дівчина, починає буксувати в багнюці — думка про те, що страту силою свого духу зупиняє православний священик, виникає сама собою.
Подібні сцени викликають ніяковість не тому, що ми не віримо у святість і чудеса, і не тому навіть, що герой Маковецького аж занадто казково гарний, що в ньому немає «гнильця», яке, на думку Хотиненка, є обов’язковою складовою сучасного кінематографа. Режисера підводить не віра у святість окремих осіб, а погано прихована спроба перенести цю святість на всю конфесію, якій він служить, вочевидь думаючи при цьому, що це і є служіння Богові. Вуха конфесійної заангажованості авторів стрічки стирчать мало не в кожному її кадрі, через що передбачуваний дух проповіді слави Божої підміняється пропагандою слави російського православ’я. Саме початкові пропагандистські цілі завадили режисерові побачити серйозні прорахунки безпосередньо в сценарії, в якому події підпорядковані не внутрішній логіці розвитку, а бажанню нагромадити на екрані побільше не завжди навіть художньо пов’язаних між собою сцен, що демонструють подвиг православного священика.
Стрічка, що агітує нас за православ’я, стала ще одним підтвердженням того, що історія давно використовується людством не для того, щоб взяти з неї корисні уроки, а виключно для маніпуляції свідомістю юрби. Історія, як і закон, відіграє роль дишла, яке куди повернеш, туди і вийшло. З цього погляду фільм Хотиненка, на що він, думаю, зовсім не розраховував, може зіграти на руку і українським патріотам. Якщо РПЦ і Кремль, з благословення і під патронатом яких знімався «Піп», так легко виправдовують православних священиків, які співробітничали з німцями, то російським політикам з цієї миті не варто оголошувати «фашистським посіпакою» ненависного їм Бандеру. Тим більше він, на відміну від батюшок, що перебували під захистом фашистів, майже всю війну просидів у нацистському концтаборі. Погодьтеся, українські патріоти також мають право повертати дишло історії в потрібний їм, а не своїм опонентам, бік.
